Архів категорії: Київська обласна організація

НАТХНЕННІ ГАЙДАМАЦЬКИМ ДУХОМ

НАТХНЕННІ ГАЙДАМАЦЬКИМ ДУХ...

Чи тече в моїх жилах гайдамацька кров? Достеменно не знаю, адже не збереглося переказів про участь моїх безпосередніх пращурів у Коліївщині. Уже три століття мій рід живе в селі Грузькому на Київщині, а 1772 року, через чотири роки після завершення славетного повстання, оспіваного Т. Г. Шевченком, поміщик Харлінський просив Коденську судову комісію не карати за масову участь у Коліївщині мешканців Грузького, “бо нікому буде обробляти землю”.

Родом із мого рідного села був і славетний гайдамацький ватажок Іван Бондаренко. Сьогодні я так само, як і він, “приїхав до Грузької, до матері в гості” і пишу ці рядки. 1768 року, саме у розпал повстання, моє село хотіли спалити московські гусари, але гайдамаки відбили напад і знищили ворогів у лісі, що здавна називається “Обідне”. Пам’ять про цю подію односельці ще й досі бережуть у піснях, а крім того намагаються й у інший спосіб вшанувати найвидатнішу людину, народжену тут, “між ярів глибоких”. Із 2004 року в селі діє громадська організація “Грузецьке земляцтво імені Івана Бондаренка”, а від 2009 року кожну четверту суботу вересня розігрується футбольний кубок імені славетного односельця.

Не лише гружчанці, а й мешканці майже всіх сіл сучасного Макарівського району під час Коліївщини були у кількатисячному гайдамацькому війську 22-річного полковника Бондаренка. Але під час храмового свята в Макарові, у переддень наступу на одну з найбільших фортець Київського Полісся Чорнобиль, ватажка схопили зрадники – підкуплені поляками корнинські надвірні козаки на чолі з Данилом Щербиною.

Саме в Макарові, нинішньому районному центрі, 27 травня відбулося нагородження переможців літературного конкурсу до 265-річчя з дня народження гайдамацького ватажка Івана Бондаренка.

Проведення конкурсу ще на початку лютого ініціювали Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, київське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Всеукраїнський культурологічний тижневик “Слово Просвіти”, Макарівський районний центр творчості дітей і юнацтва імені Данила Туптала та районна газета “Макарівські вісті”. До 1 травня оргкомітет приймав роботи на поштові адреси організаторів та електронну скриньку.

Зважаючи на доволі складну тему, яка потребувала не лише письменницького таланту, а й дослідження долі маловідомої історичної особи, на конкурс надійшло лише 17 робіт. Журі, яке очолювала головний редактор тижневика “Слово Просвіти”, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Любов Голота, визначило переможців. Ними стали: Паша Ґран із с. Леонівки Макарівського району (І місце), житомирянин, студент-другокурсник Київського національного університету ім. Т. Шевченка Сергій Чапля (ІІ місце), Олена Щербій, учениця 10 класу з с. Ситняки Макарівського району (ІІІ місце). Заохочувальними призами журі відзначило Аю Стеценко та Ірину Паламар із с. Грузького, Оксану Філатенко з с.  Королівки Макарівського району та Юлію Бойко (Дьячищенко) з м.  Біла Церква.

Конкурс став справді всеукраїнським: окрім Київщини, в ньому взяли участь мешканці Автономної Республіки Крим, Харкова, Донецької, Житомирської, Луганської, Рівненської областей.

На урочисте спільне засідання літературної студії “Сузір’я”, краєзнавчого клубу “Пошук” та етнографічного гуртка “Дивокрай”, присвячене оголошенню результатів літературного конкурсу, в ЦТДЮ ім. Данила Туптала зібралися учасники конкурсу, учні шкіл, представники громадськості Макарівщини, гості. Ще до початку всі охочі мали можливість оглянути експозицію музею Святителя Димитрія Ростовського в Центрі творчості.

Засідання розпочалося “Молитвою Святителю Димитрію за Макарів”, яку виконала Наталія Силакова. Вірші учасників конкурсу Ірини Паламар і Паші Ґран читали вихованці гуртка “Дивокрай” – учні другого класу, справжню козацьку пісню подарував бандурист Олександр Третяк – учасник відомого ансамблю “Козацькі джерела”. Члени Національної спілки краєзнавців України Ігор Годенков – директор ЦТДЮ ім.  Данила Туптала, Діна Нетреба – керівник клубу “Пошук” і Петро Сухенко – головний редактор газети “Макарівські вісті” отримали подяки від голови НСКУ, академіка НАН України, Героя України Петра Тронька. Дипломи й подарунки – книжки від видавничого центру “Просвіта” та грошові премії від НСКУ – переможцям конкурсу вручила голова журі Любов Голота. А ведучий заходу Ігор Годенков вручив членські квитки ВГО “Конгрес літераторів України” Паші Ґран, Галині Герасименко і Світлані Ходаківській. Переможців, учасників і організаторів конкурсу привітав заступник Макарівського селищного голови Володимир Круподеря. Він відзначив ЦТДЮ ім. Данила Туптала грамотою Макарівської селищної ради.

… Позитивні емоції переповнювали всіх присутніх. Дух гайдамацької боротьби за правду і волю дивовижно вплинув на учасників зібрання в Макарівському центрі творчості. Яке місце в історії України належить Коліївщині? За що поклали голови двадцятирічні ватажки-повстанці в далекому XVIII столітті? Вони хотіли, щоб українці були господарями на своїй землі, щоб не було ані соціального, ані релігійного, ані національного гніту. Молодь завжди вірить, що може змінити світ. Тому-то 28-річний полковник Максим Залізняк і говорив московському генералу Кречетнікову: “Про нас ще співатимуть пісень!”. І був правий! Я переконаний – якби тоді не було Коліївщини, сьогодні не було б української держави.

… Після двотижневих тортур і допитів у Корнині закутого в кайдани Івана Бондаренка вели через села і містечка його недавньої вольниці до Чорнобиля. Там, між селами Залісся і Запілля, поляки “вивели Бондаренка на високу могилу. Тепер дивись, Бондаренку, на свою Вкраїну!” і привселюдно четвертували його. Після цього “розлетівся Бондаренко, як білеє пір’я”. Як влучно зауважила у своєму виступі голова журі, саме в останній рядок пісні народ заклав найглибший зміст: Іван Бондаренко і його брати-гайдамаки посіяли білим пір’ям серед народу віру в справедливість, у можливість майбутнього припинення беззаконня.

Тому дух Коліївщини витатиме над Україною завжди. Особливо тоді, коли новітні “магнати”, забувши уроки історії, знову захочуть впрягти в ярмо вільний козацький народ.

Євген БУКЕТ,

відповідальний секретар Київської ОО НСКУ

Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

У Білу Церкву з′їдуться молоді археологи України, Польщі, Білорусі, Росії

У Білу Церкву з?їдуться ?...

«Археологія: спадок віків». Так називатиметься міжнародна наукова конференція студентів, аспірантів та молодих учених, котрі 7-9 квітня 2011 року з’їдуться до м. Біла Церква, що на Київщині.

Організаторами заходу виступили Київський національний університет імені Тараса Шевченка (історичний факультет, кафедра археології та музеєзнавства), Білоцерківська міська рада, Білоцерківський краєзнавчий музей, Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України та всеукраїнська громадська організація «Спілка археологів України».

Молоді пошуковці України, Польщі, Білорусі, Росії обговорять низку актуальних наукових проблем розвитку матеріальної культури людства від палеоліту до пізнього середньовіччя, питання розвитку археологічної науки на теренах України та за її межами.

Планується заслухати понад 70 доповідей у чотирьох секціях: доба первісності, ранній залізний вік, доба Середньовіччя, історія науки та історіографія. До початку роботи конференції буде видано збірку матеріалів.

Відкриття конференції «Археологія: спадок віків» відбудеться 7 квітня о 14:00 у приміщенні Білоцерківського краєзнавчого музею (м. Біла Церква, Соборна площа, 4).

Літературний конкурс до 265-річчя від дня народження гайдамацького ватажка Івана Бондаренка

Літературний конкурс до 265-?...

Організатори конкурсу: Всеукраїнський культурологічний тижневик «Слово Просвіти»
Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України
Київське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Газета «Макарівські вісті»
Макарівський районний центр творчості дітей і юнацтва ім. Данила Туптала  

 Мета конкурсу:
* Вивчення історії рідного краю та популяризація діяльності гайдамацького ватажка, полковника Коліївщини Івана Бондаренка;
* Виявлення та підтримка талановитих молодих літераторів, виховання патріотизму.

 

До участі у конкурсі запрошуються всі бажаючі. Особливо вітаються твори учнів загальноосвітніх шкіл і студентів.

Вимоги до робіт:
* Обсяг – до двох сторінок друкованого тексту 12 кеглем. З точним зазначенням прізвища, імені, по батькові, зворотної адреси, контактного телефону.
* Жанр – поезія, проза.
* Мова – українська.

Роботи приймаються до 1 травня 2011 року

* на електронну скриньку lystok@ukr.net
* на поштові адреси співорганізаторів конкурсу.
Довідки за телефоном: (044) 279-39-55, (пн-пт 11-00 – 18-00).

Журі у складі
Любові Голоти – відомої письменниці, члена НСПУ, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, головного редактора тижневика «Слово Просвіти» (голова);
Надії Кир’ян – письменниці, члена НСПУ, лауреата літературної премії ім. Олени Пчілки;
Євгена Букета – відповідального секретаря КОО НСКУ, заступника голови КОО “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, лауреата міжнародної літературної премії ім. Олеся Гончара;
Петра Сухенка – члена НСКУ, головного редактора газети «Макарівські вісті»;
Ігоря Годенкова – члена НСКУ, директора ЦТДЮ ім. Данила Туптала, керівника літературної студії «Сузір’я»
визначить переможців конкурсу, котрі отримають цінні подарунки.

Твори переможців будуть опубліковані на сторінках газет “Слово Просвіти”, “Макарівські вісті”, в літературних альманахах студії «Сузір’я» та книжці про життя і діяльність Івана Бондаренка. 

Про перебіг, результати конкурсу, дату і місце проведення нагородження переможців можна довідатися на нашому сайті.

ЗАСІЯНА НИВА СЕРГІЯ ШАМРАЯ

ЗАСІЯНА НИВА СЕРГІЯ ШАМРАЯ...

Ми анонсували заплановану на 16 грудня ц. р. у Василькові, що на Київщині, науково-краєзнавчу конференцію “Із роду Грушевських”, присвячену 110-річчю від дня народження історика Сергія Шамрая. Форум дійсно відбувся і, либонь, таки виправдав покладені на нього очікування.

Добрий результат можна було спрогнозувати. Ідея вшанувати видатного історика спала на думку представникам одразу двох шанованих інституцій – Київського національного університету імені Тараса Шевченка та київського Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. І втілювати її взялися професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Григорій САВЧЕНКО та завідувач музею Грушевського Світлана ПАНЬКОВА. Пан Савченко долучився і як голова Київської обласної організації НСКУ. Науковцям підставили плече представники УТОПІК та місцевої громадської організації «Василев» і виконком Васильківської міської ради.

У міському будинку культури зібралася різношерста публіка, але було й чимало молоді. Судячи з живої реакції, для переважної більшості почуте було одкровенням.

Міський голова Сергій ІВАЩЕНКО у вітальному слові коротко нагадав більш ніж тисячолітню славну історію Василева (так поселення назвав тоді київський князь Володимир Святославович), його стратегічне значення в давньоруській державі і відродження після знищення ординцями та віднесення до Литовської, а згодом – Польсько-Литовської держави. Голова Васильківської РДА Володимир САБАДАШ доповнив колегу фактами стрімкого розвитку міста вже з середини дев’ятнадцятого століття. Васильків (який дістав цю назву у 12 столітті) став містом обласного підпорядкування вже 1975-го року. І що сучасний Васильків займає гідне місце серед промислових, освітянських та культурних центрів Київщини.

Григорій САВЧЕНКО зачитав вітальний лист організаторам, учасникам та гостям форуму від голови НСКУ, академіка НАН України, Героя України Петра ТРОНЬКА. Головний краєзнавець країни назвав проведення конференції важливою подією в науковому і культурному житті Василькова, Київщини і всієї держави. І підкреслив, що найбільш значимі роботи Сергія Шамрая безпосередньо стосуються Київщини. Дослідження з історії Київської козаччини та Василькова базуються на використанні величезного масиву джерел і далі не втрачають своєї актуальності. Петро Тимофійович зазначив, що вагомий науковий доробок ученого породжує справедливу гордість за достойного сина України.

Логічним і приємним вслід за цим стало вручення Сергієм ІВАЩЕНКОМ цінних подарунків місцевим та приїжджим краєзнавцям. Оригінально за увагу до проблем міста та їхнє вирішення подякувала своєму очільникові громада Василькова – презентувала вишиваний герб Василькова.

Провідною в роботі конференції стала доповідь завідувачки музею Грушевського Світлани ПАНЬКОВОЇ. За наведеним вище посиланням можна познайомитися з її текстом, тут же процитуємо ключові моменти. Пані Світлана називала  свого героя переважно на ім’я, але в тім не вчувалося фамільярності вченої дами. У кожному її слові, в інтонаціях схвильованого голосу звучали неприхована любов і захоплення постаттю дослідника.

Котрому, як підкреслила оратор, не судилося прожити довго, але який приречений на незабуття.

Ім’я Сергія Шамрая добре знали в академічних колах України 1920-х – початку 1930-х рр. Сучасні ж дослідники української історичної науки чесно називають його «зіркою першої величини серед Грушевських, яку ще не оцінила гідно українська історіографія». Тож пані Світлана свій виступ назвала ще одним кроком до гідного поцінування непересічного таланту учня і небожа Михайла Грушевського.

Останні слова явно відкрили очі частині присутніх на тему конференції «Із роду Грушевських». 1908 року Михайло Грушевський із дружиною Марією, братом Олександром і сестрою Ганною – матір’ю Сергія Шамрая – придбали в Києві садибу з будинком на вулиці Паньківській, 9. Нині тут Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, освячений талантом кожного представника славного роду. Значить, і Сергія Шамрая. Юнак зростав у дружній, щирій українській родині, під крилом якої формувалися його світогляд, вдача, уподобання. Взірцем невтомної самовідданої праці для нього були старший та молодший брати. Прізвище Грушевських на той час уже набуло символу українства.

Сергій дістав від дядька у подарунок “Ілюстровану історію України” Михайла Грушевського. Чи не з цього почалося його захоплення історією України? Вона стала не просто професією, але і певним родинним культом. Сергій затято купував книги, завершивши середню освіту в новоствореній Українській гімназії. Тоді і згодом він відстоював кредо всього життя – «Тому, що є української національности».

По гімназії Сергій вступає до першої національної вищої школи – Київського державного українського університету. А скоро стає студентом історичного відділу факультету професійної освіти новоствореного Вищого інституту народної освіти. Шамрай голодував, тож підробляв у кількох місцях. За «українські домагання» спудей потерпав – його позбавили звільнення від високої оплати у ВІНО. За вперту проукраїнську наполегливість небожа Михайла Грушевського скоро й узагалі виключили з інституту. Отримав Шамрай диплом Київського археологічного інституту.

Сергій зробив свій вибір на користь науки. 10 літ працював у Комісії для складання історично-географічного словника української землі ВУАН під керівництвом О. С. Грушевського, досліджував архіви, працював над словниковими статтями, вивчав історію міст та селищ Київщини. Реальним науковим доробком історико-географічних досліджень С. Шамрая став ряд розвідок в «Історично-географічному збірнику», зокрема, «До історії Київської сотні Київського полку» (1928) та «Місто Васильків (ІХ–ХVІІІ вв.)» (1929). Сюжети розвідок ґрунтувалися на широкій джерельній базі і не втратили свого наукового значення до наших днів.

Після повернення в Україну М. Грушевського Сергій Шамрай та Катерина Грушевська стали єдиними штатними співробітниками кафедри історії українського народу ВУАН, яку Грушевський очолив. Одним із перших Сергія було зараховано і до числа аспірантів новостворюваної Науково-дослідної кафедри історії України у Києві. Роки аспірантства визначили його наукові інтереси – соціально-економічна історія, селянські рухи, києвознавство. Шамрай всебічно вивчає архівні джерела, особливу увагу приділяючи опрацюванню Рум’янцевського опису Малоросії.

На початку 1928 року Шамрай захищає промоційну (кандидатську) роботу «Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київщині». Внаслідок цього він був затверджений науковим співробітником Науково-дослідної кафедри історії України, де працював до її ліквідації у 1930 р. Правда, але Михайло Грушевський дійсно залучав молодого дослідника до праці в усіх історичних установах, які сам розбудовував і очолював.

Слова «племінник Грушевського» звучатимуть для Сергія як вирок й надалі. Упродовж 1930 р. було ліквідовано всі провідні історичні установи М. Грушевського. Після його «почесного вигнання» до Москви роботою всієї кафедри фактично керував С. Шамрай. Із 1 березня 1931 р. він приступив до виконання обов’язків керівника Комісії Києва та Правобережжя. Щиро прагнучи зберегти традиції цього києвознавчого осередку, вдавався до компромісів – аби продовжити роботу комісії. Однак 1931 рік став останнім, коли були опубліковані наукові розвідки Сергія Шамрая.

У 1930-1931 рр. стають популярними «дискусії» щодо наукової спадщини М. Грушевського та його учнів, «бригади» з обстеження установ вченого, «чистки» апарату ВУАН та звільнення співробітників, яких називали «грушев’янцями і великодержавниками». Прагнули викрити і «ворожі концепції С. В. Шамрая» та його «фашистську ідеологію». Невдовзі з’явилася і формальна підстава для його арешту. Сергій не міг відмовити дядькові у проханні врятувати його книги та архів, а заодно й архів Історичних установ ВУАН. Його звільнили з посади наукового співробітника й арештували в липні 1933 р.

«Звинувачували» в родинних зв’язках та впливі М.Грушевського. Участь в націоналістичній контрреволюційній організації Сергій заперечував, при цьому щиро визнаючи націоналістичні погляди у своїх працях. Михайло Грушевський, попри звертання в Москві до можновладців, не зміг помогти небожу – того на 3 роки заслали на Далекий Схід. 1936-го Шамрай повернувся й оселився в Чернігові, але вже через рік репресивна машина знову спрацювала: арешт. І ті ж надумані звинувачення. Він не зрадив не лише свого вчителя і дядька, але й жодного зі своїх колег. Цього разу присуд суворіший: 8 років виправно-трудових таборів. Про це Сергій дізнався вже на Колимі.

Кожний лист рідним ізвідти – мов останній. Нарікав на нестерпний фізичний і моральний стан. Просив рідню берегти його єдину донечку Віку, а її саму – любити й пам’ятати нещасного батька. Помер Сергій у січні 1939-го. Реабілітація прийшла лише 30 листопада 1992 року, але офіційно донька дізналася про все лише у 1995-му – система вперто берегла сліди своїх злочинів.

«За сім років напруженої наукової праці Сергій Шамрай не встиг розкрити всі грані свого таланту. Але за короткий час блискучої кар’єри залишив вагомий науковий спадок і з честю пройшов обраний шлях, гідно репрезентуючи українську історичну науку та славний рід Грушевських», – підсумувала свою щемну доповідь Світлана  ПАНЬКОВА.

Завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка професор Григорій КАЗЬМИРЧУК емоційно оповів про стосунки студентів Київського археологічного інституту Сергія Шамрая та Сергія Оппокова, котрий був сином його тітки.

Заввідділом Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Ігор ГИРИЧ виголосив ґрунтовну доповідь про феномен Історичної школи Михайла Грушевського київського періоду. Він розповів про представників наукового «клану» академіка, підкресливши значний дослідницький талант самого Сергія Шамрая. І неабиякі організаторські здібності – в період вимушеного від’їзду М. Грушевського до Москви весь тягар роботи фактично ліг на плечі його небожа Сергія. Це тим більш значимо, бо фах історика свідчить про його кваліфікацію після 40-річного віку. А збережений Шамраєм архів Історичних установ ВУАН ще чекає на своїх дослідників.

Проблемі «радянізації» історичної науки в Україні у формі «дискусій» на початку 1930-х рр. присвятила свій виступ провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Оксана ЮРКОВА. За її словами, типова радянська історична наука сформувалася з початком 40-х років минулого століття. А в 20-х роках журнали ще були наповнені «дискусіями на «і» –  про істориків, інституції та ідеологію. Репресії щодо тих, хто «неправильно» розумів лінію партії і ширив свою «неправильність», провокували шельмування на сторінках преси, а з 30-х років «викривати ворогів» почали вже на зборах.

Шамраю «діставалося» завжди, бо він і сам брав участь у дискусіях – відстоював свої переконання. Вирази «Велика Україна» чи «Нова Україна» в його устах називали «фашизмом в історичній науці». В цих установах звичними стали «чистки», однак навіть спроби Сергія Шамрая в намаганні захищати колег розкаюватися в своїх націоналістичних переконаннях уже не помагали ні йому, ні їм.

Докторант кафедри нової і новітньої історії України Волинського національного університету ім. Лесі Українки Володимир ПРИШЛЯК побудував свій емоційний виступ як нарис про історію зовнішньої торгівлі Гетьманщини 18 століття в науковій спадщині Сергія Шамрая. Він підкреслив, що молодий Шамрай за короткий час повністю заповнив «лакуну» в українській історіографії, обійшовши «рифи теорії торговельного капіталу». Стараннями Сергія Шамрая по кожному українському селу було виписано його соціальну історію. За дослідження одного лише Василькова, на думку пана Пришляка, Шамрай достойний внесення в аннали української і світової історіографії. Він чи не вперше дослідив й описав шляхи через місто, починаючи з Васильківського торгового шляху з Русі до країн Західної Європи.

Виступ асистента кафедри журналістики та видавничої справи Інституту журналістики та міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв Олександра БАБИЧА містив аналіз джерел уже згадуваного вище дослідження Сергія Шамрая «Місто Васильків (ІХ–ХVІІІ вв.)». А заступник Васильківського міського голови Олексій ШЕКЕРА дослідив за цією ж книгою непрості відносини васильківської громади з адміністрацією Києво-Печерського монастиря. Ченці заволоділи Васильковом ще в 15 сторіччі, оскільки той був батьківщиною одного із засновників лаври Феодосія Печерського, і таки відбудували міське господарство. Навіть здобуте міщанами магдебурзьке право було неповноцінним:  лаврські ченці постійно втручалися в їхнє життя.

Пан Шекера окремо підкреслив, що вулиця Грушевського існує в місті ще з 1992 року. І висловив переконаність, що з часом васильківці матимуть вулицю імені славного небожа голови ЦР УНР.

Дуже тепло сприйняли присутні й виступ учителя Саливонківської ЗОШ Олександра ГРИЦАЯ, котрий на кількох прикладах проілюстрував методи використання матеріалів досліджень Сергія Шамрая. За його словами, дуже переконливими виявилися для учнів і навіть їхніх батьків організовані свята українського козацтва: за взірцями пирогівського скансену було відтворено українські хати, а хлопці й дівчата придумали й зіграли ролі давніх українців. І поетично зізнавалися в любові до рідного краю: «…Я тебе ніколи не покину, Як би важко не було мені…».

Підводячи риску, Григорій САВЧЕНКО подякував присутнім за щирість і любов до власної історії. У Сергієві Шамраї він угледів першого автора опису генотипу українця: «Заклав цей самовідданий чоловік багато в голови і душі українців, засіяв нам добру ниву», – підкреслив пан професор. І нагадав, що історичний план Василькова викреслив також він.

Учасники й гості конференції, звісно, прийняли й ухвалу форуму. У ній не знайшлося жодного абиякого пункту. Передовсім вирішили підготувати й видати окремим виданням ще до 2012 року повне зібрання наукової спадщини Сергія Шамрая. Одну з вулиць міста слід назвати його іменем – про це заплановано клопотатися перед Васильківською міськрадою вже до початку роботи її січневої сесії. А ще зробити науково-краєзнавчі «Шамраївські читання» з історії Васильківщини щорічними, вважаючи сьогоднішню конференцію першими такими читаннями. Останній пункт ухвали через свою, сказати б, нескору здійсненність викликав пожвавлення: організатори конференції озвучили намір звернутися до Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту археології НАН України з проханням провести археологічні дослідження Васильківського дитинця та міських оборонних валів. Що ж, маючи конкретну мету, легше шукати шляхи її досягнення.

… Екскурсія містом підкинула приїжджим науковцям несподівано потужну міру інформації й позитивних емоцій. Ми сторожко ходили центральними вулицями й завулками, натужно – сніжок «поміг» – дерлися на кручі й балансували слизькими стежками Змієвих Валів, аби читати з уст екскурсоводів Олександра БАБИЧА та Олексія ШЕКЕРИ. Чоловіки не приховували своїх високих почуттів до Василькова і розкладали просто над кущами мапи і креслення, звіряючи умовні позначки з місцевістю. Разом із ними ми щедро милувалися, поки було ясно, пречудовими краєвидами.

А коли стало смеркатися, тримаючись один одного, пішли поклонитися образам до собору Антонія і Феодосія. Було тихо і затишно. Кожен, хто хотів, молився і ставив свічки за сокровенне. Вийшовши, мовби змовившись, багато хто зізнався, що й за упокій праведної душі Сергія Шамрая попросив.

За вічну вдячну пам’ять про нього – не тільки істориків і краєзнавців.

 

Фоторепортаж про перебування у Василькові авторства Оксани Юркової,Євгена Букета та Ігоря Куценка можна переглянути у рубриці «Фотоальбом» на головній сторінці сайту НСКУ.

 

Власна інформація

 

Гаряче слово Петра Сиченка

Гаряче слово Петра Сиченка...

Нещодавно в селищі Макарів, що на Київщині, в затишній літературній світлиці місцевого ліцею відбулася подія, на яку тутешня громадськість чекала кілька років. За ініціативи члена Національної спілки краєзнавців України Діни Нетреби презентували книжку – «лебедину пісню» члена Національної спілки письменників України Петра Сиченка «Вітер з Холодного Яру».

Діна Свиридівна Нетреба керує клубом «Пошук» районного центру дітей та юнацтва ім. Данила Туптала. Вона повернула із небуття сотні забутих імен партизанів-підпільників –радянських і членів ОУН. Діна Свиридівна є упорядником першої і єдиної в районі антології творів письменників краю «Літературна Макарівщина», невтомно досліджує історії сіл. Наша з нею остання спільна робота – «Нариси з історії Ясногородки». Протягом кількох років Діна Свиридівна допомагала мені збирати матеріал про відомих мешканців і гостей села. До книги увійшли п’ять написаних Д. Нетребою нарисів і понад два десятки унікальних історичних світлин, що вона віднайшла в домашніх архівах ясногородців. Саме тут знаходиться садиба Сиченків – осередок громадського, літературного і краєзнавчого життя другої половини ХХ століття. Діна Нетреба – найпалкіший послідовник ідей Петра Сиченка, котра вважає своїм обов’язком берегти пам’ять про видатного сина і полум’яного патріота рідної Макарівщини.

Історичний роман Петра Сиченка «Вітер з Холодного Яру» був завершений ще 1993 року. Він розповідає про події селянсько-козацького повстання на Правобережній Україні 1768 року, що в історії отримало назву Коліївщини. Головним героєм роману є гайдамацький ватажок Андрій Журба. В архівах відомостей про його діяльність збереглося мало. Це дозволило письменнику пов’язати з його особою багато історичних подій, що відбулися на території сучасної Київщини у середині XVIII століття.

«Вітер з Холодного Яру» – остання і найбільша за обсягом частина трилогії про Коліївщину. Перші дві книжки «Ой гук, мати, гук» (1972) і «Ріки виходять з берегів» (1985) Петро Сиченко написав у співавторстві з істориком Віталієм Кулаковським. Кандидатська дисертація В. Кулаковського була присвячена якраз подіям Коліївщини; тому ця тема глибоко досліджена, автори мали значний фактичний і фольклорний матеріал. Як наслідок – усі чоловіки-герої трилогії є реальними історичними особами. Перша книга присвячена діяльності ватажка Івана Бондаренка, друга – Микиті Швачці, а в заключній частині трилогії автор доповнив і узагальнив інформацію, подану у попередніх двох. Тож слушним є твердження читачів про те, що історичний роман «Вітер з Холодного Яру» є вершиною творчості митця.

Сонячного березневого дня 2004 року письменник Петро Сиченко після тривалої хвороби відійшов у кращі світи, так і не дочекавшись виходу в світ свого останнього роману. В липні того ж року в районній газеті «Макарівські вісті» було оприлюднене спільне звернення районного осередку «Молодої Просвіти» та клубу «Пошук» до громадськості із закликом зібрати кошти на видання книги «Вітер з Холодного Яру». На заклик відгукнулася територіальна громада села Новосілки на чолі з сільським головою Наталією Плотніцькою. Петро Сиченко народився в Новосілках 20 листопада 1922 року, і мешканці села вирішили саме в такий шляхетний спосіб вшанувати пам’ять земляка. Восени 2008 року книжка побачила світ, але через низку обставин її презентація відкладалася протягом двох років.

Літературна світлиця за ініціативи районного осередку НСКУ зібрала стількох шанувальників творчості письменника-земляка, що приміщення було переповнене. Погодьтеся, нечасто зустрінеш художній твір, у якому кожна сторінка присвячена з дитинства знайомим селам, де в кожному рядку зустрічається знайоме прізвище. А найголовніше – читача одразу захоплює динамічний сюжет, який непомітно виплітається з візерунків фактів героїчного минулого цього краю. Ліцеїстів, котрі прочитали роман «Вітер з Холодного Яру», переповнювало непідробне почуття патріотизму. Переконаний: саме такими книжками слід виховувати молодь, у них і є справжня душа народу.

Під час презентації я раптом пригадав, як у восьмому класі прочитав повість Петра Сиченка і Віталія Кулаковського «Ой гук, мати, гук». Тоді й почав записувати перші перекази з історії свого села.

Лише тепер розумію, що то було невипадковим: Петро Сиченко природно виховав ціле покоління закоханих у свій край.

Євген БУКЕТ

Літературний музей Івана Франка на Дніпрі відкрито!

Літературний музей Івана Ф?...

Ми не раз повідомляли про скоре відкриття літературного музею Івана Франка у селі Халеп’я, що в Обухівському районі на Київщині. Селянам у цьому тихому куточку древнього Трипілля не давав спати факт, що до єдиного на всю Україну музею Франка бажаючим треба було їхати аж у Львів. І ось – «власний» музей! День його народження – 27 жовтня 2010 року. В Україні відтепер їх 2 – музеї Великого Каменяра. Усього два чи аж два? Про це говорили багато.

 

Святкову подію погода проігнорувала. Дощило, біля музейного ганку малолюдно. Можливо, халеп’янцям завадив і будень. Але коли заграв баян і під власний акомпанемент хтось солодко завів «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», народ почав підтягуватися.

Як з’ясувалося, то заслужений працівник культури України Василь ЧЕРЕПАХА потішив слух земляків співаною поезією Івана  Яковича. Настрій громади під парасолями пішов угору.

… Навіщо музей Франка Халеп’ю? Таким питанням стурбовані головно ті, хто свою недієздатність пояснює сумнівами. Сьогоднішні виступаючі терпляче пояснювали. Переконували, що всенародний геній заслужив право втілюватися в камені і бронзі та в музейній пам’яті будь-де в Україні, не лише в рідних Нагуєвичах. Значить – і в Халеп’ї.

Заступник начальника управління культури і туризму Київської обласної державної адміністрації Сергій Петрович ДЗЮБЕНКО поінформував, що наказом управління музей І.Франка набув статусу відділення Київського обласного археологічного музею. Серед іншого, це дозволяє вводити додаткові штатні одиниці й збільшувати фінансування. Сергій Петрович запевнив у «всілякій підтримці» музею з боку влади і вручив голові райради А. Шафаренкові як головному творцеві нового музейного дива подяку від Київської ОДА.

Затим слово взяв «живий музейний експонат» – самокритичний онук Івана Яковича Роланд Тарасович ФРАНКО. Намоклій публіці він розкрив родинну таємницю: із цих широт не лише його бабця Ольга Хоружинська. На Обухівщині згодом проживала і теща пана Роланда. Тож околиці Халеп’я нащадку Франка майже рідні.

Жартівливий тон пан Роланд Тарасович утримав недовго. Назвавши народження музею дорогим для себе і навіть святим, він підкреслив, що ця подія стократ важливіша для української державності. Музей у Халеп’ї він назвав новим кроком Каменяра в Україну. У крамольні на той час тости про єднання різних частин України, що звучали на шлюбі його діда й бабусі, гості вклали саме такий зміст.

«Івана Франка в Україні знають, я це бачу, – зізнався він уже як заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара. – Спілкуючись із людьми, відчуваю велику повагу до діда. Українці усвідомлюють, що він піднявся свого часу на такі висоти, які не давалися іншим народам й державам».

На переконання Роланда Тарасовича, Франко «знав усе, що можна було знати живій людині». Тож впливати на сучасників і нащадків він мав би значно ліпше. Однак… «Відчувається не лише втрата духовності, але й віри. Віри в те, що, за словами Франка, народ має бути господарем на своєму полі», – бідкався внук генія.

Він не застав діда живим. Але з дитинства усвідомив принуку сповідувати його ідеали. Тож старається. Ідея голови Обухівської райради А. Шафаренка «наблизити Франка до Шевченка» здалася йому дуже доречною. Як просто – від франкового музею у Халеп’ї до Канева з усипальницею Шевченка – рукою подати. Дід прагнув побувати на могилі Кобзаря, але не судилося. А дорога від Франка до Шевченка Дніпром бачиться Роланду Тарасовичу святою.

Він нині весь у планах. Розраховує на допомогу Львівського меморіального музею, на святкуванні 70-річчя якого не так давно побував разом із паном Шафаренком; у Халеп’ї використовуватиметься й тамтешня експозиція. Патронат Києва і місцевої влади, певен пан Роланд, допоможе відкрити ще кілька музеїв, пов’язаних із Франком і Шевченком. Такими є задуми.

В усякому разі, Роланду Тарасовичу залишається вірити в це. У те, що держава почне прислухатися до пророчих слів українських духовних поводирів – Кобзаря і Каменяра.

Заступник голови Національної спілки краєзнавців України (НСКУ) Григорій Олексійович КЛЕПАК окреслив народження музею першим кроком до виконання указу Президента України, яким ще чотири роки тому було передбачено створення національного музею Каменяра у столиці України. І побажав музею довгої славної долі.

Виконавчий директор Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій Анастасійович ГАЛЬЧЕНКО жартував: нерозторопність влади спричинила ще й дефіцит народжуваності – не лише монументів і музеїв. При цьому заперечив тезу попередника про буцімто перший крок «приходу» І.Франка в центральну Україну. «Це вже другий! – пожвавішав пан Гальченко. – Ще 4 роки тому в Миронівському районі в моєму рідному селі Пустовійти було відкрито пам’ятник Івану Франку!». У Пустовійтах, зрештою, Франко теж ніколи не бував. Сергій Анастасійович зізнався: на місці монумента вождю революції як шевченкознавець він хотів звести обеліск іншому достойнику – Тарасові Шевченку. «Але громада постановила звести пам’ятник саме Франку – бо тут свого часу навіть колгосп його імені був. От і маємо!» – поділився він емоціями з присутніми.

С. Гальченко висловив переконання, що таким чином життєвий і творчий подвиг Каменяра стає ближчим до народу. За його словами, Інститут літератури видав 50 томів класика, хоча його творчість і архіви «просять» усі 100. Подвижництво А.Шафаренка у розвитку музейної справи в районі він назвав героїзмом: «Київська область дала фору деяким західним областям, які досить формально відзначили 150-річчя від дня народження нашого творчого генія».

Згаданий не раз А.Шафаренко узяв з перших же слів свого виступу іронічно-критичний тон. Він висловив сумнів у самій доречності величати тутешніх народом: «Немає тут того духу, який був і є в Західній Україні. Ми убогі духом, не можемо відновити генетичний код, втрачений за останні роки». Як ілюстрацію сказаному пан Шафаренко змалював побачене в селі Устечко на Тернопільщині, яким вертався зі Львова. Не надіючись на владу і скинувшись по 200 грн., тамтешні селяни звели пам’ятник Шевченкові. Без впорядкованих доріг і газу в хатах народ все ж вирішив, що їм сьогодні потрібне саме це.

Не «завдяки, а попри все» – так пан Шафаренко окреслив стиль своєї роботи останніми роками. Голова райради коротко прозвітував про досягнення, перелічивши всі зведені і введені в дію школи, дитсадки, пам’ятні знаки і меморіальні дошки. Підкреслив, що музей Франка – 9-й музейний заклад району, до появи яких причетний і він особисто. Дякував Богу, що в такий час вдалося відкрити музей «не комусь-там», а Франку. Епоху духовного відродження на Обухівщині назвав закінченою, мабуть, маючи на увазі розумний мінімум, який вимагався від влади.

Проголосивши ще кілька промовистих тез, які мали б пробудити національну гідність слухачів, Анатолій Шафаренко щиро подякував долі за честь бути головою райради останніх 4 роки. І – окремо – облдержадміністрації, НСКУ, Інституту літератури, особисто Р.Франкові – за допомогу у створенні музею. «Під завісу» він усе ж знову забідкався: чи ж не сором нам усім, що цей музей – лише другий! Поремствував – і возніс славу всім, почавши від Господа, не забувши попередників, Халеп’я, район – і закінчивши рідною Україною.

…І ось нарешті у чотирьох місцях перерізано червону стрічку при вході до музейного приміщення. Її фрагменти трепетно прийняли директор музею Н. В. КОНОВАЛЮК, Р. Т. ФРАНКО та Ю. К. ДОМОТЕНКО. (Юрій Корнійович Домотенко, весь час до того скромно простоявши з народом назовні, дочекався епітетів «патріарха музейної справи області» та «автора всіх книг, виданих у Обухівському районі». Судячи з теплих поглядів, які люди кидали на третього власника святкового артефакту, були названі далеко не всі цноти цього чоловіка.)

Пану Шафаренкові явно сподобалася самоіронія внука Франка, бо право першим ступити до світлої музейної зали він надав таки «музейному експонату». Перші відвідувачі сторожко, ретельно витираючи ноги, заходили до зали. Піднесення не полишало відчувалося весь час, поки тривало дійство. Намагаючись не торкатися свіжофарбованих стін, люди зблизька роздивлялися численні фото- та документальні репродукції. Очі сяяли непідробною радістю. Та й гордістю – давно в Халеп’ї не переживали такого духовного чину!

Першу екскурсію провів, від хвилювання перебиваючи сам себе, заступник директора обласного археологічного музею Михайло Юрійович ВІДЕЙКО. Він називав знайомі багатьом факти, але дорогого коштувала сама обстановка й атмосфера.

Після побіжного знайомства з експонатами слова ще раз попросили недавні виступаючі – їх явно «розпирало» від побаченого і значущості моменту.

Сергій Гальченко зробив музею «перший скромний дарунок» у вигляді показненької – десятка в півтора примірників – підбірки книг. Заступник директора Інституту літератури НАН України пообіцяв регулярно поставляти музей книжковою продукцією, принагідно помріявши про вручення  якогось дня  музею в дарунок уже стотомного видання творів І.Я.Франка. І ще зичив музею чим скоріше виявитися в путівниках усіх туристичних маршрутів.

Принагідно пан Гальченко прорекламував свою щопонеділкову обідню програму «Музеї України» на радіоканалі «Культура». Сказав, що час для розповіді про новітній музей Івана Франка він там уже «застовпив». Його слухачі вдячно загомоніли і почали розпитувати про деталі…

Роланд Франко пообіцяв передати музею деякі речі, що стосуються діда та його родичів, які він зміг зберегти.

Григорій Клепак поділився конструктивом. Оскільки члени Спілки краєзнавців України є в кожній області, за їхньої допомоги можна було б збирати матеріали, що б показували, як Каменяра уславлено по всій Україні. Оскільки сотні вулиць, шкіл, установ й організацій носять ім’я Івана Яковича, якась із тутешніх експозицій мала б бути і про те, як ідеї Каменяра живуть і підтримуються суспільством. Передовсім – народом, бо влада, на думку пана Клепака, часто лише маніпулює іменем генія. А його постать не може бути забута.

Останнім слово взяв Анатолій Шафаренко. Процитувавши Віктора Женченка і його «Як важко підніматися з колін», він знову не стримався від апокаліптичних прогнозів. Почав із загрози для самої незалежності країни, песимістично змалювавши і майбутнє села і району внаслідок «укрупнення», він все ж закликав відновити літописи кожного населеного пункту. «Балотуватимусь до обласної ради. Може, там вдасться створити лобі для протистояння…», – сказав меценат від влади. Проте сам же й засумнівався: «Яке там лобі – всі ж, як шнурки, голосують однаково…».

«Але ж «нам пора для України жить!», – завершив все тим же Франком.

І ще пригадалось: «Важко встаємо…». Це –   все той же славетний український бас і заразом поет – слава Богу, наш сучасник – Віктор Женченко.

По всім отім зосталася якась печаль. Ніби й свято, а сумно. Мабуть, тому, що франківська поетична  спасенна Істина все ще в дорозі до пересічного українця: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства».

  Власна інформація

Державнику і літописцю Обухівщини Анатолію Миколайовичу Шафаренкові – 62!

Сьогодні за дорученням голови Національної спілки краєзнавців України, голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, академіка НАН України, Героя України Петра ТРОНЬКА заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, виконавчий директор Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій ГАЛЬЧЕНКО разом із членом правління НСКУ, заступником голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, дипломатом, ученим і громадським діячем Роландом ФРАНКОМ та членами апарату Національної спілки краєзнавців України побували в Обухові, що на Київщині.

Ми радо вітали з 62-ою річницею з дня народження Анатолія Миколайовича Шафаренка. Цей достойник є головою Обухівської районної організації НСКУ, головою Обухівської районної ради, а передовсім – дійсним ентузіастом краєзнавчої справи.

Вітали не натужно: Анатолій Миколайович здавна на гарному рахунку. І у високих столичних кабінетах, і серед  земляків. Він – талановитий організатор і невтомний дослідник рідного краю. За це й шанований.

Родом із обухівської Германівки, Анатолій Миколайович Шафаренко не приховує: чітке усвідомлення національної приналежності до нього прийшло не одразу. Молодим довго працював далеко від України. Повернувшись, завідував центральною ремонтною майстернею; згодом став головним інженером місцевого колгоспу. А затим чотирнадцять років ним керував. Історичну пам’ять, соціальний розвиток, охорону здоров’я та освіту молодого покоління голова бачив єдино можливими пріоритетами. У цьому і є нехитрий секрет добробуту прадавньої Германівки.

Не будучи істориком чи археологом, А. Шафаренко сумлінно студіював архіви. Почав із власного родоводу. Історія ж його села відтепер – у 12 чесних книгах, де він співавтор. Та й про інші поселення району Анатолій Миколайович відає чимало. «Не знати подій, які відбувалися до твого народження, – значить, завжди бути дитиною», – говорить краєзнавець. Його стараннями у Германівці на сьогодні діє чотири музеї (освіти, козаччини, ІІ Світової війни, картинна галерея), тут встановлено 26 пам’ятників і 19 меморіальних дощок. Є, між іншим, – єдиний у країні та й світі – і  пам’ятник славетному гетьманові України Іванові Виговському. Анатолій Миколайович – ініціатор створення на базі германівської громади районного товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, Германівської козацької сотні, козацького товариства Київщини, районної організації Конгресу українських націоналістів.

За особистий внесок в соціально-економічний розвиток села та патріотизм Анатолій Миколайович Шафаренко 2006 року був нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня. А звання «Заслужений діяч музейної справи» свого часу додав до членства у Спілці журналістів України та колегії Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Відсьогодні він уже й почесний краєзнавець України.

Зрозуміло: не жага звань та нагород стимулювала Анатолія Миколайовича. Йому вкрай важливо могти чесно дивитися людям у вічі.

Не дивно, що 2006-го А. Шафаренко був обраний очільником Обухівської райради. Без живописань його досягнень – хоча вони є і значущі – відомо інше: на високому посту Анатолій Миколайович не вгамував своїх патріотичних амбіцій. За останні роки в районі з’явилося майже 50 пам’ятних знаків, кожний населений пункт отримав свій літопис, в кожному селі освячено поклонний хрест. Музей славетного українського археолога чеського походження Вікентія Хвойки в селі Халеп’я – вже четвертий музей, заснований в районі протягом останніх чотирьох років.

Загалом в районі функціонує 8 музеїв. А за тиждень в Халеп’ї буде урочисто відкрито ще один – і який! – «Літературний музей Івана Франка на Дніпрі». Анатолій Шафаренко має і до цього найбезпосередніший стосунок. Хто б, як кажуть, сумнівався!

Многая літа Вам, глибокошановний  Анатолію Миколайовичу!

 

 

Власна інформація

Пустовійти, що на Київщині: 110-річний вітряк і церква Іоанна Богослова. А ще – пам’ятливі люди

Як же звикли ми щось до чогось „приурочувати”!  Замість просто сісти в електричку і найближчого погожого уїк-енду гайнути пізнавати світ зблизька – столичні краєзнавці чекали якоїсь нагоди.

Дочекалися. І не просто гарної днини – уродженець села Пустовійти, що на Миронівщині Київської області, заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Сергій ГАЛЬЧЕНКО, чудова людина і давній друг нашої Спілки просто запросив колег до своєї малої батьківщини. Співорганізатором краєзнавчого „десанту” на Миронівщину був і почесний громадянин села, письменник Олесь ДОВГИЙ.

Передовсім ми поклали квіти до відкритого 4 роки тому пам’ятника Великому Каменяреві, 154-у річницю від дня народження котрого тільки-но відзначили. Ще не так давно у селі діяв колгосп саме імені Івана Франка, тож для багатьох місцевих він не лише всеукраїнський поетичний геній.

20 років тому в селі відкрито і пам’ятник жертвам сталінізму 1933-1937 років. Свіжі квіти на його граніті говорять, що пам’ять односельців про чорні роки не куца. Вклонилися праху загиблих пустовійтівців і ми.

А далі вже вволю милуватися неповторними краєвидами та спілкуватися з милими селянами. „Ходоки” від НСКУ виявили в Пустовійтах навіть кілька дивовиж. Приміром, оцінили унікальний як для сучасного села вітряк: побудований майже 110 років тому, він донині меле ­- правда, не без допомоги електроструму. Дорогого варта і місцева церква Іоанна Богослова Київського Патріархату. Зведена майже двадцять років тому, вона служить надійним духовним прихистком не лише для пустовійтівців, а й столичних жителів: тут людно. Протоієрей Іван Наливайко – між іншим, незмінний поводир парафіян з часу зведення храму – розповів нам, що жодна пара, котра тут вінчалася, не розлучилася. А молоді батьки охоче хрестять у храмі своїх немовлят…

Зазирніть у цей мальовничий куточок Київщини – і ви напевно не пожалкуєте.

 

Власна інформація

Обухівщина

Обухівщина...

Іван Якович Франко – одна із наймасштабніших українських постатей ХХ століття. Він володів усіма слов’янськими мовами, практично вивчив усі європейські, а французьку та німецьку знав досконально. Сфера зацікавлень велета духу й інтелекту воістину неосяжна: філософія, політика, економіка, етнографія, мовознавство, літературознавство, журналістика. У минулі роки в Україні вийшло 50 томів творів І. Я. Франка і вже готується до видання стотомне зібрання його публіцистичної, наукової, перекладацької та літературної спадщини без перебільшення світового значення.  

 

У столиці України зосереджені і вивчаються всі його унікальні рукописи (понад 5 тисяч одиниць зберігання) та величезна бібліотека – 12 тисяч одиниць. Обшири подвижницького життя, активної громадської діяльності та багатогранної творчості Івана Яковича Франка свідчать про неоціненний внесок геніального українця у світову культуру.

Те, що праці І. Я. Франка мають світовий рівень, сьогодні засвідчують авторитетні вчені ХХІ століття з Австрії, Італії, Польщі, Словаччини, Франції та Чехії.

Творчість І.Я.Франка знає сучасна молодь. І це підтвердив, зокрема, Перший всеукраїнський форум агальноосвітніх навчальних закладів, які носять ім’я Франка.

Нині Іван Франко, разом із Тарасом Шевченком та Лесею Українкою, ? нерозривна тріада імен-символів, з якими асоціюється  вся Україна, наша нація і держава.

Та, на жаль, нами, українцями, незбагненна постать Івана Франка і його титанічна справа в ім’я України ще не вивчена і не осягнута сповна, суспільство і держава не оцінили його гідно, нами не помічаються його пророчі заповіді, які сьогодні актуальні для нас як ніколи.

Серед них – Указом Президента від 27 серпня 2006 року Кабінету Міністрів разом з Київською та Харківською міськими державними адміністраціями доручено вирішення питання про спорудження протягом 2006-2008 років пам’ятника Івану Франку у м. Харкові та пам’ятника у вигляді повнофігурної композиції у м. Києві, а також створення у Києві  літературно-меморіального музею Івана Франка.

Зрушити з місця важливу справу взялась громадськість. Ініціативу Національної спілки краєзнавців України та її голови академіка НАН України, Героя України Петра Тронька по створенню Літературного музею Івана Франка на Дніпрі підтримали: родина Франка на чолі з єдиним в Україні онуком Івана Яковича, українським вченим-математиком, громадським діячем Роландом Тарасовичем Франком; талановитий краєзнавець і активний музейник, голова Обухівської районної ради Анатолій Шафаренко; заступник директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Сергій Гальченко; Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара; літературно-меморіальний музей І. Я. Франка у Львові та Національний музей літератури у Києві; видатні майстри слова, державні і громадські діячі, члени Національної спілки письменників України, Герої України Дмитро Павличко і Юрій Мушкетик; голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан; численні літературознавці та  франкознавці, які багато сил віддають збереженню духовної спадщини українського народу.

Створення експозицій музею І. Я. Франка у селі Халеп’я  на Київщині – це перший крок до створення загальнонаціонального літературно-меморіального музею Каменяра у Києві, який відіграє важливу роль в соборності українських земель, зміцненні духовного і національного єднання.

Адже Іван Якович Франко ніколи не був львівським чи галицьким літератором. Він належав і належить усій Україні. Відомий лірик Микола Вороний згадував, що І. Франко «… швидше належав до типу безпосередньо щирих і простих наддніпрянців, ніж до специфічно рафінованих галичан з їх плиткою, меркантильною вдачею, з застарілими забобонами і пристосованістю до дрібнобуржуазного трибу життя. Франко – це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою …».

Протягом 1885-1886 років він мешкав у Києві, в нині занедбаній триповерховій будівлі по Несторівському провулку, 8. Потім повертався до нього 1909 року.

Він любив це велике місто і вважав його центром всієї України. Своїм гарячим українським серцем і чистою душею Іван Франко линув до наддніпрянської України, неодноразово прагнув відвідати могилу Кобзаря у Каневі, мав тісні творчі зв’язки та листування з видатними представниками літератури, культури та науки наддніпрянської України. Особливе місце у творчості Івана Франка посідають Тарас Шевченко і Дніпро. Саме з киянкою Ольгою Хоружинською у київській церкві Святого Павла тодішньої колегії П. Галагана одружився І. Франко. Сьогодні на Київщині проживають спадкоємці її родини. Є глибоко символічним, що на високих старовинних кручах Дніпра, де кілька тисячоліть тому успішно розвивалась одна з перших світових цивілізацій – трипільська, нарешті заб’є потужним джерелом невичерпний дух геніального сина українського народу, що вгору йде.

Національна спілка краєзнавців України також виступила співзасновником Міжнародного краєзнавчого благодійного фонду імені Івана Франка, представництва якого починають діяти у 15 регіонах України та 3 зарубіжних країнах. Головною метою діяльності Фонду є сприяння соціально-економічному та культурному розвитку, підтримка освіти, культури, науки, відтворення видатних пам’яток історії та культури, відродження історичних традицій і духовності українського народу.