Історія Волині без ретуші

Історія Волині без ретуші...

У приміщенні обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки відбулася презентація першого тому книги «Реабілітовані історією. Волинська область» та другого тому «Книги скорботи України. Волинська область». В актовому залі зібралася справді інтелектуальна еліта, безпосередньо причетна до опрацювання матеріалів, спогадів, раніше недоступних для науковців документів.

Редакційно-видавнича група, починаючи з 1993 року, на основі вітчизняних і зарубіжних архівних джерел, публікацій, наукової і мемуарної літератури, оригінальних документів УСБУ, УМВС, Держархіву тощо вперше дослідила і узагальнила механізм терору в області та його гіркі наслідки. До копіткої роботи залучили великий авторський актив.

Керівник редакційно-видавничої групи «Науковий центр історичних студій Волині», професор, кандидат історичних наук ВНУ імені Лесі Українки Микола Кучерепа, зокрема, сказав: «Матеріали збирали по крупинці, використано й архівні документи Російської Федерації, Польщі. До нас приходили сотні людей, котрі розповідали про трагічні долі вивезених у Сибір, Казахстан родин і які повернулися додому вже реабілітованими». Він подякував патріотам, причетним до науково-дослідної роботи, колегам по кафедрі нової і новітньої історії університету.

Започаткував цю подвижницьку працю на Волині Василь Ворон, нині заступник начальника управління культури облдержадміністрації. Виступаючи перед присутніми, він розповів про реалізацію інших проектів, а також повідав трагічну звістку: на території Володимир-Волинської в’язниці виявлено три могили із численними жертвами більшовицьких репресій.

Під орудою заслуженого працівника культури України Ростислава Кушнірука у виконанні народної хорової капели «Посвіт» звучали повстанські пісні.

Керівники відділів «Реабілітовані історією» та «Книги Скорботи України» наукового центру Ольга Никончук і Таїсія Ясюк розповіли про зміст та структуру книг, виданих ВАТ «Волинська обласна друкарня» та видавництвом «Надстир’я». В першому томі книги «Реабілітовані історією» у чотирьох розділах вміщено 175 документів, 24 спогади наших земляків, які зазнали безпідставних переслідувань, виселень та ув’язнень з боку репресивної системи. Значне місце у книзі займає розділ з 36 біографічними нарисами про видатних особистостей Волині, борців за незалежність – родину Косачів, сенаторку Олену Левчанівську, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза та інші.

У другому томі «Книги Скорботи України» вміщено оригінальні архівні документи і матеріали, спогади свідків про трагічні події у двох районах області – Ківерцівському та Ковельському – в роки Другої світової війни та перші повоєнні роки. Основною частиною цього тому є мартиролог загиблих цивільних громадян: в’язнів радянських тюрем і нацистських концтаборів, жертв міжнаціональних конфліктів, осіб, приналежних до ОУН і УПА, тощо.

Щиро і пристрасно говорили про історію безперервної визвольної боротьби волинян проти тоталітарних режимів заслужена вчителька України Леся Ковальчук, колишній політв’язень Ростислав Кушнірук, відомий краєзнавець-самородок, дослідник трагедії волинських сіл у роки окупації Ярослав Царук – він, до речі, підготував велику документальну книгу про долі жителів Володимир-Волинського району. Не можна було без хвилювання слухати і розповідь багатолітнього в’язня радянських таборів Миколи Коца. Його спогади теж опубліковані у книзі.

Як він справедливо сказав, тиражі щойно виданих книг – відповідно 750 і 1000 примірників – «посміховисько». Виступаючі зазначали, що, наприклад, у Донецькій області за останні роки видрукували сім томів книги «Реабілітовані історією». Оскільки ж Волинь була центром визвольної національної боротьби в роки війни і в повоєнний період, їй мала б бути приділена більша увага.

Усі присутні високо оцінили працю Миколи Кучерепи й усього колективу ентузіастів. Особливо наголошували на тому, що в попередні роки компартійні номенклатурні «історики» фальсифікували дані, виправдовували репресії. Для відновлення справедливості щодо сотень тисяч наших співвітчизників треба критично ставитися до таких «напрацювань», скрупульозно перевіряти факти.

Старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, куратор тому «Реабілітовані історією. Волинська область», член президії правління НСКУ Володимир Дмитрук зазначив: «У рамках серії «Реабілітовані історією» уже видано 70 томів, деякі області мають по кілька томів. Приємно, що цього року презентуємо першу книгу Волині. Колектив, котрий багато років працював над збором і впорядкуванням матеріалів, представляють науковці, справжні професіонали. Їхні напрацювання по другому тому вже надійшли до Києва, тож, за умови нормального фінансування, книга з’явиться у 2012-му».

Олександр Нагорний,

Оксана Блищик

Петрові ТРОНЬКУ – 96!

Cьогодні завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, академік НАН України, Герой України, доктор історичних наук, незмінний голова Національної спілки краєзнавців України, голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, очільник Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, видатний науковець-історик, почесний професор 11 вузів держави, почесний громадянин 6 міст України, громадський діяч і просто мудрий чоловік Петро Тимофійович ТРОНЬКО приймає вітання від колег, друзів і всіх шанувальників його таланту. Нашому любому шефу – 96!
Іменинник часто-густо захищав принципові для нього речі, що подеколи не сприймалися оточенням. Але він їх обстоював, бо був твердо переконаний у своїй правоті. Без його наполегливості не було б сьогодні ні Хортиці, ні диво-скансена в Пирогові, ні столичного Свято-Михайлівського золотоверхого собору… Поруч із Петром Тимофійовичем завжди були і є вірні незрадливі однодумці – без них він навряд чи зміг би стільки зробити у своєму довгому славному житті.
Тронько завжди пам’ятав і пам’ятає головне – людей треба поважати і любити. Попри все.
Де б він не працював – а доля була ласкавою і не дуже – чинив так, аби згадували незлим словом. Бувало і холодно, і голодно, але природна порядність і міць характеру помогли йому не лише вижити, а й виховати плеяду послідовників. Петро Тимофійович зазнав ціну справжньої дружби, він кохав і до цих пір є коханим чоловіком і батьком.
Зичимо дорогому Герою ще довго топтати ряст на його улюбленій землі, бачити її розквіт і усвідомлювати, що все було недаремно.
***
Петра Тимофійовича Тронька з 96-річчям привітали Президент України В. Янукович, Голова Верховної Ради України В. Литвин, президент НАН України Б. Патон, президент Національної академії педагогічних наук України В. Кремінь, міністр культури України М. Кулиняк, міністр юстиції України О. Лавринович та ін.

Українсько-польська конференція

Українсько-польська конфер...

У Бережанах відбулась українсько-польська конференція «Вклад польських родин в освітній та культурний розвиток Тернопільщини», яку організували Федерація польських організацій в Україні і тернопільський науковець та громадський діяч Сергій Ткачов. У рамках конференції також відбулася презентація чотиритомного «Тернопільського Енциклопедичного Словника», про який вели мову наукові редактори видання Богдан Петраш та Віктор Уніят. Також із української сторони з доповідями виступили доктор історичних наук Ярослав Стоцький («Штрихи до біографій римо-католицького духовенства радянського періоду»), Володимир Ханас («Польська преса на Тернопільщині»), Віктор Уніят («Родина Дашинських та Іван Франко»), Сергій Ткачов («Стереотипи поляка в Україні та українця в Польщі на прикладі творчості Осипа Маковея»). Слово мали і бережанські краєзнавці, зокрема заслужений працівник культури України Надія Волинець.

Із польської сторони участь у конференції взяли голова Федерації польських організацій в Україні Емілія Хмельова, голови п’ятнадцяти польських товариств України, представники ЗМІ.

Надзвичайну зацікавленість присутніх викликали доповіді Я. Стоцького і С. Ткачова.

Звернувшись до учасників конференції з вітальним словом, Е. Хмельова наголосила, що конференція співпала з початком головування Польщі в Раді Європейського Союзу. Заступник голови Бережанської районної ради Роман Висоцький розповів присутнім про туристичні принади Бережанщини і заходи місцевої влади та громадських організацій для поглиблення діалогу між двома культурами.

Грамоти від Федерації польських організацій в Україні за наукові досягнення, дослідження історії землі Тернопільської і вклад у порозуміння між народами України і Польщі отримали члени Асоціації краєзнавців-енциклопедистів Тернопільщини, активні автори «Тернопільського Енциклопедичного Словника» Петро Гуцал, Ігор Дуда, Олег Клименко, Богдан Мельничук, Ярослав Стоцький, Сергій Ткачов, Віктор Уніят, Богдан Хаварівський і Володимир Ханас.

Віктор Уніят подякував Емілії Хмельовій та Сергієві Ткачову за організацію заходу, зазначивши, що на сторінках «Тернопільського Енциклопедичного Словника» широко представлені й інші національні меншини, зокрема, євреї, чехи, росіяни, німці. Надзвичайно приємно, що саме поляки виявили бажання провести презентацію енциклопедії, адже вони представлені тут найбільше – майже кожне п’яте гасло (стаття) у виданні так чи інакше стосується Польщі.

Учасники конференції відвідали пам’ятку архітектури – місцевий костьол.

Віталіна Кулик

Дніпропетровщина. Краєзнавчі заходи.

Дніпропетровщина. Краєзнав...

21 квітня 2011 р. – у краєзнавчому відділі на базі Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки відбулося засідання клубу «Ріднокрай» на тему: «Життя і наукова діяльність Світлани Абросимової», присвячене пам’яті видатного вченого, невтомної дослідниці історії рідного краю, світлої людини.

 

8 травня 2011 р. на базі Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького відбулися Перші наукові читання присвячені Олені Петрівні Блаватської.

12 травня 2011 р. на базі музею історії міста Дніпродзержинська відбулися літературно-наукові читання «Олекса Коваленко: зі словом по життю», присвячені пам’яті відомого у Придніпровському краї культурно-громадського діяча, автора поетичного переспіву «Слово о полку Ігоревім» Олекси Васильовича Коваленка.

12 травня 2011 р. у краєзнавчому відділі на базі Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки відбулася презентація книги: Кочергін І.О. Земське самоврядування Катеринославщини (персонологічний вимір): Монографія.– Дніпропетровськ: Герда, 2011.– 216 с. (Сер.: «Dniproviana»).

З 12 травня по 15 червня 2010 р. – на базі Нікопольського краєзнавчого музею проходив І-й Нікопольський регіональний фестиваль «Розвиток музейної справи в Придніпров’ї: проблеми та перспективи». Співорганізатори: відділ з питань культури, молоді та спорту Нікопольської  міської  ради, Нікопольський краєзнавчий музей, громадські організації.

13 травня 2011 р. – на базі Дніпропетровського національного університету відбувалася VII Дніпропетровська обласна історико-краєзнавча конференція «Історія Дніпровського Надпорожжя».

19 травня 2011 р. – у краєзнавчому відділі на базі Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки відбулося засідання клубу «Ріднокрай» на тему: «Видатний син Січеславщини генерал Микола Капустянський»

21 травня 2011 р. Дніпропетровська обласна організація НСКУ взяла участь к засіданні Міжнародного круглого столу, організованого Інститутом суспільних досліджень спільно з історичним факультетом та Українсько-польським науково-культурним центром Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара і Меджлісом кримськотатарського народу «Спільне в історії українців, кримських татар і поляків», присвячений 363-й річниці битви під Жовтими Водами.

20 червня 2011 р. – у Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д.І. Яворницького за участі Дніпропетровської обласної організації всеукраїнської асоціації працівників професійно-технічної освіти відбулась презентація збірника «Віхи історії профтехосвіти Дніпропетровщини».

“Реріхи і Україна”

“Реріхи і Україна”...

Під такою назвою в Санк-Петербурзькому державному Музеї-інституті сім’ї Реріхів на початку червня відкрилася виставка, на якій  експонуються  рідкісні праці художників початку XX століття з музейних та приватних колекцій Москви, Петербурга та Києва.

 

Київська частина колекції представлена зібранням Віктора Геннадійовича Киркевича – колекціонера, історика, літератора, члена правління Київської міської організації Національної спілки краєзнавців України. Виставка розкриває тему духовного зв’язку Реріхів і української культури, розповідає про творчу співпрацю діячів петербурзької і української культур. За словами директора Музею-інституту сім’ї Реріхів Олексія Бондаренка, виставка готувалася тривалий час.

Поштовхом до її створення послужила дружба співробітників Музею-інституту з В.Г.Киркевичем, власником великої колекції про сім’ю Реріхів, про перебування Реріхів в Україні, автором досліджень на цю тему (“Борис Рерих” Одесса, 2005; “Киевское содружество Рерихов” К. 2005). Вдячність В.Киркевичу висловила й Генеральний консул України в Петербурзі Наталія Прокопович. Попри незадовільний стан здоров’я, труднощі, пов’язані з переїздом і перевозом експонатів, він приїхав сам,  привіз раритети, щоб показати їх петербурзькій публіці, адже тут вони ще ніколи не виставлялись. З Україною міцні зв’язки були у багатьох членів сім’ї Реріхів. Зібрання Віктора Киркевича висвітлює співпрацю Б.К.Реріха з М.О.Макаренком, Г.К.Лукомським, Г.І.Нарбутом.

Велика частина виставки розповідає про наукову діяльність сім’ї Реріхів у Києві, Харкові, Одесі. Через усе своє життя любов до України  пронесли Микола Реріх та його молодший брат Борис. Микола Костянтинович Реріх – великий російський художник, учений, філософ і мандрівник надихався цим у своїй творчості. “Украйне любов и привет!” – напише він в кінці свого життя з далеких Гімалаїв. Разом з В.О.Фроловим М.К.Реріх відновлював технологію нешліфованої мозаїки, котра застосовувалась в Київській Русі і була традиційною для візантійсько-давньоруського мистецтва. За ескізами М.К.Реріха були створені мозаїчні панно у Свято-Успенській Почаївській Лаврі, мозаїки Церкви Покрови Пресвятої Богородиці у селі Пархомівка на Київщині, одні із самих значимих в Україні. За ініціативою Миколи Реріха у Києві був організований Міський художній музей.

Борис Костянтинович Реріх брав участь у відновленні давніх храмів  Волинської губернії, потому місцем його плідної творчої праці став Київ, куди Б.К. Реріх переїхав із Петрограда в 1918 році. Тут він співпрацював з М.О.Макаренком, Г.К.Лукомським, Г.І.Нарбутом, котрі залишили яскравий слід і в російській і в українській культурах. На виставці експонуються праці Бориса Костянтиновича київського періоду, його малюнки, акварелі, фотографії, котрі увійшли у видання І.Грабара “История русского искусства”.

Матеріали виставки розповідають, зокрема, про маловідомі сторінки діяльності створеного понад століття тому в Петербурзі Товариства шанувальників Тараса Григоровича Шевченка. Його члени збиралися на квартирі Реріхів. Нотаріус Костянтин Реріх, батько Миколи Костянтиновича та Бориса Костянтиновича, був його головою. Згуртувавши у своїх рядах видатних діячів петербурзької культури, Товариство продовжувало свою роботу до 1917 року і сприяло  поширенню української культури у Петербурзі,  підтримці художників з України. Відкриттям для працівників Музею-інституту сім’ї Реріхів стала творчість Михайла Гужавіна, братів Степана та Івана Колесникових, художників українського походження, котрі жили в Петербурзі.

Виставка буде працювати до 12 вересня 2011 року.

(Фото з сайту http://www.roerich-museum.org).

Додаток ІДодаток ІIДодаток ІII

«Я – українець, не просто Микола!»

Саме про краєзнавство як фактор розвитку зеленого туризму в контексті «Євро-2012» НСКУ спільно з ВУТ «Просвіта» вирішила провести «круглий стіл» першої п’ятниці літа. Можливо, надто поважна як на кінець тижня тема (а фактично – зразу три), а, можливо, якісь інші фактори завадили прибути до УКРІНФОРМУ не лише більшій кількості ЗМІ, але й навіть частині запрошених. Їм напевно було що сказати, вони попередньо підтверджували свою участь, але… Вочевидь, знайшлися приємніші заняття. (От би усім робити лише те, що подобається!)
Модератор зустрічі, керівник міжнародних проектів Спілки Павло Бабенко підкреслив, що тема «2012» небайдужа НСКУ, творчій інтелігенції й громадськості України. Ми про це знаємо, бо вони до нас про це пишуть. Про проблемні місця довкола згаданої справи прийшли поговорити й запропонувати шляхи їх залагодження президент Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ICOMOS) Микола Яковина, помічник в. о. голови Державної служби туризму і курортів України Олександр Сулим, президент парку «Київська Русь» Володимир Янченко, відповідальний секретар ВУТ «Просвіта», заслужений працівник освіти України Микола Нестерчук та голова Петрушівського осередку сприяння розвитку сільського зеленого туризму (Чернігівська область) Микола Череп.
НСКУ, як може, опікується підготовкою культурного сектору до «Євро-2012», оскільки ця є масштабною подією для нашої країни. Експерти та фахівці Спілки при цьому розраховують на поміч громадськості. Зелений туризм, на думку П. Бабенка, здатен фінансово зрушити розвиток інфраструктури саме на периферії, довкола міст-господарів фінальної частини «Євро-2012». Між тим, у цих місцях є значна кількість визначних пам’яток історії й культури, які й без «прив’язки» до згаданої спортивної події є гідними об’єктами туризму загалом і зеленого зокрема.
Є що показати гостям і в галузі української культури й традиції. Щось взагалі «відкриє» Україну іноземному гостю вперше. Нація ж має докласти всіх зусиль, аби це було гарно і корисно. Щоб гості забажали повернутися до України ще і ще.
Олександр СУЛИМ узагалі назвав зелений туризм «єдиною фішкою» для українського туризму як такого. Він підкреслив, що цього року своє 15-річчя відзначає Спілка підтримки зеленого туризму. «Зелені туристи» проводять конференції, організовують виставки. Такий різновид непогано розвивається не лише в Закарпатті, але це мало б ще більший масштаб за умови правового забезпечення поняття зеленого туризму. «Нам є чому повчитися в білоруських колег, – зазначив пан Сулим. – І, як би не ставитися до «бацьки» Лукашенка, але схвалене ним мито в 1 євро з кожної садиби, яка хоче займатися зелентуризмом, дає результати». 525 таких садиб у сусідів нормально функціонують, а наші законотворчі й чиновники – проти всіляких податків. Як наслідок, «маємо, що маємо». Тобто, безлад.
Усе ж зрушення є. Івано-Франківськ пан Сулим назвав «меккою» зеленого туризму, хоча й той «здав»: «Буковель уже не простий, а комерційний проект». Олександр Сулим відзначив темпи розвитку зеленого туризму в Чернігівській області, зокрема, настирливість (присутнього тут) М. Черепа та Леоніда Брусільцева. Крим з усіма його можливостями може похвалитися лише малим осередком сільського зеленого туризму у Бахчисарайському районі. Це клуб місцевих татар, котрі показують бажаючим, як їм жилося до депортації. Ото вже дійсно – маємо, що маємо… Ще трохи таких«хатинок» готові до «Євро-2012» в Донецькій, Луганській та Київській області, хоча з розміщенням туристів у більшості цих місць сутужно.
Держслужба туризму нині фактично ліквідована. Створено профільне агентство, але його ніхто не очолює, і перспективи туманні. «А люди ж хочуть мати зелений туризм, бажають учитися цій справі!», – гірко констатував чиновник. І підкреслив вагу громад у створенні, приміром, кластерів сільського туризму.
Микола ЯКОВИНА звернув увагу, що жодна садиба зеленого туризму не може обійтися увагою до самої себе. Без організації екскурсій визначними місцями – ніяк. Уболівальники чемпіонату-2012 мали б можливість хоча б на короткий час «відчути» себе українцями, не лише перебуваючи в нашій «глибинці» в оточенні автентичних садиб, а й подорожуючи прекрасними околицями, відвідуючи парки, палаци й музеї. ICOMOS опікується передовсім пам’ятками, що внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У цьому питанні ми впевнено пасемо задніх: з-поміж 130 тис. нерухомих пам’яток історії, культури, архітектури, археології тощо, узятих під охорону держави, лише 4 (!) внесено до згаданого Списку. Партнерка України Польща, скажімо, має аж 14 таких об’єктів у Списку ЮНЕСКО є шансом не лише довести свою спортивну міць, а й нагодою зміцнити позитивний імідж держави. Демонстрація нашої культурної спадщини, певен пан Яковина, здатна суттєво покращити місцеве життя: адже можна відновити забуті ремесла, практики, активізувати процеси консервації й музеєфікації історичних об’єктів.
«Нас не конче мусять знати лише за Чорнобилем та чорноземом, – загострив тему Микола Михайлович. – Наш культурний прошарок здатен здивувати. Одна лише Кам’яна могила «дає фору» єгипетським пірамідам і Нілу». Хоча, на його переконання , слід поспішати – «сірі» й «чорні» археологи можуть розтягнути рештки Трипільської культури, а професіоналів (порівняно з тією ж таки Польщею) – катма.
Володимир ЯНЧЕНКО, головно, зупинився на тому, що ближче, – Києві. Присутні з інтересом послухали його міркування щодо способів привернення уваги туристів до «матері міст руських», хоча вони, як не крути, мало стосувалися теми зустрічі. Наскрізна ж думка виступаючого – щодо обов’язковості впровадження освітніх програм про Київ – не викликала особливого спротиву: проти поглиблення почуття патріотизму не попреш!
Микола ЧЕРЕП зізнався, що почув сьогодні для себе багато цікавого. Але отаман петрушівського козацтва явно лукавив: дослідження й відтворення історико-етнографічної теми для нього – не порожній звук. Розповів, що понад 10 років займається не лише поселенням цікавих до української хатньої автентики туристів. У петрушівському музеї він створив 32 тематичних експозиції, і краєзнавство там профілююча. Розповідає – передовсім дітям – про давні промисли, історію Ічнянщини, її культуру й духовність: «На питання, хто ти, слід відповідати спершу «Українець!», а вже потім – «Микола». Микола охоче помагає бажаючим – і футболісти не стануть винятком – не лише зріднитися з околицями свого «Соколиного хутора», а й з навколишніми перлинами парково-палацового мистецтва.
Микола НЕСТЕРЧУК запевнив, що й «Просвіта» готується до футбольного чемпіонату: по всіх регіонах гості зможуть купувати літературу про Україну. Зокрема, шевченківський «Кобзар», диски з казками для дітей і т. ін.
Відсутність на зустрічі кого-небудь з Національного агентства з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу пан Сулим прокоментував так: вочевидь, їх не цікавить думка громадськості. «А, може, як і поляки, наші вже знають, що приїде мало туристів, тому особливо й не напружуються…», – додав він.
«А нам все одно слід бути готовими показати будь-якій кількості приїжджих, що в українців – слов’янська складова і глибоке духовне життя». Так майже стражденницьки підсумував Микола Яковина не досить оптимістичні краєзнавчо-туристично-футбольні прогнози учасників «круглого столу».
І з таким оптимізмом довелося погодитися.
Вл. інф.

«Український технічний музей: історія, досвід, перспективи»

Голова асоціації працівників музеїв технічного профілю Л. О. Гріффен

Одразу після Всесвітнього дня музеїв – 18 травня – в Музеї історії та культури «Уваровський дім» пройшла VIІI Всеукраїнська науково-практична конференція «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи». Форум був організований Асоціацією працівників музеїв технічного профілю, Центром пам’яткознавства НАН України та УТОПІК, Академією інженерних наук України, Ворзельським музеєм історії та культури «Уваровський дім» та Ворзельською селищною радою.

У мальовничому зеленому куточку Київщини – курортному селищі Ворзель – 26 травня зібралися близько 50-ти представників майже тридцяти музейних, наукових та пам’яткоохоронних установ України. Музеєзнавці обговорили актуальні питання музейної справи. Географія учасників була достатньо широкою – Київ, Миколаїв, Львів, Конотоп, Харків, Севастополь, Сімферополь, Полтава, Черкаси, Житомир, Чернігів, Переяслав, Запоріжжя.

Пленарне засідання відкрила доповідь відповідального секретаря Національної спілки краєзнавців України, старшого наукового співробітника Інституту історії України НАН України к. і. н. Р. В. Маньковської про новітні моделі інтерпретації культурної спадщини у музейній справі. Надзвичайно цікавими та пізнавальними були доповіді про витоки музейної справи у м. Конотопі (директор Конотопського музею авіації Ганзя М. М.), про Паризький музей каналізації (засновник музею каналізації Києва Кобзар В. В.), про відображення історії панцерного кораблебудування у музеях Миколаєва (д. і. н. Рижева Н. О.), про проект створення віртуального музею (Запоріжжя, Рильський Ю. М.), про архівні матеріали музею Національного університету «Львівської політехніки» (директор музею НУ «Львівська політехніка» Кос А. І.) та ін. Наприкінці засідання свою книжку поезій кожному з присутніх подарував старійшина музейної справи, засновник музею Київського метрополітену М. Т. Куриленко.

Упродовж наступного дня було заслухано доповіді про музей історії Нацiонального технiчного унiверситету «Харкiвський полiтехнiчний інститут» (Бистріченко А. В.), про музей історії трамвая та тролейбуса (Стельмах І. Ф., Крим), про діяльність Полтавського музею авіації та космонавтики (к. і. н. Пістоленко І. О.), про особливості зберігання монументальних глиняних скульптур (Ликова О. Г.), про українські раритети в музеї Парола, Фінляндія (Ромадін С. В.), про старовинні цінні видання, що належать Київському національному політехнічному музею (Кушнір В. К.), про діяльність музею-діорами «Битва за Дніпро в районі Переяслава» (Бойко Н. А.) та багато ін. Загалом доповіді були присвячені створенню окремих експозицій музеїв, видатним особистостям країни й світ. Цікавими були також доповіді щодо методології музейної справи.

Учасники конференції ухвалили резолюцію. У ній, зокрема, наголошується на важливості звернення до органів місцевого самоврядування з проханням звернути більше уваги влади всіх рівнів на стан музейної справи, надання підтримки та сприяння діяльності місцевих музеїв і збереження колекцій підприємств та установ, що ліквідуються, з передачею їхніх фондів до чинних музеїв. Було також висловлено ряд конкретних пропозицій, зокрема, щодо необхідності створення музею метрополітенів України, про присвоєння імені творця та багаторічного керівника Музею транспорту КП «Київпастранс» Лідії Лівінської цьому музею тощо.

Програма конференції була досить насиченою. На закінчення її учасники переглянули документально-публіцистичний фільм про Ворзель (реж. С. В. Соколенко), а також побували на екскурсіях Музею історії та культури «Уваровський дім» залами музею та на пішохідній екскурсії визначними місцями Ворзеля.

Досвідчені музеєзнавці та керівники музеїв – учасники конференції – були відверто вражені розмахом та якістю музейної справи у Ворзелі. Про це красномовно свідчать записи фахівців-музейників у книзі відгуків музею: «Представники Асоціації музеїв із великим задоволенням ознайомилися з експозицією і роботою музею славного містечка Ворзель. Щиро бажаємо багато цікавих знахідок і відкриттів. Ви робите святу справу – зберігаєте, відновлюєте Пам’ять нації. З повагою, колеги: А. В. Бистріченко, музей НТУ «ХПІ», Харків; В. Баталіна, Музей-галерея прикладної кераміки та живописної творчості, Запоріжжя; І. В. Нікітіна, Національний музей героїчної оборони та звільнення Севастополя; Ю. М. Рильський, музей історії ОАО «Дніпроспецсталь», Запоріжжя; М. М. Ганзя, Музей авіації, Конотоп» та ін.

Побували знавці музейної справи і на цікавій екскурсії у нещодавно відкритому приватному Ворзельському музеї музичної культури (засновник О. І. Куц).

Проведення всеукраїнської конференції з питань музеєзнавства саме у Ворзелі переконливо свідчить про визнання музеєзнавцями України значних досягнень і здобутків Ворзельського музею історії та культури «Уваровський дім».

Сподіваємось, що затишне селище і молоді ворзельські музеї надовго залишаться в пам’яті учасників конференції.

Л. Гріффен,

голова асоціації працівників музеїв технічного профілю,

О. Соколенко, краєзнавець

Переможців літературного конкурсу визначено

На початку лютого ми повідомляли про проведення літературного конкурсу до 265-річчя від дня народження гайдамацького ватажка Івана Бондаренка. Організаторами виступили Всеукраїнський культурологічний тижневик «Слово Просвіти», Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, Київське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, газета «Макарівські вісті» та Макарівський районний центр творчості дітей і юнацтва ім. Данила Туптала.
Загострення уваги до вивчення історії рідного краю та популяризація діяльності гайдамацького ватажка, полковника Коліївщини Івана Бондаренка допомогли виявити і підтримати талановитих молодих літераторів. У літературних перегонах зголосилися взяти участь передовсім учні загальноосвітніх шкіл і студенти, надіславши справді глибокі роботи.
Очікування журі справдилися. Було отримано майже два десятки праць і визначено переможців.
Урочисте нагородження кращих молодих літераторів-краєзнавців відбудеться 27 травня 2011 року об 11 годині в актовій залі Макарівського ЦТДЮ ім. Данила Туптала. Їхні твори будуть опубліковані на сторінках газет “Слово Просвіти”, “Макарівські вісті”, в літературних альманахах студії «Сузір’я» та книзі про життя і діяльність Івана Бондаренка.
Вл. інф.

ЖИТТЯ-ГЕРЦЬ

«СОКОЛИНИЙ ХУТІР» КОЗАЦЬКОГО ДУХУ
Розшитою квітами чорною шовковою сорочкою та червоними шароварами господар «Соколиного хутора» Микола Череп приворожив якось одразу. Передовсім приїждже краєзнавче жіноцтво. Хоча й парубки оцінююче обдивлялися показного чолов’ягу в козацькому строї. Оселедець на голеній голові, у вусі – серга, за поясом – булава і, звісно ж, шаблюка… Достоту Іван Миколайчук з івченківської «Пропалої грамоти»! Реєстровець Василь у тому кумедному кіно був майже ровесником сьогоднішньому козацькому отаману Петрушівки. Навряд чи Микола прагнув до прямої схожості, але, демонструючи згодом могуть свого батога, пригадав саме ту «Грамоту».
Я торкнувся беджу на його грудях зі словом «Отаман»… Про вірогідний козацький родовід хазяїн «Соколиного» віджартувався – своє фамільне древо, мовляв, іще не вивчав. А от добрі люди розповіли, якими кручами дерся Череп, перш ніж став тим, ким є.
Ну, попервах, «як у всіх» – школа, ПТУ. Попутно вивчився на парашутиста. Вже у війську командири зробили і снайпером, і мінопідривником, і розвідником. На «гражданці» самотужки вивчав бойові мистецтва та східні єдиноборства. Практикувався й духовно (в українських герцях одне нерозривне від другого)… Запропонували якось у Києві «бодігардство» – спробував і його. Приглянулося не дуже.
Але Господь, видать, таки сподобив кебетою, навернувши «спеца широкого профілю» до малої батьківщини. Попервах Микола охороняв пишноти сусіднього качанівського заповідника. А як одружився, попрохав Ларису стати його спільницею у власній амбітній справі. Розгледіла дівчина в чоловікові хист менеджера – бац-бац, і в кишені благовірного диплом Київського інституту туризму. Учився заочно, збитими кісточками рук на відновленні хат і обійсть доводивши: сільський зелений туризм – абстракція навіть для сучасної України – має право бути й розвиватися. Далекого 2000-го першим зрушив цей справунок не лише на рідній Ічнянщині – прославився на всю Україну. Занехаяний шмат Петрушівки стараннями родини й односельців зробив за десять літ якщо не міні-раєм, то оазою для душі і тіла точно. Хоч дорога до цього раю була вислана не трояндами –шпичаками. Дехто з друзяк не витримав щоденного «мордування» і втік. Бог їм суддя. Тепер напевно жалкують…
Плоди зусиль Миколи Черепа живописати можна конкретно і довго. Експедиція ж Національної спілки краєзнавців України вирушила до «Соколиного хутора» не лише відновленими хатами півторастолітньої давності й вітряками милуватися. Схотілося зрозуміти, як-так оцей чоловічина не обійшовся самим бізнесом. Як спромігся – досягши, либонь, недрібних зисків – не залишитися просто черговим скоробагатьком. Поставивши наглядачем над своїм ділом перевіреного хлопа, осівши десь у «жирному» місці в п’ятиповерховій хижинці й у паузах між Канарами й Веронами наносити контрольні візити до вотчини.
Здається, пелену таємничості нам таки трохи вдалося зняти. Принаймні, спробувати збагнути, де він такий тут узявся.
Чернігівщина і його Ічнянщина переповнені пам’ятками, славна вона й іменами знаних осіб-земляків. Микола радо досліджував роди Вишневецьких, Скоропадських, Галаганів, Тарновських. Пропадав у Качанівському прадавньому парку. Пам’ятає, як той відновили й вибороли статус Національного історико-культурного заповідника. Хтось коли спав із шаблюкою під подушкою? А Микола спав. Уже школярем, до речі. З чого б то? Бо земля тут така, вочевидь. Чарівно-в-сни-проникна. Благоліпна. Незламна. Вічна. Віртуозно товкли місцеві козарлюги заброд-половців, монголів, кримських татар і турків та польських шляхтичів. Микола і про це зачитувався. Чи дивно, що привиджувалися неполохливі предки вразливому юнакові і він брав до ліжка «на поміч» зброю? Маячня, вирішить хтось. Не скажіть… Дев’ятнадцятирічний син Дмитро, мабуть, зовсім не випадково теж рано «захворів» українством, обожнюванням славної минувшини. Микола вважає, що потяг до козацького єства в сина навіть сильніший: уже вправніше за батька джигітує, майже рівня йому в двобоях-герцях та роботі зі зброєю.
А прийшов час – очолив Микола Череп хутірську козацьку «паланку». Довіряють козаки йому мати перше слово вже 7-й рік. Логічно? Ще б пак. І знову – герць.
…Чому герць? Бо життєпис Миколи Черепа – то герць і є. Герць із втомою і лінню. Із байдужістю. Зі зневірою. Із невіглаством. З осудом і наклепами… Не герць – так борня. Не борня, так протиборство. Не протиборство – то пря, трясця б його матері! Словесними перечками Микола ніколи не надуживав, хоч і від розумових дуелей не ухилявся – як інакше доведеш правоту. Двобій так двобій! Друзі й хороші знайомі любовно зовуть його поза очі божевільним. А таке ж «божевілля» має жити в кожному, кому несила бути гвинтиком у чужих нещирих руках! Череп – із таких собі «живчиків». У жадобі зберегти дух рідної землі, мови, віри він не бачить перепон. Не так – бачить, але вперто долає.
… Перш ніж показати київським краєзнавцям предмет своєї особливої гордості – музей, господар попрохав не погребувати пригощанням – традиція. Хто б устояв! Ми куштували зубрівку, закушували сальцем із цибулькою й огірочками прямо посеред головного хутірського майдану і боязко зиркали на спрямовані майже в наш бік жерла гармат. Пронесло. Зате потім як стрельнуло! Вуха не відкладало ще добрих півгодини. Хто їх (вуха) тормосив, не розчув міні-лекції Миколи під тином. Підвісна мапа популярно пояснювала, яким копилом до «Соколиного хутора» можна втрапити звідки б то не було. Не повважав зайвим піаром пан Череп ознайомити нас і з принадами сусідніх туристичних центрів. Ба – навіть викликався «підкинути» кіньми всіх охочих хоч до ближньої Качанівки, хоч до Іржавця чи Сокирниць й Батурина.
А далі настінні «дацзибао» вже зображали тутешні дива, що розкинулися на 5 з половиною гектарах. Це 9 садиб для проживання (дві етнографічні – 150-річні!), конюшня, міні-зоопарк, волейбольний майданчик і козацький тир, вигін для козацьких розваг та кінних виступів. А ще – козацька лазня, зимовий та літній шинки з автентичними стравами, кузня й гончарна піч. Криниці з журавлями, вози й плетені тини з горщиками. Орендована Миколою акваторія петрушівського ставу облаштована водними велосипедами, човнами та козацькою бойовою чайкою з промовистою назвою «Характерник». Тут не лише проводять відпустки й медові місяці. На хуторі відзначають традиційні українських свята, урочистості та етнофестивалі, творчі вечори, влаштовують концерти й лекції для поглиблення історичних духовних знань та відродження козацтва й лицарства, підняття військового духу козаків-оборонців рідної землі. Відвідувачів з року в рік більшає: з’їжджаються сюди справжні поціновувачі старовини й реалу – звісно ж, і з-за кордону, – илітератори й художники, козаки й козачата…
Як вам таке? Ми були злегка ошелешені. Але – приємно. Ось тобі й абстрактна ГО «Петрушівський осередок сільського агроекотуризму»!
… Коли господар розкрив перед нами двері хутірського історико-краєзнавчого музею, перший час було годі оговтатися. Стільки всього – і як густо! Таке гріх звужувати стінами колишнього сільпо! Наразі є як є. Дай Бог, розширяться. «Думаю робити музей двоповерховим, – ділиться мріями. – Дві третини предметів пилиться в запасниках, це ж ненормально». Зізнається, що деякі об’єкти в новому «2D-форматі» будуть чинними: «Млин молотиме зерно, наприклад. І ще плануємо цікавинки».
У майже тисячі нинішніх експонатів – історія, культура, духовність, традиції, усе. Фахівці екскурсійної справи оцінять: Череп розробив і експонує 32 (!) теми. Від Трипілля до Великої Вітчизняної війни. Народний одяг, гончарні витвори, вишивка, бойова зброя, козацькі прапори, рідкісні народні картини. Вкладається в 15 хвилин екскурсії, а може і півтори години розповідати. Легко вірю: Микола відверто «купається» в матеріалі. Захоплено розповідає про Хмельницького, Сагайдачного, Мазепу, Орлика, Дорошенка, Полуботка, Запорозьку Січ. Про місцеву натуру для Рєпіна. Про музи Петрушівки для Марко Вовчок. Діти відкривають ротики, слухаючи, як дядько Микола згадує славних льотчиків Вітчизняної братів Гарамів. Прізвища чотирьох петрушівців-винищувачів внесено навіть до іноземних воєнних енциклопедій. «Асами Сталіна» їх назвали не за що-небудь, а за виняткову мужність – брати служили в одній ланці 34-го винищувального авіаполку під керівництвом Василя Сталіна. Що неймовірно – живими героями по війні повернулися всі четверо до рідного села! Микола Череп аж світиться, розповідаючи, як зміг роздобути для музею погруддя одного з братів. Видно, що цим він живе, йому приємно ділитися з людьми Історією. Бо бачить їхні здивовані й захоплені обличчя.
Власноруч збирав і скуповував для експозиції речі звичайні і раритети. Щось дарували. Причому, не лише меценати – від них музей має щонайбільше одну сильну ікону, античну лавку-бамбетель та 170-річну скриню геометричного різьблення. Віддавали до музею й прості селяни речі зі своїх родинних «криївок». Приємно. Уклін їм від директора! Левова частка часу екскурсії йде на демонстрацію – чимало експонатів у відмінному робочому стані. Хтось просить показати, як-то нормальна людина можна натягнути тятиву лука із зусиллям 32 кіло, – і Череп крекче, але пока-а-азує…
«Соколиний хутір» і його керівника розуміють і підтримують районна та облдержадміністрації. Є відзнаки й Верховної Ради та уряду, фонду «Євразія», численних виставок і фестивалів. Інший, може, й заспокоївся б, а Череп… Рік тому розпочав шкільний проект «Ічнянщина – славна козацька земля». Розповідає отаман про виникнення козацтва, характерництво, лицарство, бойові та військово-прикладні мистецтва, етнографію, музейну та навігаційну справи, народні ремесла і т.д. і т. п. Часто відвідує Ічнянський та Прилуцький центри творчості дітей та юнацтва. Ініціював Череп у середніх школах району і конкурс «Українське козацтво, лицарство та духовність».
… Про дещо із викладеного вище я дізнався від самого Миколи. Під час нашого візиту до хутора ніякої прес-конференції, звісно ж, не було – неформат! Описуючи на моє прохання призначення підвішеної на собі зброї, Микола не приховував: йому приємно не лише про це все знати, а й мати. Менш за все цей роботяга вражений «шароварщиною», на яку – можливо – ще «купуються» заморські туристи. Тим не стільки поясни, скільки дай помацати і сфоткати. У Черепа під черепом – пардон за каламбур – не менеджерська матриця зі схемою «зметикуй, як всучити», а бажання доступно розтлумачити, чому це має бути цікавим не лише для нього. «Що уміти – за плечима не носити», пригадуєте? …Розтовкмачив мені, що то в нього на шкіряному чересі (не просто поясі!) не «якийсь куценький кортик» (мій інтелектуальний максимум), а січовий кинджал. Не просто «якась булава», а пернач – символ полковницької влади! Не «гамани», а поясні сумки часів битви під Берестечком. «Реконструкція професійна!», – виклично додав. Ну і, звісно ж, козацька шабля на січовій же портупеї часів Берестечка. «Відтворена археологами й спрацьована вмілими майстрами – один до одного», – знову не стримався, щоб не похизуватися автентикою петрушівський отаман…

Ora et labora!
«Молися і працюй»… Так перекладають цей вислів. Гадаю, він – девіз Черепа. Погляд у Миколи дещо моторошнуватий. Особливо, коли чує якісь банальні речі. Чи відверті дурниці. Боюся помилитися, але він явно з тих, кому дано. Дано чути і бачити більше того, що здатні – якщо хочуть – чути й бачити пересічні.
Хутір – то не «прикольний готель» (і таке довелося читати в Інтернеті). За великим рахунком, це взагалі не «компактний туристичний рекреаційний комплекс з діючою інфраструктурою».
«Соколиний хутір» – Череп-мікрокосм. Яким бачить макрокосм цей наш із вами нестандартний сучасник, історія наразі мовчить. А взнати кортить. То вже якось згодом.
… Якщо кого часом обсядуть «не ті» думки, життя зарябить «смугою перешкод» і перестрибувати їх буде несила або якщо прийдешній день взагалі слабо вимальовуватиметься – вам сюди. Не просто «завалитися» з гармат попалахкати – приїхати конкретно до Миколи. Посидіти, погомоніти. Він із тих, хто майстерно слухає. І чує.
А що при цьому ще й діє – то вже, шановні, no comment.
Ігор Куценко
Київ-Петрушівка (Чернігівська область)-Київ

У Києві відкрито меморіальну дошку Олесю Гончару

На лівому аркбутані Михайлівського Золотоверхого монастиря сьогодні урочисто відкрито меморіальну дошку письменнику, громадському діячеві, Герою України Олесю Терентійовичу Гончару.
Скульптор Руслан Найда праворуч від рельєфного зображення автора «Собору» викарбував такий напис: «Письменник Олесь Гончар, ініціатор відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря, що впродовж віків був духовним центром українства. Олесь Гончар – 1918-1995».
… Українські пісні з динаміків до початку урочистостей привернули увагу багатьох відвідувачів собору. Серед них були й ті, хто мав безпосереднє відношення до церемонії. Зокрема, Перший заступник Голови Київської міської державної адміністрації Олександр Мазурчак, Намісник Михайлівського Золотоверхого монастиря єпископ Вишгородський Агапіт, ректор Київської православної богословської академії єпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Епіфаній, Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, Герой України Петро Тронько та його заступник, онук Великого Каменяра Роланд Франко, співголова згаданого фонду, Герой України Іван Драч, Герой України Дмитро Гнатюк, удова письменника Валентина Гончар, директор літературно-меморіального музею-садиби Олеся Гончара під Кобеляками (Полтавщина) Тетяна Бондаревська, чиновники, письменники, історики та журналісти.
Єпископи АГАПІТ та ЕПІФАНІЙ звершили чин освячення дошки, підкресливши високу роль Олеся Гончара у поглибленні духовності українського народу через небайдужість до його символів.
Петро ТРОНЬКО нагадав про письменницьку діяльність видатного українця, зокрема, високо оцінив фактографічну глибину його роману «Собор». Розповів, як вони з О. Гончаром боролися за відновлення знесених у 1934-1936 рр. споруд монастиря. Олесь Гончар створив Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини, який по його смерті очолив саме П. Тронько. Президент Л. Кучма наприкінці 1995-го року видав указ, яким визнав відбудову цієї унікальної пам’ятки українського бароко загальнодержавним пріоритетом. Згодом до процесу реставрації долучилися Президент В. Ющенко та Київський міський голова О. Омельченко. На переконання Петра Тимофійовича, чітка й принципова позиція та активні дії Олеся Гончара – не лише щодо Михайлівського Золотоверхого монастиря, а й інших цінних історико-культурних пам’яток – реально поглиблювали незалежність та авторитет України. П. Тронько щиро дякував усім небайдужим, хто долучився до всенародної справи відновлення цієї архітектурної перлини. А своєму побратимові Гончару пророчив безнастанну славу.
Іван ДРАЧ назвав «великими ділами» відновлення монастиря руками й зусиллями своїх сучасників: «Можемо ми!». Запевнив, що немає України без Господа Бога, а Господа Бога – без України. Суть і велич Гончара-подвижника він сформулював як дивовижне поєднання духовності і вміння концентрувати гостру письменницьку увагу на головному. «Наша дорога до Храму і до Олеся Гончара буде вічною», – підсумував поет.
Валентина ГОНЧАР дякувала присутнім і всім людям за пам’ять про свого життєвого друга і зізналася, що зворушена наближенням його мрії – об’єднати українство. Удова письменника презентувала наміснику монастиря Агапітові ікону на згадку про сьогоднішню подію.
Дмитро ГНАТЮК пригадав кінець 40-х минулого століття, коли на місці Собору нічого не було, і початок 90-х. «Як відновлений собор прикрасив Київ! – не стримував емоцій співак. – Коли насідають якісь проблеми, щоразу думаю: а що б сказав на це Олесь Терентійович? що б він сам зробив?». Життєва мудрість письменника, за словами Д. Гнатюка, передавалася всім, хто мав честь працювати з ним пліч-о-пліч.
Письменник Роман ЛУБКІВСЬКИЙ висловив припущення, що встановленням меморіальної дошки процес відновлення Собору дістав своє продовження: «Профіль дорогої всім людини, її погляд і дух може затулити велетенську рану в духовному організмі української нації. Слово «собор» змогло сколихнути народ і втілити мрію про єдність і соборність». Пан Лубківський озвучив факти відновлення храмів по всій Україні і пов’язав це з неспекоєм, породженим Олесем Гончаром.
Тетяна БОНДАРЕВСЬКА нагадала про заклик-просьбу письменника творити добро. Розповіла про очолюваний нею музей на його малій батьківщині в с. Суха Кобеляцького р-ну на Полтавщині, про знищення “за совітів” довколишніх соборів, що боляче краяло серце Олеся Терентійовича. «Він прагнув припинити ті неподобства. Намагався оберігати наші святині – собори, що несуть код української нації». Втіленням його мрій став чин – народження Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини.
Шану Олесю Гончару віддали й інші учасники сьогоднішніх урочистостей.
… Біля барельєфа амбітного ревнителя соборності України виросла показна кучугура квітів. Удова Гончара тихо втирала сльози зворушення, під її руками гордо зиркав у натовп правнук Олеся першокласник Нестор. Густий дзвін Михайлівського Золотоверхого відбив першу по полудні…
І. К.