«Макарівські історико-краєзнавчі читання»

«Макарівські історико-крає...

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
МАКАРІВСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ
МАКАРІВСЬКА РАЙОННА РАДА
МАКАРІВСЬКА СЕЛИЩНА РАДА
КИЇВСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ
УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ
КИЇВСЬКА ОБЛАСНА ОРГАНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ КРАЄЗНАВЦІВ УКРАЇНИ
ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ «РІДНЕ МІСТО» смт МАКАРІВ
 

проводять 25 листопада 2011 р. у смт Макарів Київської області наукову конференцію «Макарівські історико-краєзнавчі читання». Запрошуємо Вас взяти участь у роботі конференції.

Для обговорення на конференції пропонується тематика:

  • Давня та середньовічна історія Макарівщини.
  • Макарівщина козацької доби.
  • Макарівщина кінця XVІІІ – початку ХХ ст.
  • Макарівщина і Бишівщина у 1917-1921 рр.
  • Історія Макарівщини і Бишівщини 1920-х – 1930-х рр.
  • Макарівський та Бишівський райони у роки Другої світової війни.
  • Макарівський район у другій половині ХХ століття.
  • Макарівщина в історії незалежної України
  • Історія селищ і сіл Макарівщини.

Виступи повинні містити такі необхідні елементи:

  • постановка проблеми у загальному вигляді;
  • аналіз досліджень і публікацій, на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин проблеми, котрим присвячується означений виступ;
  • виклад основного матеріалу дослідження з посиланням на джерела та наукові дослідження;
  • висновок з цього дослідження.

За результатами роботи буде видано збірник матеріалів конференції. Матеріали приймаються до 3 листопада 2011 р. Обсяг публікації до 10 сторінок.

Вимоги для оформлення тексту: шрифт Times New Roman, кегель 14, інтервал – 1,5. Ілюстрації та таблиці не подаються. Посилання зазначають в кінці роботи (прикінцеві). Зноски друкуються тим же шрифтом, що й основний текст роботи. Прикінцева зноска виконується автоматично через меню Вставка?Ссылка?Сноска.  

Зразки оформлення зносок:

  • Державний архів Київської області. – Ф. 45. – Оп. 1. – Спр. 12121. – Арк.1.
  • Лінч Дж. Середньовічна церква. Коротка історія. – К.: Основи, 1994. – С. 154.
  • Зайцев Д. Методика краєзнавчої роботи // Краєзнавство. – 1927. – №3. – С.1–5.
  • Козицький М. Правда і кривда гетьмана Скоропадського // Старокиївські вісті. – 2003. – 15 травня. – С. 7.
  • Макарівські вісті. – 2003. – 15 травня. – С. 3.

Разом із рукописом подається електронний варіант виступу. Матеріали можна надсилати на електронні адреси організаторів: lystok@ukr.net;

Відомості про автора подаються у кінці статті (домашня адреса, поштовий індекс міста, телефон: роб., дом., моб.; місце роботи або навчання, вчене звання, науковий ступінь, посада). Виступ та відомості про автора повинні бути в одному файлі.

Автори відповідають за повноту висвітлення досліджуваних питань, системність викладення, достовірність наведених фактів, посилання на джерела, написання власних імен, географічних назв тощо. Дотримання згаданих вимог щодо оформлення матеріалу є обов’язковим для включення його до збірника конференції. Виступи друкуються в авторській редакції.

Повідомлення про включення матеріалів до програми конференції, час і місце проведення, запрошення на конференцію кожному автору буде надіслано додатково.

Оргкомітет конференції

В «Уваровськім домі» згадали партизанів і пошуковців

В «Уваровськім домі» згада?...

Останніми роками у Музеї історії та культури «Уваровський дім» смт Ворзель стали вже традиційними краєзнавчі заходи наукового спрямування. У першу чергу це започатковані  2010 року наукові читання з циклу «Сторінками історії Київщини». Уже пройшло три читання про маловідомі сторінки історії Київщини. Молоді науковці, студентство, краєзнавці  мають можливість оприлюднити та провести обговорення своїх досліджень з краєзнавства та історії Київщини перед фаховими науковцями та широким загалом. А ще – якнайбільше залучати до краєзнавчих досліджень усіх, хто цікавиться історією.

Завдяки таким заходам музей усе більше стає відомим серед науковців та краєзнавців не тільки як експозиційна установа, а й як науковий та громадський центр. Саме наш музей навесні цього року був обраний для проведення VIIІ Всеукраїнської науково-практичної конференції «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи», у якій взяли участь близько 50-ти представників майже тридцяти музейних, наукових та пам’яткоохоронних установ України. Це – беззаперечне свідчення визнання музейниками України високого рівня роботи в «Уваровському домі».

Ще одним напрямком наукової діяльності музею є науково-практичні семінари. 24 вересня 2011 року тут відбувся науково-практичний семінар «Патріотичне виховання учнівської та студентської молоді на героїчних традиціях українського народу», присвячений 70-й річниці партизанського руху в Україні під час Великої Вітчизняної війни. У заході взяли участь близько 30 учасників, з-поміж яких: завідувач відділу патріотичного виховання Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді Міністерства освіти, молоді та спорту України Мельничук Ю. Л;заступник голови благодійного фонду пошуку «Пам’ять», командир пошукового загону ім. отамана Орлика Коротя В.; керівник пошукової ГО «КІУР» Кайнаран А.; член Комісії у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни Верховної Ради України, ветеран Великої Вітчизняної війни Александрович Г. В; докт. філос. наук, член Спілки кінематографістів України Кудін В. О.; докт. філос. наук, зав. сектору методології Інституту законодавства Верховної ради України Недюха М. П.; канд. пед. наук, Інститут проблем виховання Національної академії педагогічних наук України Зубалій М. Д.; член президії Всеукраїнської спілки учасників війни, ветеран Великої Вітчизняної війни Василюка Л. В.; віце-президент Європейського форуму миру, член президії Антифашистського комітету України Ромащенко В. М.; голова Київського обласного комітету Всеукраїнського громадського об’днання захисту конституційних прав і свобод громадян України «Правозахист» Косенко Г. М,; режисер-документаліст Соколенко С. В.; заступник Верховного отамана Міжнародної організації «Об’єднана рада українського та зарубіжного козацтва» Земляний В. А., головний отаман селянського козацтва України по Львівській обл. Путас Ю. В., голова ГО «Демократична Київщина» Найда І. В.; директор Ірпінського краєзнавчого музею Зборовський А. І., заст. голови Вишгородського районного об’єднання «Просвіта» Прокопенко С. В.; викладач Ірпінського економічного коледжу, канд. сільськогосподарських наук Поцелуйко М. Л.,; вчитель вищої категорії образотворчого мистецтва Ірпінської СЗОШ №1 художнього профілю ім. А. С. Макаренка Сморчков С. О.; студенти Молодої Січі Ірпінського економічного коледжу; студенти професійно-педагогічного коледжу ім. А. С. Макаренка; голова Ворзельської ради ветеранів Заруба М. Х., настоятель Ворзельського храму Петра і Павла о. Василій Чичак та ін. Серед почесних гостей семінару були Терехов В. Й., ветеран Великої Вітчизняної війни, останній із учасників Ворзельского підпілля та онуки й правнуки  Марії та Ніни Білостоцьких – ворзельських підпільниць, які були по-звірячому закатовані фашистами у 1943 році.

Семінар відкрився виступом артистів – п’ятикласника-барда Ворзельської ЗОШ №5 Владислава Богдана та заслуженого артиста Литовської РСР, соліста двічі Червонопрапорного ансамблю пісні Балтійського флоту Радія Пархоменка у супроводі акомпаніатора Андрія Бєлко (баян). Вони виконали пісні військової тематики.

Після вітального слова заступника Ворзельського селищного голови Карандюка Г. М. та виступу й молитви за героїв, що загинули за Батьківщину священика о. Василія, розпочалася робота семінару.  Він складався з трьох блоків. Перший – доповіді про практичну роботу з патріотичного виховання: «Передумови виникнення народного антифашистського руху опору на Київщині» –  Мельничук Ю. Л; «Виникнення та діяльність ворзельської підпільної організації»,  «Досвід проведення у Ворзельському музеї історії та культури «Уваровський дім» уроків мужності на тему: «Хто такий захисник Вітчизни?» Соколенко О. Г., зберігач фондів Ворзельського музею історії та культури «Уваровський дім». Згадані уроки, що проводяться за участі Мельничука Ю. Л. та Найди І. В. за минулий навчальний рік відвідали понад 1500 учнів та студентів із освітніх закладів Приірпіння та Києва. Крім того – «Роль і значення пошукової роботи у патріотичному вихованні учнівської і студентської молоді» – Коротя В. Тільки за 2009 рік пошуківці підняли із землі близько 300 останків солдатів, яких із почестями перепоховали у братські могили. Пошуківці також є активними учасниками формування експозиції музею «Уваровський дім». Також прозвучали доповіді «Про видання книги з історії Київського укріпрайону» – Кайнаран А. та «Роль і значення бібліотеки у вихованні учнів» – Євтищенко Н. І., завідувач Ворзельської бібліотеки ім. Д. І. Бедзика.

Другий блок складався з виступу режисера-документаліста Соколенко С. В., автора стрічок «Ми тремтіли за цю землю» (про 12-річну партизанку з Ворзеля В. Філіповську), «Переможці» (3-серійний фільм з відеоспогадами 20-ти ворзельських ветеранів) та перегляду її нового фільму «Останній герой», знятого за підтримки секретаря Ворзельської селищної ради Ковальчук А. В. У ньому розповідається про діяльність Ворзельської підпільної організації, порушуються нагальні питання про сучасний стан патріотичного виховання молоді. Слід зауважити, що фільм не залишив нікого із присутніх байдужими.

Третій блок складався з обговорення піднятих тем та виступів учасників семінару – науковців та практиків. Серед них можна відзначити доповіді Зубалія М. Д. (про те, як у роки перебудови довелося рятувати картотеку з прізвищами солдатів, що загинули на теренах Україн) та Зборовського А. І. – про передумови початку Великої Вітчизняної війни; Косенка Г. М., Найди І. В. та ін.

Завдяки такій побудові роботи семінару вдалося досягти основну мету заходу – всебічно обговорити та розглянути проблеми патріотичного виховання студентів та учнівської молоді на сучасному етапі.

Насамкінець учасники семінару висловили побажання, щоб даний семінар став щорічним. Тоді науковці і практики зможуть оприлюднювати наукові та практичні здобутки щодо патріотичного виховання молоді перед широким загалом.

О. Г. Соколенко,

зберігач фондів Музею історії та культури

«Уваровський дім»

Іван Франко і Тернопільщина

Іван Франко і Тернопільщин?...

У рамках підготовки до Всеукраїнського дня бібліотек у затишній залі обласної універсальної наукової книгозбірні 21 вересня говорили про нову книжку почесних краєзнавців НСКУ Богдана Мельничука та Віктора Уніята “Іван Франко і Тернопільщина”.

Автори розповіли про працю над цим дослідженням, у котрому широко проаналізовано зв’язки Каменяра з нашим краєм, висвітлено відтворення образу письменника і громадського діяча у роботах тернопільських поетів, художників, режисерів, акторів, а також вшанування його пам’яті.

Слово про книгу, видану завдяки фінансовій підтримці тернопільського міського голови Сергія Надала та з його вступним словом, мовили завідувачка краєзнавчим відділом бібліотеки Марія Друневич, голова Тернопільської обласної організації Національної спілки письменників України Євген Безкоровайний, очільники обласного “Меморіалу” та міської “Просвіти” Богдан Хаварівський і Дарія Чубата, журналіст та краєзнавець Михайло Ониськів, студенти-філологи, інші читачі. 

Уляна КОРОПЕЦЬКА

Хай м’яко стеляться туристам всі маршрути

СЬОГОДНІ – ДЕНЬ ТУРИЗМУ
По-справжньому «хворих» на вивчення історії й культури України в пленері небагато. Ліпоту нашої мальовничої Батьківщини переважна більшість українців активно чи пасивно пізнає під час відпочинку в Криму чи Карпатах. Як кажуть, і на тому спасибі… Але не бракує й таких, хто вирушає в гори чи степи навмисно, поповнюючи когорту професійних дослідників. І вони не дуже заважають один одному – дуже вже неозора наша люба ненька…
Ясна річ, не кожен турист – неодмінно краєзнавець. Як і навпаки. І все ж, існування Державної програми розвитку туризму на 2002 – 2010 роки передбачало якщо не сплеск інвестиційного інтересу до цієї – за мірками цивілізованої Європи й решти світу – безпрограшної галузі, то принаймні якесь пожвавлення.
Однак, нам тут не дуже пощастило. Чинників регресу одразу кілька. Це й дефіцит методичної та організаційної підтримки туристичної галузі, і, знову ж таки – традиційно незначні обсяги інвестицій у розвиток її матеріальної бази. Рівень комфорту більшості готелів, пансіонатів та будинків відпочинку України не відповідає світовим стандартам і нині. Як і 13 років тому, коли президент Л. Кучма підписував історичний указ про приєднання України до країн, де відзначають День туризму. Ганебно низькою залишається й сервісна та інформаційна інфраструктура галузі. А дороги… Згаданий вище «хрещений батько» українського свята недавно запевнив, що «Україна – не Росія», але обидві сакраментальні біди (одна з яких – дороги) нас із північним сусідом роблять ледь не близнюками…
«Куються» нові кадри туристичної галузі. Запроваджено нові спеціальності в навчальних закладах, працюють курси підвищення кваліфікації працівників, проводяться освітні семінари. Можливо, для когось це стане одкровенням, але практикується політика створення нових туристичних маршрутів. У тому числі й екстремального, культурно-пізнавального, мисливського та рибальського, підводного, релігійного, спортивно-оздоровчого спрямувань.
Заступник голови Національної спілки краєзнавців України, член президії НСКУ Сергій Іванович Попович – ще й перший проректор Інституту туризму Федерації профспілок України. Він – неодмінний учасник науково-краєзнавчих експедицій Спілки, які вирушають у різні куточки України. Сергій Іванович використовує кожну таку нагоду, аби не лише популяризувати існуючі маршрути, але й прокладати нові. При цьому вивчається можливості залучення незайнятого населення та зменшення рівня безробіття у сільській місцевості. Чим не обопільна користь!
Звісно, спершу вартувало б оптимізувати самі нормативно-правові засади розвитку туристичної та курортно-рекреаційної галузі, її інфраструктури. А грамотний облік туристичних ресурсів України плюс забезпечення їх раціонального використання виявив би, вочевидь, чимало цікавого…
До Євро-2012 менше року. Ще встигаємо усвідомити: пізнаючи виняткову природу України, її давню історію й культуру, іноземці зовсім інакше сприйматимуть і країну. Відтак і стимулів для інвесторів серед них побільшає. А що вже казати про поглиблення (чи наразі лише створення?) позитивного іміджу нашої держави у світовому співтоваристві.
… Іще раз вітаємо неозору армію туристів-аматорів і повнокровну когорту українських краєзнавців із Днем туризму. Нехай кожен із нас – принаймні спорадично – продовжує пізнавати рідний край не лише за топографічними мапами і сторінками фотоальбомів. І хай для цього в нього нарешті з’являться можливості.
І. К.

З життя пішов Михайло Сікорський…

З життя пішла людина великого серця, Герой України, заслужений працівник культури України, почесний член Академії архітектури України, лауреат багатьох премій, Почесний громадянин міста Переяслав-Хмельницький, засновник та почесний генеральний директор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» – Сікорський Михайло Іванович.
Михайло Іванович для багатьох нас був прикладом служіння народові, ідеалом справедливості, професійного відношення до справи, принциповості та моральності.
Все життя Михайло Іванович присвятив розвитку культури, збереженню історичної спадщини своєї Батьківщини, служінню Україні.
Колектив Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» висловлює щирі слова співчуття племінниці Михайла Івановича, Сікорській Валентині Іванівні. Ми поділяємо Ваше горе, сумуємо разом з Вами.
Пам’ять про Михайла Івановича назавжди залишиться в наших серцях…

Адміністрація та колектив НІЕЗ «Переяслав»

Президія НСКУ глибоко сумує з приводу смерті члена правління НСКУ, лауреата премії імені Д. Яворницького (1983) Михайла івановича Сікорського і висловлює щирі співчуття Валентині Іванівні Сікорській з приводу тяжкої втрати”

З життя пішов Великий Українець

На 97-му році життя перестало битися серце відомого державного, наукового та громадського діяча Петра Тимофійовича ТРОНЬКА.
П. Т. Тронько народився 12 липня 1915 року в селі Заброди Богодухівського повіту Харківської губернії у родині селян-бідняків. У п’ятирічному віці втратив батька. Підрісши, працював у господарстві, вчився у місцевій школі. У 17 років поїхав працювати на Донбас. Повернувшись, учителював у місцевій школі. В 1936-1937 рр. проходив військову службу, опісля став директором дитячого будинку, звідки перейшов на комсомольську роботу. Обирався першим секретарем райкому комсомолу, секретарем Сумського обкому комсомолу. 1939 р. був обраний першим секретарем Станіславського обкому комсомолу. У вересні 1939 року обирався делегатом Народних зборів у м. Львові, які ініціювали возз’єднання з УРСР. В 1941-1943 рр. брав участь в обороні Києва, Харкова, Сталінграда, у визволенні Донбасу. У 1943-1947рр. – перший секретар Київського обкому і міськкому комсомолу, другий секретар ЦК ЛКСМУ. Після закінчення Академії суспільних наук при ЦК КПРС 1951 р. – завідувач відділом, секретар Київського обкому КПУ, завідувач відділом ЦК КПУ.
В 1961-1978 рр. працював заступником голови Ради Міністрів України. 1978 року був обраний академіком АН УРСР, віце-президентом АН УРСР. У цей час від імені України головував на одному із засідань Генеральної Асамблеї ООН.
Із 1978 р. – завідуючий відділом регіональних проблем історії України Інституті історії АН УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР дев’ятьох скликань.
22 роки очолював Товариство охорони пам’яток України. З 1990 року – голова правління Всеукраїнської спілки краєзнавців (згодом – НСКУ), почесний голова правління МГО «Харківське земляцтво» у м. Києві, голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара. Автор близько 600 наукових, публіцистичних праць, газетних статей, з них понад 20 монографій.
Почесний професор 11 вузів держави, почесний громадянин 7 міст України.
Нагороджений 14 державними орденами і 18 медалями СРСР та України. У 2000 році удостоєний звання Герой України.
Величезна заслуга П. Т. Тронька у справі збереження історико-культурної спадщини України, дальшого розвитку історико-краєзнавчих досліджень. Патріархом краєзнавства став внаслідок виходу у світ 26-томної «Історії міст і сіл України», удостоєної Державної премії СРСР у галузі науки і техніки.
Академік Тронько з групою провідних українських істориків першим відкрив широкій громадськості гірку правду про репресії 30-40-х та початку 50-х років минулого століття, очоливши Головну редакційну колегію науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Перші 56 книг цього фундаментального видання вже з’явилися друком, планується видати до 100 книг.
Завдячуючи неспокою академіка П. Тронька відроджено національні святині – Свято-Успенський собор на території Києво-Печерської Лаври та Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир у м. Києві. Не було б сьогодні ні Хортиці, ні диво-скансена в Пирогові, якби не П. Тронько. Державною опікою огорнуто десятки історичних та духовних святинь України.
Академік П. Тронько започаткував справжню школу наукового краєзнавства, усього себе віддав підготовці наукових кадрів НАН України, постійно працював із молоддю.
Петро Тимофійович завше відстоював принципові речі, був твердо переконаний у своїй правоті. Природна порядність і міць характеру допомогли йому виховати плеяду талановитих послідовників. Поруч завжди були вірні колеги й однодумці – без них він напевно стільки б не досяг у своєму довгому славному житті. Тронько людей поважав і любив. Вони йому віддячували тим же.
Петро Тимофійович зазнав ціну справжньої дружби, він кохав і до останніх днів був коханим чоловіком і батьком.
Ще скажуть інші слова подяки й любові до генія Тронька. Сьогодні ж тихо доземно вклонімося Краєзнавцю, Пошуковцю і Вченому. А передовсім – Людині кришталевої чесності, порядності й доброти.
Хай буде йому земля пухом. Світла пам’ять про Петра Тимофійовича Тронька, його праведні земні справи назавжди зостануться в серцях усіх, хто його знав. А його видатна творча спадщина стане духовним пам’ятником і дороговказом для наступних поколінь дослідників рідного краю.
Президія
Національної спілки краєзнавців України

Топонімія породжує політичні баталії

Топонімія породжує політич...

Уже третій з 2008 р. «круглий стіл», присвячений столичній топонімії, відбувся 9 вересня 2011 року у стінах Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Модерувала захід “Топонімія Києва: вчора, сьогодні, завтра” професор кафедри мови та стилістики Анастасія Мамалига.

 

У роботі круглого столу взяли участь члени правління Київської міської організації Національної спілки краєзнавців України: старший методист Центру позашкільної освіти м. Києва, завідувач Музею історії Святошинського району м. Києва, заступник голови правління КМО НСКУ Сергій Вакулишин, к. іст. н., доцент історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка, заступник голови правління КМО НСКУ Наталія Терес, завідувач Музею електротранспорту м. Києва, член правління КМО НСКУ, дослідник-топоніміст Олександр Богдан.

Активними учасниками дискусії за круглим столом цього року були також відомі києвознавцік. іст. н., завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Ігор Гирич, історик, журналіст Михайло Кальницький, заступник директора Музею історії м. Києва Дмитро Малаков, дослідниця історії київської топонімії Лідія Пономаренко, асистент Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, член Ліги екскурсоводів м. Києва Валерій Лисенко. Свій погляд на проблеми столичного назовництва висловили в ході дискусії мовознавці, соціологи, видавці, публіцисти, зокрема:д. філол. н., професор Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка Олександр Пономарів, к. соціол. н., доцент факультету соціології КНУ ім. Тараса Шевченка Людмила Малес, головний редактор видавництва «Кий» Зінаїда Каменецька, журналіст Григорій Мельничук. Відрадно, що до обговорення долучилися і представники міської влади, а саме – голова Постійної комісії Київради з питань культури і туризму Олександр Бригинець та начальник відділу Головного управління внутрішньої політики КМДА Ярослав Шибанов.

У вступному слові професор А. Мамалига озвучила основні питання, довкола яких мала тривати дискусія: топоніми як носії інформації (географічної/топонімічної, історичної, соціокультурної, лінгвістичної тощо) у системі топонімічного ландшафту Києва; київська топонімія як компонент історико-культурного надбання  та індивідуального образу міста («київського міфу»); відповідність назв сучасних внутрішньоміських об’єктів Києва  вимогам часу (зокрема, проблема існування в столиці України численних топонімів – продуктів тоталітарної доби); роль топонімів у формуванні образу столиці України в очах іноземних туристів (з огляду на майбутній Чемпіонат Європи з футболу 2012 року); різні аспекти топонімічної політики місцевої і центральної влади; ставлення суспільства до актуальних проблем столичної топонімії; можливості впливу засобів масової комунікації на топонімічну ситуацію у столиці й державі загалом.

Першою виступила старійшина київського “топонімічного цеху” Лідія Пономаренко. Згадавши про початки власних топонімічних досліджень, дослідниця зробила короткий екскурс в історію київської топонімії у межах кількох століть. Зокрема, простежила особливості появи тих чи тих категорій назв столичних вулиць, динаміку зміни питомої ваги меморіальних топонімів серед усіх топонімів міста. Як висновок, “до зміни одіозних назв треба підходити індивідуально”. Крім того, на думку Л. Пономаренко, не варто робити Київ таким собі топонімічним “некрополем” відомих людей унаслідок надмірного захоплення меморіальним назвонаданням.

Загалом під час засідання прозвучало кілька вагомих тез. Так, на думку Олександра Бригинця,  міська влада не має стратегії стосовно того, які саме вулиці і як саме перейменовувати. Те, що відсутня чітка концепція розвитку Києва в частині топонімічної політики, підтвердила і Наталія Терес. До того ж «місцеві жителі не достатньо поінформовані, аби компетентно обирати ту чи ту назву вулиці. А приїжджим футбольним уболівальникам байдуже, як саме в Києві називаються вулиці. Вони це сприймають як частину цілісного образу нашої столиці. Тож перейменовувати вулиці ми маємо для себе, а не для когось».

Стосовно топонімічної політики в столиці висловився і Олександр Пономарів. Він порушив болючу тему засилля радянської топонімічної спадщини в урбаноніміконі Києва. пізніше до цього питання неодноразово поверталися гості круглого столу, пропонуючи різні шляхи подолання ситуації: від повної заміни всіх топонімічних реліктів тоталітарного часу – до вибіркового корегування найбільш одіозних урбанонімів з попереднім громадським обговоренням кожного такого кроку.

Крім того, О. Пономарів торкнувся проблеми поширюваних журналістами міфів щодо походження назв лінійних об’єктів. Серед інших журналістських помилок – плутанина у визначенні місць розташування вулиць, помилки у правописі географічних назв… Негативні приклади з цієї ж галузі учасники круглого столу наводили й пізніше (на це, зокрема, звернули увагу Дмитро Малаков, Михайло Кальницький, Олександр Богдан).

По-різному учасники дискусії поставилися до можливості називання вулиць і майданів міста іменами українських історичних осіб, діяльність яких викликає суперечливі оцінки в суспільстві. Так, Ігор Гирич висловився за послідовне увічнення у київському урбаноніміконі імен таких діячів, як Є. Коновалець, С. Бандера, Ю. Шухевич. Це, на його думку, засвідчило б про пріоритет національних засад у політиці влади, наявність державної ідеології. «А що багато хто з цих діячів є суперечливим – так це тому, що діяти їм доводилося у вкрай непрості часи», – підкреслив історик. Натомість Михайло Кальницький виклав кардинально відмінну позицію: «Політиків минулого можна вшановувати у пам’ятниках, меморіальних дошках, назвах установ… Топоніми ж занадто вкорінені у свідомість і повсякденне життя городян, аби прив’язувати їх до неоднозначних персоналій».

Ще одне питання: чи варто опитувати жителів конкретних вулиць перед перейменуванням. Олександр Бригинець вважає, що не варто: «Місцеві мешканці часто-густо майже не знають тих, чиїм ім’ям хочуть назвати лінійний об’єкт, тож і займатися перейменуваннями вулиць мають виключно фахівці». Як зауважив Дмитро Малаков, у Києві зараз немає тої “історичної людності”, яку можна назвати киянами. Присутні дійшли висновку, що потрібно ознайомлювати людей з біографіями тих, чиїми іменами названі чи пропонується назвати вулиці. І коли люди самі захочуть перейменувати вулицю, тоді й варто змінювати міські топоніми.

Присутня на засіданні головний редактор видавництва “Кий” Зінаїда Каменецька висловилась про необхідність виховання киян за допомогою києвознавчих книжок.

Знову (як і під час минулого круглого столу) учасники обговорення вказали на потребу в топонімічному часописі. Щодо необхідності створення загальнодоступного електронного довідника висловився Григорій Мельничук. Такий довідник повинен містити інформацію про межі адміністративних районів  Києва із точним переліком вулиць, що належать до кожного з них. Це дозволило б, зокрема, зменшити кількість помилок у журналістських матеріалах.

До основних проблем київської топонімії було також віднесено наявність  повторних назв (дублетів), топонімів, що звеличують імена людей, які не мають до України жодного стосунку. М. Кальницький зауважив, що в столиці має бути більше саме київських за змістом топонімів.

Людмила Малес навела дані соціологічних  та статистичних досліджень у сфері топонімічних перейменувань у різні періоди історії Києва, простеживши стратегію змін міської топонімії. Принагідно дослідниця згадала про ще один метод «топонімічного просвітництва» – зазначення колишніх назв вулиць поряд із сучасними на інформаційних табличках (таке, наприклад, практикують у Москві).

Під час круглого столу було презентовано Перший молодіжний фестиваль міської культури та історії «МІСТО – К». Координатор проекту Євгенія Гринь запросила всіх на заходи фестивалю (виставки, майстер-класи, лекції відомих києвознавців, конкурси та кінопокази) до будівлі Інституту журналістики КНУ 22-23 вересня цього року.

На завершення пролунала пропозиція від організаторів зібрання, підтримана всіма його учасниками: до ювілею Лідії Пономаренко (дослідниці незабаром виповниться 90 років!) видати збірник із матеріалами усіх круглих столів, присвячених київській топонімії, включивши до нього й найновіші наукові розвідки та журналістські публікації з цієї актуальної проблематики.

Анна Сіденко, Дмитро Данильчук

Додаток ІДодаток ІI

УКРАЇНА ПОПРОЩАЛАСЯ З ПЕТРОМ ТИМОФІЙОВИЧЕМ ТРОНЬКОМ

12 вересня 2011 року пішов із життя видатний державний, науковий та громадський діяч Петро Тимофійович Тронько.
Колеги по комсомольській, партійній та державній роботі, науковій і дослідницькій діяльності, ті, з ким він наближав перемогу у Великій Вітчизняній, і прості українці, котрі трудилися з ним поруч на благо України, хто знав про славні звершення Петра Тимофійовича зі слів інших, 15 вересня прийшли до клубу Кабінету Міністрів України попрощатися з Великим Українцем.
До труни майже безупинно протягом двох годин ішли громадяни різного віку. Клали квіти, у скорботній тиші поклонялися і застигали, вдивляючись у знайомі риси. Батьки схилялися до голівок дітей, пояснюючи, хто перед ними і чому вони тут. Погляди юні замість зляканих ставали печальними і розуміючими.
Багато хто хрестився. Мовби вибачався – «знаю-знаю, він був атеїстом, але…».
Прохали небесного заступництва праведній душі покійного.
… Змінювалася почесна варта біля труни, урочисто-щемні звуки музики зволожували очі багатьох – і не лише жінок. Ушанувавши, люди залишалися в залі. Журна подія звела тут і тих, хто давно чи й взагалі ніколи не бачився. Вони неголосно пригадували минулі дні й обставини знайомства з Академіком. Дехто зізнавався, що не зміг особисто подякувати йому за зроблене. Тронько багатьом полегшив життя, не лише помігши обрати тему наукового дослідження, опублікувати першу статтю чи монографію, але й встановити телефон, отримати квартиру чи пенсію, «вибити» місце під художню майстерню… Чимало приїхало вшанувати пам’ять Петра Тимофійовича із далеку.
Серед тих, хто прийшов попрощатися з Троньком, були й перші посадові особи України, екс- та нинішні урядовці, колишні й сьогоднішні народні депутати: Марія Орлик, Валентина Шевченко, Микола Азаров, Андрій Клюєв, Дмитро Табачник, Володимир Литвин, Адам Мартинюк, Петро Симоненко, Борис Олійник, Георгій Крючков, Валентин Матвєєв, Валерій Смолій, Микола Жулинський, Станіслав Аржевітін, Валерій Асадчев, Василь Кремень та ін. Довше за інших затримався біля труни не набагато молодший за вірного товариша президент НАН України Борис Патон.
За тим громада вирушила на Байкове кладовище. Панахида в пам’ять Петра Тимофійовича Тронька була недовгою, але вкрай емоційною.
Міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник за дорученням КМ України та Комісії з організації прощання з П. Троньком нагадав основні віхи його життєпису. Зазначив, що талант Петра Тимофійовича як державного діяча, вочевидь, найповніше розкрився при виконанні обов’язків заступника голови Ради Міністрів Української РСР. Петро Тимофійович опікувався розвитком культури, мистецтва, освіти, соціальної сфери довгих 17 років. Талант же науковця він проявив іще студентом у Київському державному університеті ім. Шевченка та згодом під час навчання в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК КПРС.
Головним дітищем його життя і, по суті, вічним монументом Петрові Тимофійовичу як науковцю та організатору став вихід 26-томника «Історія міст і сіл Української РСР». Понад 100 тисяч професійних науковців та аматорів усього за 12 років створили унікальне енциклопедичне видання, яке було удостоєне Державної премії СРСР у галузі науки і техніки. П. Тронько очолив підготовку і «Зводу пам’яток історії і культури України», а зі здобуттям Україною незалежності – головну редколегію видання «Реабілітовані історією». Саме з ініціативи Петра Тимофійовича у середині 90-х років минулого століття була створена Комісія з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України, яка впритул зайнялася сприянням відбудові втраченої історико-архітектурної спадщини, зокрема, комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської Лаври у місті Києві.
Багатогранна плідна робота Академіка була відзначена найвищими державними нагородами: зіркою Героя України, орденами Леніна, Жовтневої Революції, Дружби народів, чотирма орденами Трудового Червоного прапора, «За заслуги», Богдана Хмельницького та князя Ярослава Мудрого.
Про цноти Петра Тимофійовича, за які його глибоко поважали і любили, говорила у своєму виступі Голова Президії Верховної Ради Української РСР у 1985-1990 рр. Валентина Шевченко. Вона пригадала, з якою увагою ставився Тронько до ініціативної молоді, як власним прикладом учив її любити Україну і глибоко досліджувати її історію. Закликав пізнавати історію свого села і міста. Бо з любові до своєї маленької батьківщини, як любив повторювати П. Тронько, народжується любов до України. Тисячі ентузіастів, у тому числі й молодь, наблизили його мрію видати «Історію міст і сіл Української РСР».
На думку В. Шевченко, злет Тронька як громадського діяча розпочався ще на комсомольській роботі. А одразу після визволення Києва в 1943-му році він особисто помагав молоді відбудовувати столицю. Так він любив Україну. І вона віддячувала йому тим же. Народ поважав його і любив спілкуватися, де б не опинявся Тронько, – від Закарпаття до Донбасу, від Слобожанщини до Криму. Петро Тимофійович завжди був доступним, радився і радив сам. А це так важливо для керівника вищої ланки, підкреслила В. Шевченко. Вона нагадала, як свого часу Тронько підтримав всесвітньо знаного тепер майстра мікромініатюр Миколу Сядристого. Він теж сьогодні прощався з Великим Учителем. Щиро завдячував П. Тронькові і скульптор й художник Іван Гончар, чиє зібрання народних раритетів по смерті мецената стало Державним музеєм його імені, а згодом – Українським центром народної культури.
Пані Валентина розповіла про наполегливу увагу Петра Тимофійовича до проведення Днів культури України в усіх союзних республіках СРСР. Це була чудова нагода розповідати про українську історію, традиції та культуру нашої землі.
Академік-секретар відділення історії, філософії та права НАН України Олекса Онищенко назвав Петра Тимофійовича людиною-епохою, котра пережила з любою йому Україною всі її біди і свята.
Директор Інституту історії України НАН України Валерій Смолій, де Петро Тронько пропрацював до останнього дня, високо оцінив його активну «динамічну» натуру, яка дозволила йому стільки зробити. На переконання пана Валерія, будь-який проект, за який брався Петро Тимофійович, за своєю масштабністю ставав проектом віку. Це й диво-скансен у Пирогові під Києвом, і Хортиця, й десятки інших величних символів України.
Заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історично-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара Роланд Франко запевнив присутніх, що легендарній, могутній особистості, ким був і є Петро Тронько, так багато вдалося, бо він не боявся перешкод. Попри всю свою інтелігентність і толерантність, він умів організувати і спитати за доручене. Пан Франко наважився порівняти цілісність і велич П. Тронька з плеядою українських велетів зі своїм дідом Іваном Франком включно. І той, і Тронько наснажувалися ідеєю звеличення любої їм України аж до виникнення Української держави. Пан Роланд особливо підкреслив вагу помочі Тронька всесвітньої шани письменникові Олесю Гончару, «коли того боляче клювали за «Собор». Петро Тимофійович єдиний не злякався виступити на захист роману – (цитата) «предтечі української державності. І знову вони поруч – тепер на цьому погості, один напроти одного…». Роланд Франко запевнив, що продовжена Троньком Гончарова справа – фонд відтворення видатних пам’яток історично-архітектурної спадщини – то русло для відновлення українських святинь. А ще він дуже тепло розповів про бесіди з П. Троньком, котрий, як виявилося, особисто знав усіх дітей його діда – Каменяра – і навіть, як тепер кажуть, перетинався у справах…
Давній друг і колега Петра Тронька по кількох скликаннях українського парламенту Георгій Крючков, дарма що майже на півтора десятиліття молодший за нього, майже півсторіччя пліч-о-пліч працював з Петром Тимофійовичем. Він не міг пригадати, щоб той на когось підвищив голос – «але все робилося!». Організаторський талант Тронька ніколи не супроводжувався догматизмом, бо завше відстоював ідею соціальної справедливості. «Він був справжнім комуністом!» – дав найвищу оцінку колезі товариш Крючков. Життєву позицію Петра Тимофійовича він окреслив як позицію українського патріота.
На думку Г. Крючкова, мало хто інший стільки зробив для збереження неспотвореною історичної пам’яті України. «Це й стане найвеличнішим пам’ятником славетній людині», – додав він.
Земляк Тронька Микола Тризна не соромився назвати його їхньою гордістю і славою. Бо навчив богодухівців славетний земляк знати й любити свою землю. Кожна з ним зустріч була для людей великим святом, вони щиро дякували Петрові Тимофійовичу за духовну й матеріальну підтримку, сприяння розвитку рідного краю. Таке спілкування напевно надихало Академіка на написання філософсько-історичних книг, в яких кожен міг пізнати себе. Пан Микола пригадав цьогорічне недавнє святкування 96-річчя П. Тронька, яке він влаштував прямо на роботі, і ті тепер дорогоцінні миттєвості, коли іменинник розповідав, як він любить свою неньку-Україну, як би хотів вирушити до рідних Забродів… Не судилося. За дорученням богодухівців Микола Тризна привіз на могилу дорогого земляка скарбничку з рідною землею, яку той просто обожнював.
… По закінченні громадської панахиди над могилою П. Тронька було здійснено шестикратний залп зі стрілецької зброї.
На центральній алеї Байкового кладовища праворуч від вічного пристанку Петра Тимофійовича Тронька знаходяться могили голови Верховного Суду України (у 1993-1994 рр.) Георгія Бутенка та першого секретаря ЦК КПУ (у 1972-1989 рр.) Володимира Щербицького.
Трохи згодом, був, як годиться, і поминальний обід. У рідних Петрові Тимофійовичу стінах головного з київських університетів імені Т. Шевченка ще і ще звучали слова щирої шани, вдячності і гордості. Схвильовано говорили ті, хто мав щастя бути поруч чи працювати з Петром Тимофійовичем. Слово брали його сучасники, хто досяг помітних життєвих висот і завдяки йому. Вірні соратники пригадували, коли відчували й пізнали суть його генію. Пізнали і возвеличували. Багато хто встиг зізнатися в шані й щиросердній любові до Великого Українця ще за його життя.
Пам’ять про Петра Тимофійовича Тронька завжди буде в серцях любих йому українців.

Українськими містами і селами пройдуть Вікіекспедиції

Українськими містами і сел?...

В ІА «RegioNews» відбулася спільна прес-конференція Київської обласної організації НСКУ та ГО «Вікімедіа Україна» на тему «Фонд Вікімедіа розпочинає вікіекспедицію містами та селами України». У зустрічі зі ЗМІ взяли участь генеральний директор Асоціації підприємств інформаційних технологій України, виконавчий директор громадської організації «Вікімедіа Україна» Юрій Пероганич, член правління «Вікімедіа Україна» Олексій Юрченко та відповідальний секретар Київської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Євген Букет.

26-27 серпня ц. р. Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України спільно з ГО «Вікімедіа Україна» українського відділення «Фонду Вікімедіа» провела Вікіекспедицію до Макарівського району Київської області. Таким чином «Вікімедіа Україна» спільно з НСКУ поклали початок великої Вікіекспедиції містами та селами України.

«Мета експедиції – фотофіксація пам’яток природи, історії, культури тощо та зустрічі з місцевими краєзнавцями, громадськістю, владою. Відзняті фотоматеріали до 15 вересня буде розміщено у Вікісховищі на умовах cc-by-sa 3.0 unported для ілюстрування статей Вікіпедії», – повідомив Євген Букет. Він також зазначив, що Національна спілка краєзнавців України допоможе поліпшити статті проекту «Міста і села України» Вікіпедії матеріалами з наявної краєзнавчої літератури про район. Про це з її авторами – краєзнавцями Макарівщини – досягнуто домовленості.

Загальний маршрут Вікіекспедиції склав 450 км. «Волонтери об’їхали всі 72 села району та зробили понад 1000 фотографій. Усі вони будуть розміщені у Вікісховищі і стануть доступними з будь-якої точки світу в будь-якій мовній версії Вікіпедії», – підкреслив Олексій Юрченко. За його словами, ця експедиція поклала початок великій Вікіекспедиції містами та селами України, упродовж якої буде зібрано фотоматеріали пам’яток природи, історії та культури з усієї України. «Якщо з кожного з 490 районів Україні ми привеземо близько тисячі знімків, українську Вікіпедію поповнить півмільйона актуальних знімків», – повідомив Олексій Юрченко.

Українська Вікіпедія за кількістю статей майже обігнала норвезьку і найближчими днями посяде 14 місце у світі. Про це заявив Юрій Пероганич. Він зазначив, що на одну тисячу українців припадає 7,5 статей Вікіпедії. «Українська Вікіпедія вже сьогодні перевищила в 6 разів розмір Української радянської енциклопедії за кількістю статей. Щодня створюється 200 нових статей і вноситься 7 тис. редагувань», – проінформував Юрій Пероганич.

Кожного місяця українську Вікіпедію переглядає 30 мільйонів користувачів. «Наразі головним конкурентом української Вікіпедії в Україні є її російська версія. Однак ситуація поступово змінюється на користь української і цьому сприятимуть Вікіекспедиції», – впевнений пан Пероганич.

Вікіекспедиції надалі проводитимуться переважно у вихідні дні. Увійти до складу такої експедиції зможе будь-який користувач Вікіпедії. Для цього буде достатньо заповнити відповідну форму на сторінках інтернет-енциклопедії.

За матеріалами інформаційного агентства “RegioNews”

Перший форум молоді української діаспори

Четвертий день триває в столиці України Перший форум молоді української діаспори, до організації якого мала честь долучитися й Національна спілка краєзнавців України як офіційний партнер. До Києва з’їхалося півсотні молодих представників української діаспори більш ніж із 30 країн світу. Зокрема, з США, Канади, Росії, Азербайджану, Австралії, Аргентини, Грузії, Бразилії, країн Балтії, є представники майже з кожної країни ЄС.
“Підтримкою цієї дійсно унікальної події НСКУ прагне розширити свої міжнародні контакти, залучити представників діаспори до краєзнавчої роботи, – відзначив керівник міжнародних проектів НСКУ Павло Бабенко, – Насамперед, молодь – хто ж краще поглибить розвиток краєзнавства в сучасному світ. Ми сподіваємося, що останні літні деньки стануть початком реальної співпраці з молодими українцями назовні. І так про діяльність Спілки дізнаються в інших країнах. Адже сьогодні ми не можемо закриватися в Україні – слід об’єднуватися для корисних справ!”
У рамках заходу проходять презентації молодіжних організацій діаспори та України, зустрічі з відомими політиками, письменниками, громадськими та культурними діячами. Голова Конфедерації українських молодіжних організацій діаспори Мирослав Гочак підкреслив: загальна нота доволі тривожна. Нині за кордоном проживає до 20 мільйонів етнічних українців (це одна з найбільших у світі діаспор), але часто етнічна юнь намагається не згадувати свого походження. Патріотів мали б потужніше «клепати» і влада, громадські та діаспорні організації, переконаний пан Гочак. Додає: «Взяти ту ж Сербію. Зазвичай люди й уявлення не мають, звідки там взялися українці. А ми минулого року відсвяткували 120-ліття офіційного переселення західних українців на територію колишньої Югославії…»
Голова Української студентської спілки (УСС) Станіслав Куценко певен, що кожний такий захід є можливістю отримати неоціненну інформацію щодо механізмів інтеграції в Україну економічного та соціального досвіду країни, з якої приїхали етнічні українці. «Важливо, щоб «наші там» не забували про своє коріння. Нормальним є відкриття за кордоном класів з українською мовою або й цілих шкіл, а ще – магазинів з українською продукцією, підприємств, орієнтованих передовсім на українського споживача. Такою могла б бути «мирна експансія» України у світ», – зазначив С. Куценко. На його думку, Форум має стати постійно діючим із форматом консультативно-дорадчого органу при уряді країни.
Захід триватиме до 30-го серпня.
Вл. інф. та з ресурсу http://www.radiosvoboda.org