До 75-річчя Михайла Ілліча Паньківа

unnamedУ відділі краєзнавчої літератури в рамках циклу «Краєзнавство Івано-Франківщини в іменах» відкрита книжкова виставка «Михайло Паньків: етнограф, музеєзнавець, громадський діяч», присвячена 75-літтю від дня народження відомого краєзнавця, кандидата історичних наук, заслуженого працівника культури України, лауреата обласної премії ім. І. Вагилевича.

Народився Михайло Паньків 9 вересня 1940 року у селі Вербівці Городенківського району. Закінчив Снятинський культурно-освітній технікум, Івано-Франківський педагогічний інститут. Впродовж багатьох років був директором Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею, нині викладає етнологію в Прикарпатському національному університеті.

Михайло Паньків є дослідником матеріальної і духовної культури Покуття, історії окремих населених пунктів. Він був  організатором створення експозицій Літературно-меморіального музею Леся Мартовича в с. Торговиці, Художнього і Літературного музеїв Прикарпаття – в Івано-Франківську, народної архітектури і побуту – в Галичі, етнографії Покуття – у Городенці, Михайла Грушевського – у Криворівні, Бойківщини – у Долині та ін.

Автор багатьох наукових статей та видань з етнографії Покуття, методичних розробок, путівників по Івано-Франківській області та музеях. Окремими книгами вийшли «Ратуша», «Весілля у селі Вербівцях на Городенківщині», «Організація польових досліджень з етнографії», «Пісні з Покуття», дослідження «Схрони, криївки і бункери ОУН-УПА», збірка топонімів, легенд, переказів та пісень про татарські напади на Прикарпаття «Текла кровця по Вкраїні» та ін.

Закарпатська обласна рада присвоїла ім’я Т. Легоцького Закарпатському краєзнавчому музею

Legotskij3 вересня 2015 року, сесія облради схвалила рішення «Про присвоєння імені Тиводара Легоцького Закарпатському обласному краєзнавчому музею». З ініціативою про присвоєння музею імені відомого краєзнавця,  історика, археолога, етнографа, засновника музейної справи на Закарпатті Тиводара Легоцького виступила обласна організація Національної спілки краєзнавців та колектив музею. Т. Легоцький, колишній прокурор Мукачівсько-Чинадіївської домінії графів Шенборнів, зробив значний внесок у розвиток науки і культури Закарпаття у другій половині  XIX- початку XX століть.

Т. Легоцький – уродженець Хорватії – народився 5 жовтня 1830 року в містечку Фужіне біля м. Рієки. У 1855 році переїхав  до Мукачева. З 1865 року і до виходу на пенсію працював у графів Шенборнів.  Помер 25 листопада 1915 року. Похований у Мукачівській католицькій церкві св. Мартина.

Творчість історика і краєзнавця різноманітна і багатопланова. Його спадщина становить 11 монографій, близько 300 статей, значний рукописний фонд, багаті археологічна, нумізматична, історична та етнографічна колекції.

Маленький ювілей цікавого музею

DSC03649Уже 10 рік у Івано-Франківську функціонує «Музей родинних професій». Авторство такого музею належить краєзнавцю, репортеру, лауреату багатьох премій, заслуженому журналістові України – Фабриці Роману Михайловичу. Ідею Роман Михайлович побачив уві сні, а через рік втілив її в життя.

Девіз музею від “Від плуга до комп’ютера”. Музейна експозиція розповідає про 150 родинних професій за останні двісті років. Були в родині свої пасічники й архітектори, залізничники й вчителі, ковалі й лікарі, будівельники та геологи, шахтарі й музиканти, а ще агрономи, зоотехніки, садоводи…

Музей особливо цікавий і захоплюючий своїм розмаїттям представлених експозицій, предметів багатьох професій і захоплень родини Фабрики Р.М. За визнанням журналу «Фокус» творіння Романа Фабрики входить в п’ятірку музеї України в яких не занудьгуєш. Музей працює щодня, екскурсоводом є сам Роман Михайлович. До речі цього року у жовтні він святкує своє 75-річчя.

Бібліотечна виставка «Творчі береги й духовні обереги В. Качкана»

У серпні цього року з нагоди 75-річчя від дня народження краєзнавця, письменника, поета, фольклориста, історика, теоретика української літератури та етнокультури, пресознавця, педагога, академіка Володимира Качкана в Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І.Франка та обласній бібліотеці для юнацтва було представлено розгорнуту бібліотечну виставку «Творчі береги й духовні обереги В. Качкана».

На виставці були представлені монографічні серіали, що є основним в цьому напрямку: «Українське народознавство в іменах», «Хай святиться ім’я твоє: історія української літератури і культури в персоналіях (ХVІІІ – XXI ст.)», «Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа», «Постаті», «Сповідь душі: Ярема Гоян в ограненні часу», вибір праць у 3-х томах «На гребені думки».

Серед прозових, поетичних книг, збірок новел, що представлені на виставці заслуговують на увагу: ліричний роман у новелах «Небесія» ,зошит лірики писаний болем душі «Кетяги Рибнянської осені», ліричні медитації в розквіті літа «Вогонь твоїх очей», «Епістоли серця: Поезія днів моїх».

«Чому являєшся мені у сні?»

28 серпня у мальовничому селі Лолин Долинського району розпочалось літературно-мистецьке свято Франкової поезії. Місце проведення вибрано не випадково – Лолин називають столицею Франкового серця, адже тут жила Ольга Рошкевич – його перше кохання.

Щорічно Франкові читання збирають відомих письменників, поетів, прозаїків, журналістів та інших поціновувачів творчості Великого Каменяра. «Не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом Генія, перед тими роботящими руками, які так невсипущо, так самозречно, до самого скону трудилися задля України, задля свого народу, – з такими словами звернувся до присутніх у вітальному виступі директор Івано-Франківського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило. Разом з ним вшанувала пам’ять українського Мойсея редактор журналу «Краєзнавець Прикарпаття» Ірина Косило.                                                            

Уже традиційно учасники заходу поклали квіти та гірлянди пам’яті до пам’ятників Івану Франку та пам’ятника Кобзарю на так званій малій Чернечій горі у селі Максимівка. Велич Франкового таланту, неповторну красу бойківського краю прославляли у своїх виступах голова обласної організації НСПУ, член обласної організації Національної спілки краєзнавців України Євген Баран та інші митці  слова, музичні та театральні колективи з Долинщини та Франківщини.

На святково оформленій площі перед будинком культури гості мали змогу помилуватися неповторним колоритом українського національного одягу. Наступна зустріч знову збере українську еліту та представить свято, приурочене 160-й річниці від дня народження Івана Франка у новому форматі.

Краєзнавці здійснили сходження на Говерлу

unnamed24 серпня 2015 року на честь Дня Незалежності України члени Івано-Франківської обласної організації Національної спілки краєзнавців України та обласної організації Національної спілки письменників України традиційно здійснили сходження на гору Говерлу.

Презентація Королевського Євангелія

1-10-2020 серпня 2015 року в каплиці Закарпатського краєзнавчого музею за участі науковців, представників творчої інтелігенції і духовенства, засобів масової інформації відбулася презентація репринтного видання однієї з найстаріших рукописних пам?яток та книг на паперовій основі Закарпаття й України – Королевського Євангелія, що стало четвертим українським Євангелієм, яке вдалося перевидати. Раніше були зроблені копії Пересопницького, Луцького і Реймського (зробили у Франції). Як відомо, до прикладу, Пересопницьке Євангеліє було написане в 1556-1561 роках. Обсяг Королевського Євангелія, переписаного Станіславом Грамотником (так зазначено в рукописі), складає 176 аркушів.

Першим віднайшов, описав і ввів у науковий обіг Королевське Євангеліє в 1951 році відомий духівник Мукачівського монастиря, богослов, аскет, дослідник і науковець, академік Чернечої гори  – архімандрит Василій (Пронін). В 1957 році в журналі «Православная мысль» (Прага. – 1957. – № 2. – С. 117 – 123) отець Пронін видрукував аналітичну статтю про зазначений манускрипт. Згодом ця стаття була поміщена в трилогії під назвою «Собрание трудов архимандрита Василия (Пронина)» (Т. 1. – ОАО «Патент». – Ужгород, 2010. – С. 392 – 401). «То что даже древнейшие славянские, пергаментные рукописи на Закарпатьи, как Мукачевский псалтырь (первой половины XV в.), церковная грамота о Грушевском монастыре от 1404 года (хранится в Ленинградском Эрмитаже), – моложе этого Эвангелия, дает нам основание считать эту книгу, как самую старинную славянскую рукопись (на бумаге), находящуюся в Закарпатьи», – писав архімандрит Василій.  У примітках він конкретизував, що «только Ужгородский Полустав на пергаменте, если он действительно происходит из XIV в., древнее этого Эвангелия».

Переписане у далекому 1401 році у замку Нялаб на території нинішнього селища Королево Виноградівського району Закарпатської області Євангеліє суттєво пошкоджене і зруйноване. До Закарпатського краєзнавчого музею передане у 1961 році архімандритом Мукачівського монастиря Василієм (Проніним). Василь Шеба, директор Закарпатського краєзнавчого  музею, член правління обласної краєзнавчої організації, зокрема повідомив, що спроба реставрувати унікальний манускрипт спільно з Національним науково-дослідним реставраційним центром, планувалася раніше, однак задум реалізувати не вдалося. Зокрема, 15 жовтня 1998 року Євангеліє передали для реставрації до Національного науково-дослідного реставраційного центру України у Києві. Але через три роки манускрипт повернули не відреставрованим без будь-яких пояснень до музею.

Нинішнього року не відреставроване Євангеліє видано у репринтному варіанті за підтримки обласного управління культури. У підготовці видання взяли участь фахівці Закарпатського художнього інституту, обласного краєзнавчого музею, Української академії друкарства і Ужгородського національного університету.

Представники православної і греко-католицької єпархій, які взяли участь у презентації, високо оцінили зазначене видання і його місце в розвитку науки, писемності і культури в цілому в Карпатському регіоні. Зокрема, голова інформаційного відділу Мукачівської православної єпархії, вчений секретар Богословсько-історичного науково-дослідного центру імені архімандрита Василія (Проніна) – протоієрей Олександр Монич  сказав: «Сьогодні із забуття воскресає ще один науковий фоліант, про що так мріяв отець Василій (Пронін). Переконаний, що видання допоможе багатьом науковцям, богословам, філологам та дослідникам у пошуку ідентифікації самоідентичності нашого краю в далекому XV столітті. Сьогодні через це Євангеліє Господь приходить до нас в гості, допомагає нам через цей текст прийти до Нього».

Суттєву цінність становить Євангеліє як історичний документ.  Завідувач кафедри дизайну Закарпатського художнього інституту Одарка Долгош інформувала, що робота над цим складним і захоплюючим проектом тривала більше 4 років. Дослідники були здивовані унікальним оздобленням у рідкісному візантійському стилі  окремих сторінок Євангелія.

Над обкладинкою працювали в Українській академії друкарства. В результаті два примірники репринтного видання вийшли під різними палітурками –  у візантійському і готичному стилях. Один примірник передано для зберігання на кафедрі дизайну Закарпатського художнього інституту, а другий – Закарпатському краєзнавчому музею.

Проект продовжується – факсимільне видання Євангелія, доповнене науковими розвідками, тиражем 100 примірників планується видати ще до кінця нинішнього року. Зокрема, грунтовну статтю про Королівське Євангеліє готує відомий науковець, виходець із Закарпаття, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, директор Інституту української мови НАН України (1998-2008) Василь Васильович Німчук.  Більшу частину тиражу буде поділено між спеціалізованими навчальними закладами і бібліотеками.

У презентації унікальної рукописної писемної пам?ятки взяли участь  члени ЗОО НСКУ Браславець В. В., Глеба Ю. Ф., Густі В. П., Федака С. Д. і автор цих рядків. Нами було запропоновано провести презентацію Євангелія  у вересні нинішнього року для учнів шкіл міста Ужгорода та студентів історичного факультету Ужгородського національного університету.

 

Голова Закарпатської обласної організації

Національної спілки краєзнавців України                                           М. В. Делеган3-40-92 Korolivske-evanhelie-uzhgorod-castle-1024x682

Перейменування вулиць у Запоріжжі

Певно є якийсь утаємничений сенс у виникненні населених пунктів. Щось завжди притягувало людей до того чи іншого місця – як правило люди селилися біля води: моря, озера і обов’язково річки – джерела питної води. По воді здавна був налагоджений зв’язок між племенами, що в подальшому стимулювало виникнення укріплених поселень.

У які би часи не відбувався цей процес, він ніс у собі місцеву специфіку і залишав у топоніміці історію заснування та розвитку.

Плинув час, змінювався світогляд, приходили, не завжди мирно, інші племена. І тому головним завданням зайдам було витравити історичну пам’ять автохтонам, стерти топоніміку, зруйнувати святилища, нав’язати своїх ідолів і своє світосприйняття – тільки так можна було знівелювати та обеззброїти мешканців міста.

Це загальновідома практика: так прусаки заснували на місці бодричівського поселення Бранібор свій центр експансії на схід – Берлін; їхнім шляхом пішли і «совіти», котрі столицю Східної Прусії – Кенігсберг назвали Калінінградом. І ті й інші витравлювали місцеву топоніміку і писали та нав’язували свою історію для ужитку нових насельників.

Ми проживаємо на території, яка в усі часи притягувала до себе племена і народи в силу багатства цих місць – поряд знаходився: Рай земний – Великий Луг Запорозький; найякісніша в світі залізна руда; великі поклади камінного вугілля; і найголовніше – «шлях із варяг у греки» та всесвітньо відома Арійська переправа! А посередині височів над Дніпром острів Хортиця – Духовний Центр Аріїв, котрий притягував до себе арійські племена, і не тільки, а тому потребував постійної охорони!

Тобто тут споконвіку вирував цивілізаційний процес: тут приручили коня і, осідлавши його, молодецькі ватаги поринули завойовувати Світ з тим, щоби, збагатившись досвідом і знаннями, згуртувавшись у битвах, повернутися на Батьківщину в іпостасі: скіфів, сарматів, гунів, половців і залишитися на цих просторах аж дотепер!

Але навалилися на нас нові наїзники, які дещо змінивши методи проникнення, почали будувати свої «форштати» та «крепості», сіючи розбрат і перекуповуючи еліту. І постав в 1770 році на місці козацьких зимівників форштадт «Александровский» – і все, що будо До: знищувалося, паплюжилося та витравлювалося із пам’яті українців!

Здавалось би, що в 21 столітті людство повинно вступити в «золотих вік», але в Росії до влади прийшли сатаністи, котрі хочуть повернути хід історії назад! Росія веде проти нас «гібридну війну» та перейшла до прямої інтервенції.

Народ піднявся на захист України – якби не патріоти, які грудьми стали на шляху загарбникам, компрадорська буржуазія, вже б давно здалася на радість своєму хазяїну.

Герої знаходяться на передовій, а в тилу при владі залишилася колоніальна адміністрація, яка, в кращому разі, чекає на прихід «азійської орди», не усвідомлюючи, що снаряд не вибирає куди падати і кого вбивати!

Працюючи в топонімічній комісії при міськраді, я постійно чув сентенції про те, що не можна нехтувати «мнением» людей і перейменовувати вулиці, що це дуже затратні акції, що до цього треба підходити з обережністю. Створений цілий банк кандидатів у чергу на увіковічування їх імен в колись, у майбутньому, побудованих вулицях і проспектах.

Здавалось би логічно і зрозуміло. Але, як можна захищати свою землю, коли окрім «п’ятої колони» за спиною війська, топоніміка краю знищена і замінена російською.

7 лютого 2015 року на сторінках газети «Запорізька Січ» один із найавторитетніших запорожців сучасності, Патріот з великої літери О.Ф.Білоусенко в статі «Україні потрібна своя історія, а не вигадана в Москві» якраз і ставить питання перейменування вулиць і прибирання пам’ятників тиранам!

Нарешті і до влади дійшло, що неможливо рухатися вперед із повернутою назад головою і треба визначатися з ким ми – з Європою чи Азією?

9 квітня 2015 року Верховна Рада прийняла Закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” і місцева влада активно почала працювати в цьому напрямку. Згідно розпорядження міського голови Запоріжжя за №180 від 02.07.2015 року створена робоча група по підготовці заходів, пов’язаних із виконанням Закону України, а тому всі мої напрацювання виявилися доречними.

Основним джерелом інформації був реєстр вулиць міста, отриманий в Запорізькій філії державного підприємства “Інформаційний центр” Міністерства юстиції України. В той же час зазначу, що ця тема постійно хвилювала патріотів та журналістів міста, і тому я скористався попередніми напрацюваннями, які є і в архівах, і на електронних носіях Дуже гарну роботу підготував творчий колектив обласної наукової бібліотеки в 2007 році «Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії». Моїм помічником і другом був «Бізнес-атлас 2002», виданий ГИС ЦЕНТР «ГРАДОСТРОИТЕЛЬ».

У принципі, я привніс єдину відмінність у вивченні цього питання — розглянув вулиці не по алфавіту, а класифікував по напрямам. Попереду великий обсяг роботи, а в даній роботі я дам загальну характеристику по вулицях міста та закцентую увагу на вулицях, які підпадають під дію закону, а також подам перелік вулиць, похідних від географічних найменувань світу і Росії та від найменування міст зазначеного ареолу.

У місті Запоріжжі станом на 1 липня 2015 року налічується 1070 вулиць, 268 провулків, 7 бульварів, 5 проспектів, 5 шосе, 5 проїздів.

Так от, у місті козацької слави аж 13 вулиць мають назви наших козацьких отаманів, а 5 нагадують про козацьку минувшину, а саме: Байди, Б.Хмельницького, І.Богуна, П.Дорошенка, П.Калнишевського, І.Кочубея, С.Наливайка, І.Сулими, П.Сагайдачного, С.Палія, Ф.Трясила і умовно Тараса Бульби; Запорозької Січі, Січі, Січовий провулок, Козача, Запорозького козацтва.

10 українців періоду громадянської війни і 20 – війни з фашизмом.

24 представника творчої інтелігенції (письменники, актори, вчені) до революції і 15 – аж до сьогодення. Від загалу це буде – 4,8 відсотків. Якщо додамо назви вулиць (про що нижче) то буде 13,5 відсотків.

Україна представлена на нашій мапі іще географічними назвами, а саме: 27 – похідні від найменування річок, гір, морів і 86 – від українських міст (до речі мм. Львів, Івано-Франківськ і Хмельницький взагалі забуті та навіть у черзі не стоять, а такі «маловідомі обласні центри», як Луцьк, Миколаїв, Сімферополь, Херсон і Черкаси удостоїлися скромними провулочками!).

Зате вже Росія представлена в усій красі та колориті!

– Дореволюційних діячів – 32;

– Революціонерів і будівників соціалізму – 61;

– Учасників війни з фашизмом – 60;

– Сюди можна додати іще 23 комінтернівця.

Російська творча інтелігенція також не дуже активно представлена, всього 45 представниками дореволюційного періоду і 18 – аж до сьогодення.

На наших вулицях можна вивчати революцію та соцбудівництво – для цього є 77 вулиць.

51 вулиця нагадує, що «наш бронепоезд стоял на запасном пути» (правда, коли «брати» поперли» тільки артилеристи спромоглися щось виставити і захистити Україну»).

Звісно, колоритно і зрозуміло представлена промислова складова міста – 207 назв.

Але найцікавіше, і я гадаю, що ми можемо претендувати на місце в книзі рекордів Гіннеса, представлена географія метрополії – екскурсії можна водити для «Інтуриста».

– 40 – похідні від географічних об’єктів і 103 російські міста, певно на прохання наших керманичів, дозволили присвоїти свої назви нам нерозумним. Мені, правда не зрозуміло – для того, щоби в нашому місті з’явився Бутирський провулок, ми посилали делегацію до паханів чи вони направили братву до нас? Не говорячи вже про Антарктичний провулок – пінгвіни «прошение» прислали. А про ненців, чукчів та інші народи Півночі не треба і «слово молвить» – звинуватять у расизмі чи, скоріш за все, в націоналізмі.

– Якою логікою користувалися запорізькі «отцы города», коли давали нашим вулицям такі назви: Анадирський, Аравійський, Балхашський, Гімалайський, Памірський, Ненецький, Сальський, Свирський, Приволзький, Печерський, Пресненський, Чуйський, Юрівський провулки; Арктична, Далекосхідна, Алапаївська, Верхоянська, Єйська, Заполярна, Зейська, Тушинська і т.д. вулиці.

– У Росії налічується 89 адмінцентрів і 50 увічнені в нашому місті!

Світова громадськість із задоволенням дозволила використати 23 свої об’єкти і назви 22 своїх міст – це напевно відбувалося тоді, коли ми планували світовий комунізм побудувати.

294 вулицями представлена топоніміка та глибинна історія, над якою треба буде попрацювати краєзнавцям для того, щоби вицарапати з глибин небуття ті крупинки історичної пам’яті, які так заповзято викорчовували наші вороги, щоби заявити про звільнення (від кого?) цих земель і вікову занедбаність цієї Святої, споконвічно заселеної української землі!

Нагадаю, що в 20 ст. в місті відбулося чотири етапи перейменувань: І –«Радянський» – у 20–30-х роках, ІІ – Німецький – 1941–43, ІІІ – Радянський, ІV – «Постперебудовний» (прибрали Ворошилова і Жданова і назвали три нові вулиці. За 24 роки практично ні одної зміни цих незграбних і антиукраїнських назв! За ці чотири періоди змінилися назви у 132 вулиць і провулків. Читати далі Перейменування вулиць у Запоріжжі

Візит на Закарпаття

Доктор історичних наук, член-кореспондент НАНУ, заступник директора Інституту історії України Національної академії наук України, член правління Національної спілки краєзнавців України Геннадій Володимирович Боряк у другій половині липня перебував на Закарпатті.  Він цікавився розвитком краєзнавчого руху в краї та його перспективами. Геннадій Володимирович мав ділову зустріч з головою ЗОО НСКУ, дав добру оцінку діяльності творчої громадської організації та надав краєзнавцям конкретні практичні поради і рекомендації щодо подальшої роботи.

Г. В. Боряк відвідав мукачівський замок та музейний комплекс «Старе село» у с. Колочаві Міжгірського району. Він дав високу оцінку краєзнавчій діяльності Станіслава Михайловича Аржевітіна, його творчим зусиллям щодо збереження матеріально-культурних і фольклорних цінностей і традицій жителів Карпатського регіону, а також літературно-дослідницькій роботі.

У Харкові встановили меморіальну дошку вченому Петрові Троньку

DSC_6130Меморіальну дошку видатному харківському вченому, почесному громадянину Харкова Петрові Троньку встановили на будівлі центрального корпусу Харківського національного університету ім. Каразіна.

Як повідомили в університеті, табличка була встановлена на честь 100-річчя з дня народження вченого. Того ж дня провели урочисте засідання клубу “Краєзнавець” у бібліотеці Короленка, присвячене дню народження Петра Тимофійовича.

Сам Петро Тронько був одним із засновників і першим головою Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. За його ініціативою було відкрито Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» у Києві, Національний музей народної архітектури та побуту України в Пирогово, Музей історії запорізького козацтва на острові Хортиця, Шевченківський національний заповідник у Черкаській області та ін. Крім цього, під його керівництвом була видана «Історія міст і сіл УРСР» в 26-ти томах, розпочато видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

У 1978 році Петро Тимофійович був обраний академіком Академії наук УРСР, через деякий час – її віце-президентом. Вчений був відзначений Державною премією СРСР в галузі науки і техніки та іншими орденами і медалями СРСР і України, йому присвоєно звання Героя України.

Також професійна діяльність Петра Тронька була тісно пов’язана з каразінським університетом: в 2003 році його обрали першим головою Наглядової ради університету, в 1997 році – почесним доктором університету. Його ім’ям названо університетський Центр краєзнавства.DSC_6089 DSC_6145