Cьогодні завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, академік НАН України, Герой України, доктор історичних наук, незмінний голова Національної спілки краєзнавців України, голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, очільник Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, видатний науковець-історик, почесний професор 11 вузів держави, почесний громадянин 6 міст України, громадський діяч і просто мудрий чоловік Петро Тимофійович ТРОНЬКО приймає вітання від колег, друзів і всіх шанувальників його таланту. Нашому любому шефу – 96!
Іменинник часто-густо захищав принципові для нього речі, що подеколи не сприймалися оточенням. Але він їх обстоював, бо був твердо переконаний у своїй правоті. Без його наполегливості не було б сьогодні ні Хортиці, ні диво-скансена в Пирогові, ні столичного Свято-Михайлівського золотоверхого собору… Поруч із Петром Тимофійовичем завжди були і є вірні незрадливі однодумці – без них він навряд чи зміг би стільки зробити у своєму довгому славному житті.
Тронько завжди пам’ятав і пам’ятає головне – людей треба поважати і любити. Попри все.
Де б він не працював – а доля була ласкавою і не дуже – чинив так, аби згадували незлим словом. Бувало і холодно, і голодно, але природна порядність і міць характеру помогли йому не лише вижити, а й виховати плеяду послідовників. Петро Тимофійович зазнав ціну справжньої дружби, він кохав і до цих пір є коханим чоловіком і батьком.
Зичимо дорогому Герою ще довго топтати ряст на його улюбленій землі, бачити її розквіт і усвідомлювати, що все було недаремно.
***
Петра Тимофійовича Тронька з 96-річчям привітали Президент України В. Янукович, Голова Верховної Ради України В. Литвин, президент НАН України Б. Патон, президент Національної академії педагогічних наук України В. Кремінь, міністр культури України М. Кулиняк, міністр юстиції України О. Лавринович та ін.

Саме про краєзнавство як фактор розвитку зеленого туризму в контексті «Євро-2012» НСКУ спільно з ВУТ «Просвіта» вирішила провести «круглий стіл» першої п’ятниці літа. Можливо, надто поважна як на кінець тижня тема (а фактично – зразу три), а, можливо, якісь інші фактори завадили прибути до УКРІНФОРМУ не лише більшій кількості ЗМІ, але й навіть частині запрошених. Їм напевно було що сказати, вони попередньо підтверджували свою участь, але… Вочевидь, знайшлися приємніші заняття. (От би усім робити лише те, що подобається!)
Модератор зустрічі, керівник міжнародних проектів Спілки Павло Бабенко підкреслив, що тема «2012» небайдужа НСКУ, творчій інтелігенції й громадськості України. Ми про це знаємо, бо вони до нас про це пишуть. Про проблемні місця довкола згаданої справи прийшли поговорити й запропонувати шляхи їх залагодження президент Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ICOMOS) Микола Яковина, помічник в. о. голови Державної служби туризму і курортів України Олександр Сулим, президент парку «Київська Русь» Володимир Янченко, відповідальний секретар ВУТ «Просвіта», заслужений працівник освіти України Микола Нестерчук та голова Петрушівського осередку сприяння розвитку сільського зеленого туризму (Чернігівська область) Микола Череп.
НСКУ, як може, опікується підготовкою культурного сектору до «Євро-2012», оскільки ця є масштабною подією для нашої країни. Експерти та фахівці Спілки при цьому розраховують на поміч громадськості. Зелений туризм, на думку П. Бабенка, здатен фінансово зрушити розвиток інфраструктури саме на периферії, довкола міст-господарів фінальної частини «Євро-2012». Між тим, у цих місцях є значна кількість визначних пам’яток історії й культури, які й без «прив’язки» до згаданої спортивної події є гідними об’єктами туризму загалом і зеленого зокрема.
Є що показати гостям і в галузі української культури й традиції. Щось взагалі «відкриє» Україну іноземному гостю вперше. Нація ж має докласти всіх зусиль, аби це було гарно і корисно. Щоб гості забажали повернутися до України ще і ще.
Олександр СУЛИМ узагалі назвав зелений туризм «єдиною фішкою» для українського туризму як такого. Він підкреслив, що цього року своє 15-річчя відзначає Спілка підтримки зеленого туризму. «Зелені туристи» проводять конференції, організовують виставки. Такий різновид непогано розвивається не лише в Закарпатті, але це мало б ще більший масштаб за умови правового забезпечення поняття зеленого туризму. «Нам є чому повчитися в білоруських колег, – зазначив пан Сулим. – І, як би не ставитися до «бацьки» Лукашенка, але схвалене ним мито в 1 євро з кожної садиби, яка хоче займатися зелентуризмом, дає результати». 525 таких садиб у сусідів нормально функціонують, а наші законотворчі й чиновники – проти всіляких податків. Як наслідок, «маємо, що маємо». Тобто, безлад.
Усе ж зрушення є. Івано-Франківськ пан Сулим назвав «меккою» зеленого туризму, хоча й той «здав»: «Буковель уже не простий, а комерційний проект». Олександр Сулим відзначив темпи розвитку зеленого туризму в Чернігівській області, зокрема, настирливість (присутнього тут) М. Черепа та Леоніда Брусільцева. Крим з усіма його можливостями може похвалитися лише малим осередком сільського зеленого туризму у Бахчисарайському районі. Це клуб місцевих татар, котрі показують бажаючим, як їм жилося до депортації. Ото вже дійсно – маємо, що маємо… Ще трохи таких«хатинок» готові до «Євро-2012» в Донецькій, Луганській та Київській області, хоча з розміщенням туристів у більшості цих місць сутужно.
Держслужба туризму нині фактично ліквідована. Створено профільне агентство, але його ніхто не очолює, і перспективи туманні. «А люди ж хочуть мати зелений туризм, бажають учитися цій справі!», – гірко констатував чиновник. І підкреслив вагу громад у створенні, приміром, кластерів сільського туризму.
Микола ЯКОВИНА звернув увагу, що жодна садиба зеленого туризму не може обійтися увагою до самої себе. Без організації екскурсій визначними місцями – ніяк. Уболівальники чемпіонату-2012 мали б можливість хоча б на короткий час «відчути» себе українцями, не лише перебуваючи в нашій «глибинці» в оточенні автентичних садиб, а й подорожуючи прекрасними околицями, відвідуючи парки, палаци й музеї. ICOMOS опікується передовсім пам’ятками, що внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У цьому питанні ми впевнено пасемо задніх: з-поміж 130 тис. нерухомих пам’яток історії, культури, архітектури, археології тощо, узятих під охорону держави, лише 4 (!) внесено до згаданого Списку. Партнерка України Польща, скажімо, має аж 14 таких об’єктів у Списку ЮНЕСКО є шансом не лише довести свою спортивну міць, а й нагодою зміцнити позитивний імідж держави. Демонстрація нашої культурної спадщини, певен пан Яковина, здатна суттєво покращити місцеве життя: адже можна відновити забуті ремесла, практики, активізувати процеси консервації й музеєфікації історичних об’єктів.
«Нас не конче мусять знати лише за Чорнобилем та чорноземом, – загострив тему Микола Михайлович. – Наш культурний прошарок здатен здивувати. Одна лише Кам’яна могила «дає фору» єгипетським пірамідам і Нілу». Хоча, на його переконання , слід поспішати – «сірі» й «чорні» археологи можуть розтягнути рештки Трипільської культури, а професіоналів (порівняно з тією ж таки Польщею) – катма.
Володимир ЯНЧЕНКО, головно, зупинився на тому, що ближче, – Києві. Присутні з інтересом послухали його міркування щодо способів привернення уваги туристів до «матері міст руських», хоча вони, як не крути, мало стосувалися теми зустрічі. Наскрізна ж думка виступаючого – щодо обов’язковості впровадження освітніх програм про Київ – не викликала особливого спротиву: проти поглиблення почуття патріотизму не попреш!
Микола ЧЕРЕП зізнався, що почув сьогодні для себе багато цікавого. Але отаман петрушівського козацтва явно лукавив: дослідження й відтворення історико-етнографічної теми для нього – не порожній звук. Розповів, що понад 10 років займається не лише поселенням цікавих до української хатньої автентики туристів. У петрушівському музеї він створив 32 тематичних експозиції, і краєзнавство там профілююча. Розповідає – передовсім дітям – про давні промисли, історію Ічнянщини, її культуру й духовність: «На питання, хто ти, слід відповідати спершу «Українець!», а вже потім – «Микола». Микола охоче помагає бажаючим – і футболісти не стануть винятком – не лише зріднитися з околицями свого «Соколиного хутора», а й з навколишніми перлинами парково-палацового мистецтва.
Микола НЕСТЕРЧУК запевнив, що й «Просвіта» готується до футбольного чемпіонату: по всіх регіонах гості зможуть купувати літературу про Україну. Зокрема, шевченківський «Кобзар», диски з казками для дітей і т. ін.
Відсутність на зустрічі кого-небудь з Національного агентства з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу пан Сулим прокоментував так: вочевидь, їх не цікавить думка громадськості. «А, може, як і поляки, наші вже знають, що приїде мало туристів, тому особливо й не напружуються…», – додав він.
«А нам все одно слід бути готовими показати будь-якій кількості приїжджих, що в українців – слов’янська складова і глибоке духовне життя». Так майже стражденницьки підсумував Микола Яковина не досить оптимістичні краєзнавчо-туристично-футбольні прогнози учасників «круглого столу».
І з таким оптимізмом довелося погодитися.
Вл. інф.

На початку лютого ми повідомляли про проведення літературного конкурсу до 265-річчя від дня народження гайдамацького ватажка Івана Бондаренка. Організаторами виступили Всеукраїнський культурологічний тижневик «Слово Просвіти», Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, Київське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, газета «Макарівські вісті» та Макарівський районний центр творчості дітей і юнацтва ім. Данила Туптала.
Загострення уваги до вивчення історії рідного краю та популяризація діяльності гайдамацького ватажка, полковника Коліївщини Івана Бондаренка допомогли виявити і підтримати талановитих молодих літераторів. У літературних перегонах зголосилися взяти участь передовсім учні загальноосвітніх шкіл і студенти, надіславши справді глибокі роботи.
Очікування журі справдилися. Було отримано майже два десятки праць і визначено переможців.
Урочисте нагородження кращих молодих літераторів-краєзнавців відбудеться 27 травня 2011 року об 11 годині в актовій залі Макарівського ЦТДЮ ім. Данила Туптала. Їхні твори будуть опубліковані на сторінках газет “Слово Просвіти”, “Макарівські вісті”, в літературних альманахах студії «Сузір’я» та книзі про життя і діяльність Івана Бондаренка.
Вл. інф.

«СОКОЛИНИЙ ХУТІР» КОЗАЦЬКОГО ДУХУ
Розшитою квітами чорною шовковою сорочкою та червоними шароварами господар «Соколиного хутора» Микола Череп приворожив якось одразу. Передовсім приїждже краєзнавче жіноцтво. Хоча й парубки оцінююче обдивлялися показного чолов’ягу в козацькому строї. Оселедець на голеній голові, у вусі – серга, за поясом – булава і, звісно ж, шаблюка… Достоту Іван Миколайчук з івченківської «Пропалої грамоти»! Реєстровець Василь у тому кумедному кіно був майже ровесником сьогоднішньому козацькому отаману Петрушівки. Навряд чи Микола прагнув до прямої схожості, але, демонструючи згодом могуть свого батога, пригадав саме ту «Грамоту».
Я торкнувся беджу на його грудях зі словом «Отаман»… Про вірогідний козацький родовід хазяїн «Соколиного» віджартувався – своє фамільне древо, мовляв, іще не вивчав. А от добрі люди розповіли, якими кручами дерся Череп, перш ніж став тим, ким є.
Ну, попервах, «як у всіх» – школа, ПТУ. Попутно вивчився на парашутиста. Вже у війську командири зробили і снайпером, і мінопідривником, і розвідником. На «гражданці» самотужки вивчав бойові мистецтва та східні єдиноборства. Практикувався й духовно (в українських герцях одне нерозривне від другого)… Запропонували якось у Києві «бодігардство» – спробував і його. Приглянулося не дуже.
Але Господь, видать, таки сподобив кебетою, навернувши «спеца широкого профілю» до малої батьківщини. Попервах Микола охороняв пишноти сусіднього качанівського заповідника. А як одружився, попрохав Ларису стати його спільницею у власній амбітній справі. Розгледіла дівчина в чоловікові хист менеджера – бац-бац, і в кишені благовірного диплом Київського інституту туризму. Учився заочно, збитими кісточками рук на відновленні хат і обійсть доводивши: сільський зелений туризм – абстракція навіть для сучасної України – має право бути й розвиватися. Далекого 2000-го першим зрушив цей справунок не лише на рідній Ічнянщині – прославився на всю Україну. Занехаяний шмат Петрушівки стараннями родини й односельців зробив за десять літ якщо не міні-раєм, то оазою для душі і тіла точно. Хоч дорога до цього раю була вислана не трояндами –шпичаками. Дехто з друзяк не витримав щоденного «мордування» і втік. Бог їм суддя. Тепер напевно жалкують…
Плоди зусиль Миколи Черепа живописати можна конкретно і довго. Експедиція ж Національної спілки краєзнавців України вирушила до «Соколиного хутора» не лише відновленими хатами півторастолітньої давності й вітряками милуватися. Схотілося зрозуміти, як-так оцей чоловічина не обійшовся самим бізнесом. Як спромігся – досягши, либонь, недрібних зисків – не залишитися просто черговим скоробагатьком. Поставивши наглядачем над своїм ділом перевіреного хлопа, осівши десь у «жирному» місці в п’ятиповерховій хижинці й у паузах між Канарами й Веронами наносити контрольні візити до вотчини.
Здається, пелену таємничості нам таки трохи вдалося зняти. Принаймні, спробувати збагнути, де він такий тут узявся.
Чернігівщина і його Ічнянщина переповнені пам’ятками, славна вона й іменами знаних осіб-земляків. Микола радо досліджував роди Вишневецьких, Скоропадських, Галаганів, Тарновських. Пропадав у Качанівському прадавньому парку. Пам’ятає, як той відновили й вибороли статус Національного історико-культурного заповідника. Хтось коли спав із шаблюкою під подушкою? А Микола спав. Уже школярем, до речі. З чого б то? Бо земля тут така, вочевидь. Чарівно-в-сни-проникна. Благоліпна. Незламна. Вічна. Віртуозно товкли місцеві козарлюги заброд-половців, монголів, кримських татар і турків та польських шляхтичів. Микола і про це зачитувався. Чи дивно, що привиджувалися неполохливі предки вразливому юнакові і він брав до ліжка «на поміч» зброю? Маячня, вирішить хтось. Не скажіть… Дев’ятнадцятирічний син Дмитро, мабуть, зовсім не випадково теж рано «захворів» українством, обожнюванням славної минувшини. Микола вважає, що потяг до козацького єства в сина навіть сильніший: уже вправніше за батька джигітує, майже рівня йому в двобоях-герцях та роботі зі зброєю.
А прийшов час – очолив Микола Череп хутірську козацьку «паланку». Довіряють козаки йому мати перше слово вже 7-й рік. Логічно? Ще б пак. І знову – герць.
…Чому герць? Бо життєпис Миколи Черепа – то герць і є. Герць із втомою і лінню. Із байдужістю. Зі зневірою. Із невіглаством. З осудом і наклепами… Не герць – так борня. Не борня, так протиборство. Не протиборство – то пря, трясця б його матері! Словесними перечками Микола ніколи не надуживав, хоч і від розумових дуелей не ухилявся – як інакше доведеш правоту. Двобій так двобій! Друзі й хороші знайомі любовно зовуть його поза очі божевільним. А таке ж «божевілля» має жити в кожному, кому несила бути гвинтиком у чужих нещирих руках! Череп – із таких собі «живчиків». У жадобі зберегти дух рідної землі, мови, віри він не бачить перепон. Не так – бачить, але вперто долає.
… Перш ніж показати київським краєзнавцям предмет своєї особливої гордості – музей, господар попрохав не погребувати пригощанням – традиція. Хто б устояв! Ми куштували зубрівку, закушували сальцем із цибулькою й огірочками прямо посеред головного хутірського майдану і боязко зиркали на спрямовані майже в наш бік жерла гармат. Пронесло. Зате потім як стрельнуло! Вуха не відкладало ще добрих півгодини. Хто їх (вуха) тормосив, не розчув міні-лекції Миколи під тином. Підвісна мапа популярно пояснювала, яким копилом до «Соколиного хутора» можна втрапити звідки б то не було. Не повважав зайвим піаром пан Череп ознайомити нас і з принадами сусідніх туристичних центрів. Ба – навіть викликався «підкинути» кіньми всіх охочих хоч до ближньої Качанівки, хоч до Іржавця чи Сокирниць й Батурина.
А далі настінні «дацзибао» вже зображали тутешні дива, що розкинулися на 5 з половиною гектарах. Це 9 садиб для проживання (дві етнографічні – 150-річні!), конюшня, міні-зоопарк, волейбольний майданчик і козацький тир, вигін для козацьких розваг та кінних виступів. А ще – козацька лазня, зимовий та літній шинки з автентичними стравами, кузня й гончарна піч. Криниці з журавлями, вози й плетені тини з горщиками. Орендована Миколою акваторія петрушівського ставу облаштована водними велосипедами, човнами та козацькою бойовою чайкою з промовистою назвою «Характерник». Тут не лише проводять відпустки й медові місяці. На хуторі відзначають традиційні українських свята, урочистості та етнофестивалі, творчі вечори, влаштовують концерти й лекції для поглиблення історичних духовних знань та відродження козацтва й лицарства, підняття військового духу козаків-оборонців рідної землі. Відвідувачів з року в рік більшає: з’їжджаються сюди справжні поціновувачі старовини й реалу – звісно ж, і з-за кордону, – илітератори й художники, козаки й козачата…
Як вам таке? Ми були злегка ошелешені. Але – приємно. Ось тобі й абстрактна ГО «Петрушівський осередок сільського агроекотуризму»!
… Коли господар розкрив перед нами двері хутірського історико-краєзнавчого музею, перший час було годі оговтатися. Стільки всього – і як густо! Таке гріх звужувати стінами колишнього сільпо! Наразі є як є. Дай Бог, розширяться. «Думаю робити музей двоповерховим, – ділиться мріями. – Дві третини предметів пилиться в запасниках, це ж ненормально». Зізнається, що деякі об’єкти в новому «2D-форматі» будуть чинними: «Млин молотиме зерно, наприклад. І ще плануємо цікавинки».
У майже тисячі нинішніх експонатів – історія, культура, духовність, традиції, усе. Фахівці екскурсійної справи оцінять: Череп розробив і експонує 32 (!) теми. Від Трипілля до Великої Вітчизняної війни. Народний одяг, гончарні витвори, вишивка, бойова зброя, козацькі прапори, рідкісні народні картини. Вкладається в 15 хвилин екскурсії, а може і півтори години розповідати. Легко вірю: Микола відверто «купається» в матеріалі. Захоплено розповідає про Хмельницького, Сагайдачного, Мазепу, Орлика, Дорошенка, Полуботка, Запорозьку Січ. Про місцеву натуру для Рєпіна. Про музи Петрушівки для Марко Вовчок. Діти відкривають ротики, слухаючи, як дядько Микола згадує славних льотчиків Вітчизняної братів Гарамів. Прізвища чотирьох петрушівців-винищувачів внесено навіть до іноземних воєнних енциклопедій. «Асами Сталіна» їх назвали не за що-небудь, а за виняткову мужність – брати служили в одній ланці 34-го винищувального авіаполку під керівництвом Василя Сталіна. Що неймовірно – живими героями по війні повернулися всі четверо до рідного села! Микола Череп аж світиться, розповідаючи, як зміг роздобути для музею погруддя одного з братів. Видно, що цим він живе, йому приємно ділитися з людьми Історією. Бо бачить їхні здивовані й захоплені обличчя.
Власноруч збирав і скуповував для експозиції речі звичайні і раритети. Щось дарували. Причому, не лише меценати – від них музей має щонайбільше одну сильну ікону, античну лавку-бамбетель та 170-річну скриню геометричного різьблення. Віддавали до музею й прості селяни речі зі своїх родинних «криївок». Приємно. Уклін їм від директора! Левова частка часу екскурсії йде на демонстрацію – чимало експонатів у відмінному робочому стані. Хтось просить показати, як-то нормальна людина можна натягнути тятиву лука із зусиллям 32 кіло, – і Череп крекче, але пока-а-азує…
«Соколиний хутір» і його керівника розуміють і підтримують районна та облдержадміністрації. Є відзнаки й Верховної Ради та уряду, фонду «Євразія», численних виставок і фестивалів. Інший, може, й заспокоївся б, а Череп… Рік тому розпочав шкільний проект «Ічнянщина – славна козацька земля». Розповідає отаман про виникнення козацтва, характерництво, лицарство, бойові та військово-прикладні мистецтва, етнографію, музейну та навігаційну справи, народні ремесла і т.д. і т. п. Часто відвідує Ічнянський та Прилуцький центри творчості дітей та юнацтва. Ініціював Череп у середніх школах району і конкурс «Українське козацтво, лицарство та духовність».
… Про дещо із викладеного вище я дізнався від самого Миколи. Під час нашого візиту до хутора ніякої прес-конференції, звісно ж, не було – неформат! Описуючи на моє прохання призначення підвішеної на собі зброї, Микола не приховував: йому приємно не лише про це все знати, а й мати. Менш за все цей роботяга вражений «шароварщиною», на яку – можливо – ще «купуються» заморські туристи. Тим не стільки поясни, скільки дай помацати і сфоткати. У Черепа під черепом – пардон за каламбур – не менеджерська матриця зі схемою «зметикуй, як всучити», а бажання доступно розтлумачити, чому це має бути цікавим не лише для нього. «Що уміти – за плечима не носити», пригадуєте? …Розтовкмачив мені, що то в нього на шкіряному чересі (не просто поясі!) не «якийсь куценький кортик» (мій інтелектуальний максимум), а січовий кинджал. Не просто «якась булава», а пернач – символ полковницької влади! Не «гамани», а поясні сумки часів битви під Берестечком. «Реконструкція професійна!», – виклично додав. Ну і, звісно ж, козацька шабля на січовій же портупеї часів Берестечка. «Відтворена археологами й спрацьована вмілими майстрами – один до одного», – знову не стримався, щоб не похизуватися автентикою петрушівський отаман…

Ora et labora!
«Молися і працюй»… Так перекладають цей вислів. Гадаю, він – девіз Черепа. Погляд у Миколи дещо моторошнуватий. Особливо, коли чує якісь банальні речі. Чи відверті дурниці. Боюся помилитися, але він явно з тих, кому дано. Дано чути і бачити більше того, що здатні – якщо хочуть – чути й бачити пересічні.
Хутір – то не «прикольний готель» (і таке довелося читати в Інтернеті). За великим рахунком, це взагалі не «компактний туристичний рекреаційний комплекс з діючою інфраструктурою».
«Соколиний хутір» – Череп-мікрокосм. Яким бачить макрокосм цей наш із вами нестандартний сучасник, історія наразі мовчить. А взнати кортить. То вже якось згодом.
… Якщо кого часом обсядуть «не ті» думки, життя зарябить «смугою перешкод» і перестрибувати їх буде несила або якщо прийдешній день взагалі слабо вимальовуватиметься – вам сюди. Не просто «завалитися» з гармат попалахкати – приїхати конкретно до Миколи. Посидіти, погомоніти. Він із тих, хто майстерно слухає. І чує.
А що при цьому ще й діє – то вже, шановні, no comment.
Ігор Куценко
Київ-Петрушівка (Чернігівська область)-Київ