На 97-му році життя перестало битися серце відомого державного, наукового та громадського діяча Петра Тимофійовича ТРОНЬКА.
П. Т. Тронько народився 12 липня 1915 року в селі Заброди Богодухівського повіту Харківської губернії у родині селян-бідняків. У п’ятирічному віці втратив батька. Підрісши, працював у господарстві, вчився у місцевій школі. У 17 років поїхав працювати на Донбас. Повернувшись, учителював у місцевій школі. В 1936-1937 рр. проходив військову службу, опісля став директором дитячого будинку, звідки перейшов на комсомольську роботу. Обирався першим секретарем райкому комсомолу, секретарем Сумського обкому комсомолу. 1939 р. був обраний першим секретарем Станіславського обкому комсомолу. У вересні 1939 року обирався делегатом Народних зборів у м. Львові, які ініціювали возз’єднання з УРСР. В 1941-1943 рр. брав участь в обороні Києва, Харкова, Сталінграда, у визволенні Донбасу. У 1943-1947рр. – перший секретар Київського обкому і міськкому комсомолу, другий секретар ЦК ЛКСМУ. Після закінчення Академії суспільних наук при ЦК КПРС 1951 р. – завідувач відділом, секретар Київського обкому КПУ, завідувач відділом ЦК КПУ.
В 1961-1978 рр. працював заступником голови Ради Міністрів України. 1978 року був обраний академіком АН УРСР, віце-президентом АН УРСР. У цей час від імені України головував на одному із засідань Генеральної Асамблеї ООН.
Із 1978 р. – завідуючий відділом регіональних проблем історії України Інституті історії АН УРСР. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР дев’ятьох скликань.
22 роки очолював Товариство охорони пам’яток України. З 1990 року – голова правління Всеукраїнської спілки краєзнавців (згодом – НСКУ), почесний голова правління МГО «Харківське земляцтво» у м. Києві, голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара. Автор близько 600 наукових, публіцистичних праць, газетних статей, з них понад 20 монографій.
Почесний професор 11 вузів держави, почесний громадянин 7 міст України.
Нагороджений 14 державними орденами і 18 медалями СРСР та України. У 2000 році удостоєний звання Герой України.
Величезна заслуга П. Т. Тронька у справі збереження історико-культурної спадщини України, дальшого розвитку історико-краєзнавчих досліджень. Патріархом краєзнавства став внаслідок виходу у світ 26-томної «Історії міст і сіл України», удостоєної Державної премії СРСР у галузі науки і техніки.
Академік Тронько з групою провідних українських істориків першим відкрив широкій громадськості гірку правду про репресії 30-40-х та початку 50-х років минулого століття, очоливши Головну редакційну колегію науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Перші 56 книг цього фундаментального видання вже з’явилися друком, планується видати до 100 книг.
Завдячуючи неспокою академіка П. Тронька відроджено національні святині – Свято-Успенський собор на території Києво-Печерської Лаври та Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир у м. Києві. Не було б сьогодні ні Хортиці, ні диво-скансена в Пирогові, якби не П. Тронько. Державною опікою огорнуто десятки історичних та духовних святинь України.
Академік П. Тронько започаткував справжню школу наукового краєзнавства, усього себе віддав підготовці наукових кадрів НАН України, постійно працював із молоддю.
Петро Тимофійович завше відстоював принципові речі, був твердо переконаний у своїй правоті. Природна порядність і міць характеру допомогли йому виховати плеяду талановитих послідовників. Поруч завжди були вірні колеги й однодумці – без них він напевно стільки б не досяг у своєму довгому славному житті. Тронько людей поважав і любив. Вони йому віддячували тим же.
Петро Тимофійович зазнав ціну справжньої дружби, він кохав і до останніх днів був коханим чоловіком і батьком.
Ще скажуть інші слова подяки й любові до генія Тронька. Сьогодні ж тихо доземно вклонімося Краєзнавцю, Пошуковцю і Вченому. А передовсім – Людині кришталевої чесності, порядності й доброти.
Хай буде йому земля пухом. Світла пам’ять про Петра Тимофійовича Тронька, його праведні земні справи назавжди зостануться в серцях усіх, хто його знав. А його видатна творча спадщина стане духовним пам’ятником і дороговказом для наступних поколінь дослідників рідного краю.
Президія
Національної спілки краєзнавців України

12 вересня 2011 року пішов із життя видатний державний, науковий та громадський діяч Петро Тимофійович Тронько.
Колеги по комсомольській, партійній та державній роботі, науковій і дослідницькій діяльності, ті, з ким він наближав перемогу у Великій Вітчизняній, і прості українці, котрі трудилися з ним поруч на благо України, хто знав про славні звершення Петра Тимофійовича зі слів інших, 15 вересня прийшли до клубу Кабінету Міністрів України попрощатися з Великим Українцем.
До труни майже безупинно протягом двох годин ішли громадяни різного віку. Клали квіти, у скорботній тиші поклонялися і застигали, вдивляючись у знайомі риси. Батьки схилялися до голівок дітей, пояснюючи, хто перед ними і чому вони тут. Погляди юні замість зляканих ставали печальними і розуміючими.
Багато хто хрестився. Мовби вибачався – «знаю-знаю, він був атеїстом, але…».
Прохали небесного заступництва праведній душі покійного.
… Змінювалася почесна варта біля труни, урочисто-щемні звуки музики зволожували очі багатьох – і не лише жінок. Ушанувавши, люди залишалися в залі. Журна подія звела тут і тих, хто давно чи й взагалі ніколи не бачився. Вони неголосно пригадували минулі дні й обставини знайомства з Академіком. Дехто зізнавався, що не зміг особисто подякувати йому за зроблене. Тронько багатьом полегшив життя, не лише помігши обрати тему наукового дослідження, опублікувати першу статтю чи монографію, але й встановити телефон, отримати квартиру чи пенсію, «вибити» місце під художню майстерню… Чимало приїхало вшанувати пам’ять Петра Тимофійовича із далеку.
Серед тих, хто прийшов попрощатися з Троньком, були й перші посадові особи України, екс- та нинішні урядовці, колишні й сьогоднішні народні депутати: Марія Орлик, Валентина Шевченко, Микола Азаров, Андрій Клюєв, Дмитро Табачник, Володимир Литвин, Адам Мартинюк, Петро Симоненко, Борис Олійник, Георгій Крючков, Валентин Матвєєв, Валерій Смолій, Микола Жулинський, Станіслав Аржевітін, Валерій Асадчев, Василь Кремень та ін. Довше за інших затримався біля труни не набагато молодший за вірного товариша президент НАН України Борис Патон.
За тим громада вирушила на Байкове кладовище. Панахида в пам’ять Петра Тимофійовича Тронька була недовгою, але вкрай емоційною.
Міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник за дорученням КМ України та Комісії з організації прощання з П. Троньком нагадав основні віхи його життєпису. Зазначив, що талант Петра Тимофійовича як державного діяча, вочевидь, найповніше розкрився при виконанні обов’язків заступника голови Ради Міністрів Української РСР. Петро Тимофійович опікувався розвитком культури, мистецтва, освіти, соціальної сфери довгих 17 років. Талант же науковця він проявив іще студентом у Київському державному університеті ім. Шевченка та згодом під час навчання в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК КПРС.
Головним дітищем його життя і, по суті, вічним монументом Петрові Тимофійовичу як науковцю та організатору став вихід 26-томника «Історія міст і сіл Української РСР». Понад 100 тисяч професійних науковців та аматорів усього за 12 років створили унікальне енциклопедичне видання, яке було удостоєне Державної премії СРСР у галузі науки і техніки. П. Тронько очолив підготовку і «Зводу пам’яток історії і культури України», а зі здобуттям Україною незалежності – головну редколегію видання «Реабілітовані історією». Саме з ініціативи Петра Тимофійовича у середині 90-х років минулого століття була створена Комісія з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України, яка впритул зайнялася сприянням відбудові втраченої історико-архітектурної спадщини, зокрема, комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської Лаври у місті Києві.
Багатогранна плідна робота Академіка була відзначена найвищими державними нагородами: зіркою Героя України, орденами Леніна, Жовтневої Революції, Дружби народів, чотирма орденами Трудового Червоного прапора, «За заслуги», Богдана Хмельницького та князя Ярослава Мудрого.
Про цноти Петра Тимофійовича, за які його глибоко поважали і любили, говорила у своєму виступі Голова Президії Верховної Ради Української РСР у 1985-1990 рр. Валентина Шевченко. Вона пригадала, з якою увагою ставився Тронько до ініціативної молоді, як власним прикладом учив її любити Україну і глибоко досліджувати її історію. Закликав пізнавати історію свого села і міста. Бо з любові до своєї маленької батьківщини, як любив повторювати П. Тронько, народжується любов до України. Тисячі ентузіастів, у тому числі й молодь, наблизили його мрію видати «Історію міст і сіл Української РСР».
На думку В. Шевченко, злет Тронька як громадського діяча розпочався ще на комсомольській роботі. А одразу після визволення Києва в 1943-му році він особисто помагав молоді відбудовувати столицю. Так він любив Україну. І вона віддячувала йому тим же. Народ поважав його і любив спілкуватися, де б не опинявся Тронько, – від Закарпаття до Донбасу, від Слобожанщини до Криму. Петро Тимофійович завжди був доступним, радився і радив сам. А це так важливо для керівника вищої ланки, підкреслила В. Шевченко. Вона нагадала, як свого часу Тронько підтримав всесвітньо знаного тепер майстра мікромініатюр Миколу Сядристого. Він теж сьогодні прощався з Великим Учителем. Щиро завдячував П. Тронькові і скульптор й художник Іван Гончар, чиє зібрання народних раритетів по смерті мецената стало Державним музеєм його імені, а згодом – Українським центром народної культури.
Пані Валентина розповіла про наполегливу увагу Петра Тимофійовича до проведення Днів культури України в усіх союзних республіках СРСР. Це була чудова нагода розповідати про українську історію, традиції та культуру нашої землі.
Академік-секретар відділення історії, філософії та права НАН України Олекса Онищенко назвав Петра Тимофійовича людиною-епохою, котра пережила з любою йому Україною всі її біди і свята.
Директор Інституту історії України НАН України Валерій Смолій, де Петро Тронько пропрацював до останнього дня, високо оцінив його активну «динамічну» натуру, яка дозволила йому стільки зробити. На переконання пана Валерія, будь-який проект, за який брався Петро Тимофійович, за своєю масштабністю ставав проектом віку. Це й диво-скансен у Пирогові під Києвом, і Хортиця, й десятки інших величних символів України.
Заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історично-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара Роланд Франко запевнив присутніх, що легендарній, могутній особистості, ким був і є Петро Тронько, так багато вдалося, бо він не боявся перешкод. Попри всю свою інтелігентність і толерантність, він умів організувати і спитати за доручене. Пан Франко наважився порівняти цілісність і велич П. Тронька з плеядою українських велетів зі своїм дідом Іваном Франком включно. І той, і Тронько наснажувалися ідеєю звеличення любої їм України аж до виникнення Української держави. Пан Роланд особливо підкреслив вагу помочі Тронька всесвітньої шани письменникові Олесю Гончару, «коли того боляче клювали за «Собор». Петро Тимофійович єдиний не злякався виступити на захист роману – (цитата) «предтечі української державності. І знову вони поруч – тепер на цьому погості, один напроти одного…». Роланд Франко запевнив, що продовжена Троньком Гончарова справа – фонд відтворення видатних пам’яток історично-архітектурної спадщини – то русло для відновлення українських святинь. А ще він дуже тепло розповів про бесіди з П. Троньком, котрий, як виявилося, особисто знав усіх дітей його діда – Каменяра – і навіть, як тепер кажуть, перетинався у справах…
Давній друг і колега Петра Тронька по кількох скликаннях українського парламенту Георгій Крючков, дарма що майже на півтора десятиліття молодший за нього, майже півсторіччя пліч-о-пліч працював з Петром Тимофійовичем. Він не міг пригадати, щоб той на когось підвищив голос – «але все робилося!». Організаторський талант Тронька ніколи не супроводжувався догматизмом, бо завше відстоював ідею соціальної справедливості. «Він був справжнім комуністом!» – дав найвищу оцінку колезі товариш Крючков. Життєву позицію Петра Тимофійовича він окреслив як позицію українського патріота.
На думку Г. Крючкова, мало хто інший стільки зробив для збереження неспотвореною історичної пам’яті України. «Це й стане найвеличнішим пам’ятником славетній людині», – додав він.
Земляк Тронька Микола Тризна не соромився назвати його їхньою гордістю і славою. Бо навчив богодухівців славетний земляк знати й любити свою землю. Кожна з ним зустріч була для людей великим святом, вони щиро дякували Петрові Тимофійовичу за духовну й матеріальну підтримку, сприяння розвитку рідного краю. Таке спілкування напевно надихало Академіка на написання філософсько-історичних книг, в яких кожен міг пізнати себе. Пан Микола пригадав цьогорічне недавнє святкування 96-річчя П. Тронька, яке він влаштував прямо на роботі, і ті тепер дорогоцінні миттєвості, коли іменинник розповідав, як він любить свою неньку-Україну, як би хотів вирушити до рідних Забродів… Не судилося. За дорученням богодухівців Микола Тризна привіз на могилу дорогого земляка скарбничку з рідною землею, яку той просто обожнював.
… По закінченні громадської панахиди над могилою П. Тронька було здійснено шестикратний залп зі стрілецької зброї.
На центральній алеї Байкового кладовища праворуч від вічного пристанку Петра Тимофійовича Тронька знаходяться могили голови Верховного Суду України (у 1993-1994 рр.) Георгія Бутенка та першого секретаря ЦК КПУ (у 1972-1989 рр.) Володимира Щербицького.
Трохи згодом, був, як годиться, і поминальний обід. У рідних Петрові Тимофійовичу стінах головного з київських університетів імені Т. Шевченка ще і ще звучали слова щирої шани, вдячності і гордості. Схвильовано говорили ті, хто мав щастя бути поруч чи працювати з Петром Тимофійовичем. Слово брали його сучасники, хто досяг помітних життєвих висот і завдяки йому. Вірні соратники пригадували, коли відчували й пізнали суть його генію. Пізнали і возвеличували. Багато хто встиг зізнатися в шані й щиросердній любові до Великого Українця ще за його життя.
Пам’ять про Петра Тимофійовича Тронька завжди буде в серцях любих йому українців.

Четвертий день триває в столиці України Перший форум молоді української діаспори, до організації якого мала честь долучитися й Національна спілка краєзнавців України як офіційний партнер. До Києва з’їхалося півсотні молодих представників української діаспори більш ніж із 30 країн світу. Зокрема, з США, Канади, Росії, Азербайджану, Австралії, Аргентини, Грузії, Бразилії, країн Балтії, є представники майже з кожної країни ЄС.
“Підтримкою цієї дійсно унікальної події НСКУ прагне розширити свої міжнародні контакти, залучити представників діаспори до краєзнавчої роботи, – відзначив керівник міжнародних проектів НСКУ Павло Бабенко, – Насамперед, молодь – хто ж краще поглибить розвиток краєзнавства в сучасному світ. Ми сподіваємося, що останні літні деньки стануть початком реальної співпраці з молодими українцями назовні. І так про діяльність Спілки дізнаються в інших країнах. Адже сьогодні ми не можемо закриватися в Україні – слід об’єднуватися для корисних справ!”
У рамках заходу проходять презентації молодіжних організацій діаспори та України, зустрічі з відомими політиками, письменниками, громадськими та культурними діячами. Голова Конфедерації українських молодіжних організацій діаспори Мирослав Гочак підкреслив: загальна нота доволі тривожна. Нині за кордоном проживає до 20 мільйонів етнічних українців (це одна з найбільших у світі діаспор), але часто етнічна юнь намагається не згадувати свого походження. Патріотів мали б потужніше «клепати» і влада, громадські та діаспорні організації, переконаний пан Гочак. Додає: «Взяти ту ж Сербію. Зазвичай люди й уявлення не мають, звідки там взялися українці. А ми минулого року відсвяткували 120-ліття офіційного переселення західних українців на територію колишньої Югославії…»
Голова Української студентської спілки (УСС) Станіслав Куценко певен, що кожний такий захід є можливістю отримати неоціненну інформацію щодо механізмів інтеграції в Україну економічного та соціального досвіду країни, з якої приїхали етнічні українці. «Важливо, щоб «наші там» не забували про своє коріння. Нормальним є відкриття за кордоном класів з українською мовою або й цілих шкіл, а ще – магазинів з українською продукцією, підприємств, орієнтованих передовсім на українського споживача. Такою могла б бути «мирна експансія» України у світ», – зазначив С. Куценко. На його думку, Форум має стати постійно діючим із форматом консультативно-дорадчого органу при уряді країни.
Захід триватиме до 30-го серпня.
Вл. інф. та з ресурсу http://www.radiosvoboda.org

Cьогодні завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, академік НАН України, Герой України, доктор історичних наук, незмінний голова Національної спілки краєзнавців України, голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, очільник Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, видатний науковець-історик, почесний професор 11 вузів держави, почесний громадянин 6 міст України, громадський діяч і просто мудрий чоловік Петро Тимофійович ТРОНЬКО приймає вітання від колег, друзів і всіх шанувальників його таланту. Нашому любому шефу – 96!
Іменинник часто-густо захищав принципові для нього речі, що подеколи не сприймалися оточенням. Але він їх обстоював, бо був твердо переконаний у своїй правоті. Без його наполегливості не було б сьогодні ні Хортиці, ні диво-скансена в Пирогові, ні столичного Свято-Михайлівського золотоверхого собору… Поруч із Петром Тимофійовичем завжди були і є вірні незрадливі однодумці – без них він навряд чи зміг би стільки зробити у своєму довгому славному житті.
Тронько завжди пам’ятав і пам’ятає головне – людей треба поважати і любити. Попри все.
Де б він не працював – а доля була ласкавою і не дуже – чинив так, аби згадували незлим словом. Бувало і холодно, і голодно, але природна порядність і міць характеру помогли йому не лише вижити, а й виховати плеяду послідовників. Петро Тимофійович зазнав ціну справжньої дружби, він кохав і до цих пір є коханим чоловіком і батьком.
Зичимо дорогому Герою ще довго топтати ряст на його улюбленій землі, бачити її розквіт і усвідомлювати, що все було недаремно.
***
Петра Тимофійовича Тронька з 96-річчям привітали Президент України В. Янукович, Голова Верховної Ради України В. Литвин, президент НАН України Б. Патон, президент Національної академії педагогічних наук України В. Кремінь, міністр культури України М. Кулиняк, міністр юстиції України О. Лавринович та ін.

Саме про краєзнавство як фактор розвитку зеленого туризму в контексті «Євро-2012» НСКУ спільно з ВУТ «Просвіта» вирішила провести «круглий стіл» першої п’ятниці літа. Можливо, надто поважна як на кінець тижня тема (а фактично – зразу три), а, можливо, якісь інші фактори завадили прибути до УКРІНФОРМУ не лише більшій кількості ЗМІ, але й навіть частині запрошених. Їм напевно було що сказати, вони попередньо підтверджували свою участь, але… Вочевидь, знайшлися приємніші заняття. (От би усім робити лише те, що подобається!)
Модератор зустрічі, керівник міжнародних проектів Спілки Павло Бабенко підкреслив, що тема «2012» небайдужа НСКУ, творчій інтелігенції й громадськості України. Ми про це знаємо, бо вони до нас про це пишуть. Про проблемні місця довкола згаданої справи прийшли поговорити й запропонувати шляхи їх залагодження президент Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ICOMOS) Микола Яковина, помічник в. о. голови Державної служби туризму і курортів України Олександр Сулим, президент парку «Київська Русь» Володимир Янченко, відповідальний секретар ВУТ «Просвіта», заслужений працівник освіти України Микола Нестерчук та голова Петрушівського осередку сприяння розвитку сільського зеленого туризму (Чернігівська область) Микола Череп.
НСКУ, як може, опікується підготовкою культурного сектору до «Євро-2012», оскільки ця є масштабною подією для нашої країни. Експерти та фахівці Спілки при цьому розраховують на поміч громадськості. Зелений туризм, на думку П. Бабенка, здатен фінансово зрушити розвиток інфраструктури саме на периферії, довкола міст-господарів фінальної частини «Євро-2012». Між тим, у цих місцях є значна кількість визначних пам’яток історії й культури, які й без «прив’язки» до згаданої спортивної події є гідними об’єктами туризму загалом і зеленого зокрема.
Є що показати гостям і в галузі української культури й традиції. Щось взагалі «відкриє» Україну іноземному гостю вперше. Нація ж має докласти всіх зусиль, аби це було гарно і корисно. Щоб гості забажали повернутися до України ще і ще.
Олександр СУЛИМ узагалі назвав зелений туризм «єдиною фішкою» для українського туризму як такого. Він підкреслив, що цього року своє 15-річчя відзначає Спілка підтримки зеленого туризму. «Зелені туристи» проводять конференції, організовують виставки. Такий різновид непогано розвивається не лише в Закарпатті, але це мало б ще більший масштаб за умови правового забезпечення поняття зеленого туризму. «Нам є чому повчитися в білоруських колег, – зазначив пан Сулим. – І, як би не ставитися до «бацьки» Лукашенка, але схвалене ним мито в 1 євро з кожної садиби, яка хоче займатися зелентуризмом, дає результати». 525 таких садиб у сусідів нормально функціонують, а наші законотворчі й чиновники – проти всіляких податків. Як наслідок, «маємо, що маємо». Тобто, безлад.
Усе ж зрушення є. Івано-Франківськ пан Сулим назвав «меккою» зеленого туризму, хоча й той «здав»: «Буковель уже не простий, а комерційний проект». Олександр Сулим відзначив темпи розвитку зеленого туризму в Чернігівській області, зокрема, настирливість (присутнього тут) М. Черепа та Леоніда Брусільцева. Крим з усіма його можливостями може похвалитися лише малим осередком сільського зеленого туризму у Бахчисарайському районі. Це клуб місцевих татар, котрі показують бажаючим, як їм жилося до депортації. Ото вже дійсно – маємо, що маємо… Ще трохи таких«хатинок» готові до «Євро-2012» в Донецькій, Луганській та Київській області, хоча з розміщенням туристів у більшості цих місць сутужно.
Держслужба туризму нині фактично ліквідована. Створено профільне агентство, але його ніхто не очолює, і перспективи туманні. «А люди ж хочуть мати зелений туризм, бажають учитися цій справі!», – гірко констатував чиновник. І підкреслив вагу громад у створенні, приміром, кластерів сільського туризму.
Микола ЯКОВИНА звернув увагу, що жодна садиба зеленого туризму не може обійтися увагою до самої себе. Без організації екскурсій визначними місцями – ніяк. Уболівальники чемпіонату-2012 мали б можливість хоча б на короткий час «відчути» себе українцями, не лише перебуваючи в нашій «глибинці» в оточенні автентичних садиб, а й подорожуючи прекрасними околицями, відвідуючи парки, палаци й музеї. ICOMOS опікується передовсім пам’ятками, що внесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У цьому питанні ми впевнено пасемо задніх: з-поміж 130 тис. нерухомих пам’яток історії, культури, архітектури, археології тощо, узятих під охорону держави, лише 4 (!) внесено до згаданого Списку. Партнерка України Польща, скажімо, має аж 14 таких об’єктів у Списку ЮНЕСКО є шансом не лише довести свою спортивну міць, а й нагодою зміцнити позитивний імідж держави. Демонстрація нашої культурної спадщини, певен пан Яковина, здатна суттєво покращити місцеве життя: адже можна відновити забуті ремесла, практики, активізувати процеси консервації й музеєфікації історичних об’єктів.
«Нас не конче мусять знати лише за Чорнобилем та чорноземом, – загострив тему Микола Михайлович. – Наш культурний прошарок здатен здивувати. Одна лише Кам’яна могила «дає фору» єгипетським пірамідам і Нілу». Хоча, на його переконання , слід поспішати – «сірі» й «чорні» археологи можуть розтягнути рештки Трипільської культури, а професіоналів (порівняно з тією ж таки Польщею) – катма.
Володимир ЯНЧЕНКО, головно, зупинився на тому, що ближче, – Києві. Присутні з інтересом послухали його міркування щодо способів привернення уваги туристів до «матері міст руських», хоча вони, як не крути, мало стосувалися теми зустрічі. Наскрізна ж думка виступаючого – щодо обов’язковості впровадження освітніх програм про Київ – не викликала особливого спротиву: проти поглиблення почуття патріотизму не попреш!
Микола ЧЕРЕП зізнався, що почув сьогодні для себе багато цікавого. Але отаман петрушівського козацтва явно лукавив: дослідження й відтворення історико-етнографічної теми для нього – не порожній звук. Розповів, що понад 10 років займається не лише поселенням цікавих до української хатньої автентики туристів. У петрушівському музеї він створив 32 тематичних експозиції, і краєзнавство там профілююча. Розповідає – передовсім дітям – про давні промисли, історію Ічнянщини, її культуру й духовність: «На питання, хто ти, слід відповідати спершу «Українець!», а вже потім – «Микола». Микола охоче помагає бажаючим – і футболісти не стануть винятком – не лише зріднитися з околицями свого «Соколиного хутора», а й з навколишніми перлинами парково-палацового мистецтва.
Микола НЕСТЕРЧУК запевнив, що й «Просвіта» готується до футбольного чемпіонату: по всіх регіонах гості зможуть купувати літературу про Україну. Зокрема, шевченківський «Кобзар», диски з казками для дітей і т. ін.
Відсутність на зустрічі кого-небудь з Національного агентства з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу пан Сулим прокоментував так: вочевидь, їх не цікавить думка громадськості. «А, може, як і поляки, наші вже знають, що приїде мало туристів, тому особливо й не напружуються…», – додав він.
«А нам все одно слід бути готовими показати будь-якій кількості приїжджих, що в українців – слов’янська складова і глибоке духовне життя». Так майже стражденницьки підсумував Микола Яковина не досить оптимістичні краєзнавчо-туристично-футбольні прогнози учасників «круглого столу».
І з таким оптимізмом довелося погодитися.
Вл. інф.

На початку лютого ми повідомляли про проведення літературного конкурсу до 265-річчя від дня народження гайдамацького ватажка Івана Бондаренка. Організаторами виступили Всеукраїнський культурологічний тижневик «Слово Просвіти», Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, Київське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, газета «Макарівські вісті» та Макарівський районний центр творчості дітей і юнацтва ім. Данила Туптала.
Загострення уваги до вивчення історії рідного краю та популяризація діяльності гайдамацького ватажка, полковника Коліївщини Івана Бондаренка допомогли виявити і підтримати талановитих молодих літераторів. У літературних перегонах зголосилися взяти участь передовсім учні загальноосвітніх шкіл і студенти, надіславши справді глибокі роботи.
Очікування журі справдилися. Було отримано майже два десятки праць і визначено переможців.
Урочисте нагородження кращих молодих літераторів-краєзнавців відбудеться 27 травня 2011 року об 11 годині в актовій залі Макарівського ЦТДЮ ім. Данила Туптала. Їхні твори будуть опубліковані на сторінках газет “Слово Просвіти”, “Макарівські вісті”, в літературних альманахах студії «Сузір’я» та книзі про життя і діяльність Івана Бондаренка.
Вл. інф.

«СОКОЛИНИЙ ХУТІР» КОЗАЦЬКОГО ДУХУ
Розшитою квітами чорною шовковою сорочкою та червоними шароварами господар «Соколиного хутора» Микола Череп приворожив якось одразу. Передовсім приїждже краєзнавче жіноцтво. Хоча й парубки оцінююче обдивлялися показного чолов’ягу в козацькому строї. Оселедець на голеній голові, у вусі – серга, за поясом – булава і, звісно ж, шаблюка… Достоту Іван Миколайчук з івченківської «Пропалої грамоти»! Реєстровець Василь у тому кумедному кіно був майже ровесником сьогоднішньому козацькому отаману Петрушівки. Навряд чи Микола прагнув до прямої схожості, але, демонструючи згодом могуть свого батога, пригадав саме ту «Грамоту».
Я торкнувся беджу на його грудях зі словом «Отаман»… Про вірогідний козацький родовід хазяїн «Соколиного» віджартувався – своє фамільне древо, мовляв, іще не вивчав. А от добрі люди розповіли, якими кручами дерся Череп, перш ніж став тим, ким є.
Ну, попервах, «як у всіх» – школа, ПТУ. Попутно вивчився на парашутиста. Вже у війську командири зробили і снайпером, і мінопідривником, і розвідником. На «гражданці» самотужки вивчав бойові мистецтва та східні єдиноборства. Практикувався й духовно (в українських герцях одне нерозривне від другого)… Запропонували якось у Києві «бодігардство» – спробував і його. Приглянулося не дуже.
Але Господь, видать, таки сподобив кебетою, навернувши «спеца широкого профілю» до малої батьківщини. Попервах Микола охороняв пишноти сусіднього качанівського заповідника. А як одружився, попрохав Ларису стати його спільницею у власній амбітній справі. Розгледіла дівчина в чоловікові хист менеджера – бац-бац, і в кишені благовірного диплом Київського інституту туризму. Учився заочно, збитими кісточками рук на відновленні хат і обійсть доводивши: сільський зелений туризм – абстракція навіть для сучасної України – має право бути й розвиватися. Далекого 2000-го першим зрушив цей справунок не лише на рідній Ічнянщині – прославився на всю Україну. Занехаяний шмат Петрушівки стараннями родини й односельців зробив за десять літ якщо не міні-раєм, то оазою для душі і тіла точно. Хоч дорога до цього раю була вислана не трояндами –шпичаками. Дехто з друзяк не витримав щоденного «мордування» і втік. Бог їм суддя. Тепер напевно жалкують…
Плоди зусиль Миколи Черепа живописати можна конкретно і довго. Експедиція ж Національної спілки краєзнавців України вирушила до «Соколиного хутора» не лише відновленими хатами півторастолітньої давності й вітряками милуватися. Схотілося зрозуміти, як-так оцей чоловічина не обійшовся самим бізнесом. Як спромігся – досягши, либонь, недрібних зисків – не залишитися просто черговим скоробагатьком. Поставивши наглядачем над своїм ділом перевіреного хлопа, осівши десь у «жирному» місці в п’ятиповерховій хижинці й у паузах між Канарами й Веронами наносити контрольні візити до вотчини.
Здається, пелену таємничості нам таки трохи вдалося зняти. Принаймні, спробувати збагнути, де він такий тут узявся.
Чернігівщина і його Ічнянщина переповнені пам’ятками, славна вона й іменами знаних осіб-земляків. Микола радо досліджував роди Вишневецьких, Скоропадських, Галаганів, Тарновських. Пропадав у Качанівському прадавньому парку. Пам’ятає, як той відновили й вибороли статус Національного історико-культурного заповідника. Хтось коли спав із шаблюкою під подушкою? А Микола спав. Уже школярем, до речі. З чого б то? Бо земля тут така, вочевидь. Чарівно-в-сни-проникна. Благоліпна. Незламна. Вічна. Віртуозно товкли місцеві козарлюги заброд-половців, монголів, кримських татар і турків та польських шляхтичів. Микола і про це зачитувався. Чи дивно, що привиджувалися неполохливі предки вразливому юнакові і він брав до ліжка «на поміч» зброю? Маячня, вирішить хтось. Не скажіть… Дев’ятнадцятирічний син Дмитро, мабуть, зовсім не випадково теж рано «захворів» українством, обожнюванням славної минувшини. Микола вважає, що потяг до козацького єства в сина навіть сильніший: уже вправніше за батька джигітує, майже рівня йому в двобоях-герцях та роботі зі зброєю.
А прийшов час – очолив Микола Череп хутірську козацьку «паланку». Довіряють козаки йому мати перше слово вже 7-й рік. Логічно? Ще б пак. І знову – герць.
…Чому герць? Бо життєпис Миколи Черепа – то герць і є. Герць із втомою і лінню. Із байдужістю. Зі зневірою. Із невіглаством. З осудом і наклепами… Не герць – так борня. Не борня, так протиборство. Не протиборство – то пря, трясця б його матері! Словесними перечками Микола ніколи не надуживав, хоч і від розумових дуелей не ухилявся – як інакше доведеш правоту. Двобій так двобій! Друзі й хороші знайомі любовно зовуть його поза очі божевільним. А таке ж «божевілля» має жити в кожному, кому несила бути гвинтиком у чужих нещирих руках! Череп – із таких собі «живчиків». У жадобі зберегти дух рідної землі, мови, віри він не бачить перепон. Не так – бачить, але вперто долає.
… Перш ніж показати київським краєзнавцям предмет своєї особливої гордості – музей, господар попрохав не погребувати пригощанням – традиція. Хто б устояв! Ми куштували зубрівку, закушували сальцем із цибулькою й огірочками прямо посеред головного хутірського майдану і боязко зиркали на спрямовані майже в наш бік жерла гармат. Пронесло. Зате потім як стрельнуло! Вуха не відкладало ще добрих півгодини. Хто їх (вуха) тормосив, не розчув міні-лекції Миколи під тином. Підвісна мапа популярно пояснювала, яким копилом до «Соколиного хутора» можна втрапити звідки б то не було. Не повважав зайвим піаром пан Череп ознайомити нас і з принадами сусідніх туристичних центрів. Ба – навіть викликався «підкинути» кіньми всіх охочих хоч до ближньої Качанівки, хоч до Іржавця чи Сокирниць й Батурина.
А далі настінні «дацзибао» вже зображали тутешні дива, що розкинулися на 5 з половиною гектарах. Це 9 садиб для проживання (дві етнографічні – 150-річні!), конюшня, міні-зоопарк, волейбольний майданчик і козацький тир, вигін для козацьких розваг та кінних виступів. А ще – козацька лазня, зимовий та літній шинки з автентичними стравами, кузня й гончарна піч. Криниці з журавлями, вози й плетені тини з горщиками. Орендована Миколою акваторія петрушівського ставу облаштована водними велосипедами, човнами та козацькою бойовою чайкою з промовистою назвою «Характерник». Тут не лише проводять відпустки й медові місяці. На хуторі відзначають традиційні українських свята, урочистості та етнофестивалі, творчі вечори, влаштовують концерти й лекції для поглиблення історичних духовних знань та відродження козацтва й лицарства, підняття військового духу козаків-оборонців рідної землі. Відвідувачів з року в рік більшає: з’їжджаються сюди справжні поціновувачі старовини й реалу – звісно ж, і з-за кордону, – илітератори й художники, козаки й козачата…
Як вам таке? Ми були злегка ошелешені. Але – приємно. Ось тобі й абстрактна ГО «Петрушівський осередок сільського агроекотуризму»!
… Коли господар розкрив перед нами двері хутірського історико-краєзнавчого музею, перший час було годі оговтатися. Стільки всього – і як густо! Таке гріх звужувати стінами колишнього сільпо! Наразі є як є. Дай Бог, розширяться. «Думаю робити музей двоповерховим, – ділиться мріями. – Дві третини предметів пилиться в запасниках, це ж ненормально». Зізнається, що деякі об’єкти в новому «2D-форматі» будуть чинними: «Млин молотиме зерно, наприклад. І ще плануємо цікавинки».
У майже тисячі нинішніх експонатів – історія, культура, духовність, традиції, усе. Фахівці екскурсійної справи оцінять: Череп розробив і експонує 32 (!) теми. Від Трипілля до Великої Вітчизняної війни. Народний одяг, гончарні витвори, вишивка, бойова зброя, козацькі прапори, рідкісні народні картини. Вкладається в 15 хвилин екскурсії, а може і півтори години розповідати. Легко вірю: Микола відверто «купається» в матеріалі. Захоплено розповідає про Хмельницького, Сагайдачного, Мазепу, Орлика, Дорошенка, Полуботка, Запорозьку Січ. Про місцеву натуру для Рєпіна. Про музи Петрушівки для Марко Вовчок. Діти відкривають ротики, слухаючи, як дядько Микола згадує славних льотчиків Вітчизняної братів Гарамів. Прізвища чотирьох петрушівців-винищувачів внесено навіть до іноземних воєнних енциклопедій. «Асами Сталіна» їх назвали не за що-небудь, а за виняткову мужність – брати служили в одній ланці 34-го винищувального авіаполку під керівництвом Василя Сталіна. Що неймовірно – живими героями по війні повернулися всі четверо до рідного села! Микола Череп аж світиться, розповідаючи, як зміг роздобути для музею погруддя одного з братів. Видно, що цим він живе, йому приємно ділитися з людьми Історією. Бо бачить їхні здивовані й захоплені обличчя.
Власноруч збирав і скуповував для експозиції речі звичайні і раритети. Щось дарували. Причому, не лише меценати – від них музей має щонайбільше одну сильну ікону, античну лавку-бамбетель та 170-річну скриню геометричного різьблення. Віддавали до музею й прості селяни речі зі своїх родинних «криївок». Приємно. Уклін їм від директора! Левова частка часу екскурсії йде на демонстрацію – чимало експонатів у відмінному робочому стані. Хтось просить показати, як-то нормальна людина можна натягнути тятиву лука із зусиллям 32 кіло, – і Череп крекче, але пока-а-азує…
«Соколиний хутір» і його керівника розуміють і підтримують районна та облдержадміністрації. Є відзнаки й Верховної Ради та уряду, фонду «Євразія», численних виставок і фестивалів. Інший, може, й заспокоївся б, а Череп… Рік тому розпочав шкільний проект «Ічнянщина – славна козацька земля». Розповідає отаман про виникнення козацтва, характерництво, лицарство, бойові та військово-прикладні мистецтва, етнографію, музейну та навігаційну справи, народні ремесла і т.д. і т. п. Часто відвідує Ічнянський та Прилуцький центри творчості дітей та юнацтва. Ініціював Череп у середніх школах району і конкурс «Українське козацтво, лицарство та духовність».
… Про дещо із викладеного вище я дізнався від самого Миколи. Під час нашого візиту до хутора ніякої прес-конференції, звісно ж, не було – неформат! Описуючи на моє прохання призначення підвішеної на собі зброї, Микола не приховував: йому приємно не лише про це все знати, а й мати. Менш за все цей роботяга вражений «шароварщиною», на яку – можливо – ще «купуються» заморські туристи. Тим не стільки поясни, скільки дай помацати і сфоткати. У Черепа під черепом – пардон за каламбур – не менеджерська матриця зі схемою «зметикуй, як всучити», а бажання доступно розтлумачити, чому це має бути цікавим не лише для нього. «Що уміти – за плечима не носити», пригадуєте? …Розтовкмачив мені, що то в нього на шкіряному чересі (не просто поясі!) не «якийсь куценький кортик» (мій інтелектуальний максимум), а січовий кинджал. Не просто «якась булава», а пернач – символ полковницької влади! Не «гамани», а поясні сумки часів битви під Берестечком. «Реконструкція професійна!», – виклично додав. Ну і, звісно ж, козацька шабля на січовій же портупеї часів Берестечка. «Відтворена археологами й спрацьована вмілими майстрами – один до одного», – знову не стримався, щоб не похизуватися автентикою петрушівський отаман…

Ora et labora!
«Молися і працюй»… Так перекладають цей вислів. Гадаю, він – девіз Черепа. Погляд у Миколи дещо моторошнуватий. Особливо, коли чує якісь банальні речі. Чи відверті дурниці. Боюся помилитися, але він явно з тих, кому дано. Дано чути і бачити більше того, що здатні – якщо хочуть – чути й бачити пересічні.
Хутір – то не «прикольний готель» (і таке довелося читати в Інтернеті). За великим рахунком, це взагалі не «компактний туристичний рекреаційний комплекс з діючою інфраструктурою».
«Соколиний хутір» – Череп-мікрокосм. Яким бачить макрокосм цей наш із вами нестандартний сучасник, історія наразі мовчить. А взнати кортить. То вже якось згодом.
… Якщо кого часом обсядуть «не ті» думки, життя зарябить «смугою перешкод» і перестрибувати їх буде несила або якщо прийдешній день взагалі слабо вимальовуватиметься – вам сюди. Не просто «завалитися» з гармат попалахкати – приїхати конкретно до Миколи. Посидіти, погомоніти. Він із тих, хто майстерно слухає. І чує.
А що при цьому ще й діє – то вже, шановні, no comment.
Ігор Куценко
Київ-Петрушівка (Чернігівська область)-Київ

На лівому аркбутані Михайлівського Золотоверхого монастиря сьогодні урочисто відкрито меморіальну дошку письменнику, громадському діячеві, Герою України Олесю Терентійовичу Гончару.
Скульптор Руслан Найда праворуч від рельєфного зображення автора «Собору» викарбував такий напис: «Письменник Олесь Гончар, ініціатор відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря, що впродовж віків був духовним центром українства. Олесь Гончар – 1918-1995».
… Українські пісні з динаміків до початку урочистостей привернули увагу багатьох відвідувачів собору. Серед них були й ті, хто мав безпосереднє відношення до церемонії. Зокрема, Перший заступник Голови Київської міської державної адміністрації Олександр Мазурчак, Намісник Михайлівського Золотоверхого монастиря єпископ Вишгородський Агапіт, ректор Київської православної богословської академії єпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Епіфаній, Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, Герой України Петро Тронько та його заступник, онук Великого Каменяра Роланд Франко, співголова згаданого фонду, Герой України Іван Драч, Герой України Дмитро Гнатюк, удова письменника Валентина Гончар, директор літературно-меморіального музею-садиби Олеся Гончара під Кобеляками (Полтавщина) Тетяна Бондаревська, чиновники, письменники, історики та журналісти.
Єпископи АГАПІТ та ЕПІФАНІЙ звершили чин освячення дошки, підкресливши високу роль Олеся Гончара у поглибленні духовності українського народу через небайдужість до його символів.
Петро ТРОНЬКО нагадав про письменницьку діяльність видатного українця, зокрема, високо оцінив фактографічну глибину його роману «Собор». Розповів, як вони з О. Гончаром боролися за відновлення знесених у 1934-1936 рр. споруд монастиря. Олесь Гончар створив Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини, який по його смерті очолив саме П. Тронько. Президент Л. Кучма наприкінці 1995-го року видав указ, яким визнав відбудову цієї унікальної пам’ятки українського бароко загальнодержавним пріоритетом. Згодом до процесу реставрації долучилися Президент В. Ющенко та Київський міський голова О. Омельченко. На переконання Петра Тимофійовича, чітка й принципова позиція та активні дії Олеся Гончара – не лише щодо Михайлівського Золотоверхого монастиря, а й інших цінних історико-культурних пам’яток – реально поглиблювали незалежність та авторитет України. П. Тронько щиро дякував усім небайдужим, хто долучився до всенародної справи відновлення цієї архітектурної перлини. А своєму побратимові Гончару пророчив безнастанну славу.
Іван ДРАЧ назвав «великими ділами» відновлення монастиря руками й зусиллями своїх сучасників: «Можемо ми!». Запевнив, що немає України без Господа Бога, а Господа Бога – без України. Суть і велич Гончара-подвижника він сформулював як дивовижне поєднання духовності і вміння концентрувати гостру письменницьку увагу на головному. «Наша дорога до Храму і до Олеся Гончара буде вічною», – підсумував поет.
Валентина ГОНЧАР дякувала присутнім і всім людям за пам’ять про свого життєвого друга і зізналася, що зворушена наближенням його мрії – об’єднати українство. Удова письменника презентувала наміснику монастиря Агапітові ікону на згадку про сьогоднішню подію.
Дмитро ГНАТЮК пригадав кінець 40-х минулого століття, коли на місці Собору нічого не було, і початок 90-х. «Як відновлений собор прикрасив Київ! – не стримував емоцій співак. – Коли насідають якісь проблеми, щоразу думаю: а що б сказав на це Олесь Терентійович? що б він сам зробив?». Життєва мудрість письменника, за словами Д. Гнатюка, передавалася всім, хто мав честь працювати з ним пліч-о-пліч.
Письменник Роман ЛУБКІВСЬКИЙ висловив припущення, що встановленням меморіальної дошки процес відновлення Собору дістав своє продовження: «Профіль дорогої всім людини, її погляд і дух може затулити велетенську рану в духовному організмі української нації. Слово «собор» змогло сколихнути народ і втілити мрію про єдність і соборність». Пан Лубківський озвучив факти відновлення храмів по всій Україні і пов’язав це з неспекоєм, породженим Олесем Гончаром.
Тетяна БОНДАРЕВСЬКА нагадала про заклик-просьбу письменника творити добро. Розповіла про очолюваний нею музей на його малій батьківщині в с. Суха Кобеляцького р-ну на Полтавщині, про знищення “за совітів” довколишніх соборів, що боляче краяло серце Олеся Терентійовича. «Він прагнув припинити ті неподобства. Намагався оберігати наші святині – собори, що несуть код української нації». Втіленням його мрій став чин – народження Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини.
Шану Олесю Гончару віддали й інші учасники сьогоднішніх урочистостей.
… Біля барельєфа амбітного ревнителя соборності України виросла показна кучугура квітів. Удова Гончара тихо втирала сльози зворушення, під її руками гордо зиркав у натовп правнук Олеся першокласник Нестор. Густий дзвін Михайлівського Золотоверхого відбив першу по полудні…
І. К.

15–16 червня 2011 р. Національна спілка краєзнавців України здійснила науково-краєзнавчу експедицію, присвячену 300-річчю Олешківської Січі (1711–1728 рр.). В її роботі взяли участь провідні українські вчені-історики, представники органів державної влади та місцевого самоврядування, викладачі вишів, учителі, музеєзнавці, краєзнавці, громадські діячі з Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Херсона, Цюрупинська.
Метою цього заходу, який відбувся за підтримки народного депутата України О. Журавка, було відродження історичної пам’яті, привернення уваги суспільства до славних сторінок української історії, формування національної гідності в молодого покоління. У цьому контексті розглядалися питання, пов’язані з історією козацтва. Щоб цілісно підійти до проблеми дослідження козацького періоду, було вирішено розпочати експедицію з колиски українського козацтва – острова Хортиця, та охопити увагою всі козацькі твердині на території сучасних Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей.
Гостинно зустрів учасників експедиції та долучився безпосередньо до її роботи Національний заповідник «Хортиця». Дало старт цьому важливому заходу засідання, на якому було заслухано виступи відповідального секретаря НСКУ Р. Маньковської, генерального директора Національного заповідника «Хортиця» М. Остапенка, професора Запорізького національного університету В. Мільчева, директора Козацького центру Національного гірничого університету Г. Швидько, доцента Національного гірничого університету Н. Ченцової та інших. Виступаючі порушили низку перспективних питань щодо головних напрямів діяльності з вивчення і збереження об’єктів культурної спадщини. Зокрема – про об’єднання зусиль дослідників історії козацтва задля збирання, вивчення і видання повної джерельної бази, яка стосується козацьких Січей, необхідність глибокого наукового дослідження Олешківської Січі, втілення в життя державної програми «Часи козацькі – Січі Запорозькі» тощо. Згодом усі гості відвідали експозицію Музею історії запорозького козацтва, ознайомилися з історико-культурним комплексом «Запорозька Січ», оглянули унікальні пам’ятки гідроархеології.
Далі шлях експедиції проліг до Кам’янської Січі, яка сьогодні є філією Національного заповідника «Хортиця». Оглянувши її, ми обговорили нагальні проблеми і перспективи дослідження цієї історичної пам’ятки.
Уранці 16 червня програма експедиції продовжилася у м. Цюрупинську. Представники керівництва Херсонської обласної, Цюрупинської районної та міської влади зустрічали нас із хлібом-сіллю. Потім у приміщенні Цюрупинської районної ради продовжилося ближче знайомство, під час якого Р. Маньковська розповіла, що Національна спілка краєзнавців України у своїй діяльності значну увагу приділяє пам’яткоохоронній справі. Краєзнавці України беруть активну участь у підготовці проекту державної ваги – багатотомного видання «Звід пам’яток історії та культури України», проводять серйозну науково-дослідницьку та популяризаторську роботу з питань вивчення історико-культурної спадщини України. Традиційними стали щорічні науково-краєзнавчі експедиції, де науковці та громадськість об’єднуються навколо проблем збереження культурного надбання українського народу. Такі акції відбулися на Полтавщині, Львівщині, Дніпропетровщині, Чернігівщині й мали широкий розголос серед української спільноти.
2011 року виповнюється 300 років перлині степового краю – Олешківській Січі – важливій сторінці в історії України. За поданням громадськості м. Цюрупинська, народного депутата України О. Журавка Верховна Рада України ухвалила постанову №8361 від 12 травня 2011 р. про відзначення 300-річчя заснування Олешківської Січі на державному рівні.
Після знайомства ми вирушили до місця розташування Олешківської Січі, де встановлено символічний пам’ятний знак. Місцевий дослідник В. Бойко, котрий брав участь у розкопках, розповів про археологічні розкопки 1991–1992 рр. та 2004 року, знайдені предмети козацького побуту, залишки будівель і укріплень.
Згодом делегація завітала до Цюрупинського дитячого будинку-інтернату для дітей-інвалідів. Директор цього закладу Т. Княгницька показала різноманітні картини своїх вихованців і одну з них подарувала гостям. У свою чергу від Національної спілки краєзнавців України дитячому будинку було передано книги та DVD-плеєр. Потім гості ознайомилися з містом і побували в місцевому краєзнавчому музеї.
Основною і заразом підсумковою частиною програми експедиції стало засідання «круглого столу» «Олешківській Січі – 300 років: історичні та сучасні інтерпретації» в Цюрупинському центрі культури та дозвілля. Свої думки виголосили представники місцевої влади, історики, краєзнавці, представники козацтва, громадських організацій та ЗМІ. Активну участь в обговоренні взяли В. Плотніков – Цюрупинський міський голова, Р. Маньковська – відповідальний секретар НСКУ, О. Бажан – заступник головного редактора журналу «Краєзнавство», В. Щербак – декан факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», Т. Лисенко – заступник директора з наукової роботи Національного заповідника «Хортиця», С. Сурченко – завідувач філії «Кам’янська Січ», Д. Ніконенко – археолог філії «Кам’янська Січ», Є. Сінкевич – голова Херсонської обласної організації НСКУ, Т. Братченко – директор Херсонського обласного краєзнавчого музею, С. Дяченко – науковий співробітник Херсонського обласного краєзнавчого музею, І. Кочергін – голова Дніпропетровської обласної організації НСКУ, Л. Назаренко – начальник відділу освіти Цюрупинської райдержадміністрації, а також члени Козацької ради, отамани місцевих осередків та інші.
У ході обговорення виступів було запропоновано:
1. Національній спілці краєзнавців України спільно з Національним заповідником «Хортиця» та Інститутом козацтва Інституту історії України НАН України з метою широкої популяризації історії українського козацтва розробити й ініціювати перед вищими органами державної влади України Державну програму «Часи козацькі – Січі Запорозькі», куди включити наукове вивчення та публікацію джерельної бази з проблеми козакознавства, збереження і музеєфікацію пам’яток козацької історії та заходи щодо залучення української громадськості до історичного минулого, пов’язаного з героїчними сторінками козацької доби.
2. Президії правління НСКУ звернутися до органів місцевої влади м. Цюрупинська щодо сприяння відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини України» (ст. 23, 25, 26-30) у територіальному оформленні історичних меж Олешківської Січі, встановленні охоронних дощок і знаків культурних об’єктів («цитадель», «козацька дорога», «козацькі табори» тощо) в охоронній зоні та внесенні їх до Реєстру культурної спадщини краю.
3. Президії правління НСКУ спільно з керівництвом Національного заповідника «Хортиця» запропонувати Міністерству культури і туризму України та Херсонській обласній державній адміністрації з метою формування цілісного комплексу збережених козацьких Січей і з врахуванням високого наукового потенціалу й використанням багатого дослідницького досвіду фахівців Хортицької та Кам’янської Січей приєднати Олешківську Січ до Національного заповідника «Хортиця» на правах філіалу.
4. Закликати органи місцевої влади м. Цюрупинська проводити археологічні дослідження та музеєфікацію історичної пам’ятки Олешківська Січ виключно силами фахівців у галузі археології та збереження культурної спадщини.
5. Правлінню Херсонської обласної організації НСКУ спільно з органами місцевої влади м. Цюрупинська та Херсонським краєзнавчим музеєм з метою популяризації історії українського козацтва серед туристів регіону розробити план рекреаційних заходів щодо впорядкування історичної місцевості та включення її до туристичних маршрутів області.
6. Порушити питання перед вищими органами влади України щодо перейменування м. Цюрупинська, зокрема, спрощення процедури повернення місту його історичної назви з часів Київської Русі – Олешки.
7. Через засоби масової інформації активно висвітлювати події, пов’язані з дослідженням і збереженням історичних пам’яток українського козацтва.
Завершальним етапом науково-краєзнавчої експедиції стало ознайомлення з експозицією Херсонського обласного краєзнавчого музею, зокрема, присвяченою Кам’янській та Олешківській Січам.
Володимир Дмитрук,
член президії правління НСКУ
Київ-Запоріжжя-Цюрупинськ-Київ

Вирушаючи до цього славного куточка Чернігівщини, науковці й краєзнавці НСКУ менш за все розраховували відкрити для себе щось нове. До палацово-паркової перлини манило природне бажання з’ясувати реальну ситуацію взамін найнеймовірніших – переважно апокаліптичних – чуток. Рухала нами, що тут приховувати, й елементарна порядність: попри славетність Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» новин про нього на веб-сайті Спілки краєзнавців – катма. Що вже казати про ґрунтовніші речі типу журнальних публікацій чи книжкових монографій під егідою НСКУ.
А ще ж цього року заповіднику – 30!
… Хоч багато хто бував тут не раз – годинна міні-екскурсія стала в пригоді. Лагідна пора року й погода дозволили нам максимально комфортно насолодитися як інтер’єрами палацу, так і парковими галявинами й крутосхилами. Очі жадібно вбирали казкові фарби дерев і кущів, відблиски ставків, матовість скульптур, містечок та «руїн» нижнього плато. А на горішньому рівні кожна зала палацового комплексу архітектурних пам’яток кликала залишитися якомога довше. Тим паче, що довкола все було таким позитивним! Ні тобі траншей з «кишками» комунікацій, чим «славилася» Качанівка ще так недавно, ні вбогих стін, піддашків і карнизів… Свіжо і світло! І – явно не з нагоди науково-краєзнавчого «десанту» НСКУ.
Катарсис-катарсисом, але кортіло поспілкуватися. Генеральний директор заповідника Володимир Буренко запросив до обміну враженнями. Зізнався, що був приємно подивований настільки авторитетними гостями, тому благав не обмежуватися компліментами. Двічі просити не мусив.
Експедицію НСКУ очолив заступник Голови Спілки, заслужений працівник культури України Григорій Клепак. До її складу також увійшли заступник Голови НСКУ, перший проректор Інституту туризму Федерації профспілок України, к. і. н. Сергій Попович; відповідальний секретар Спілки, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, к. і. н., доцент Руслана Маньковська; заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, учений і дипломат Роланд Франко; вчений секретар Центру пам’яткознавства НАН України й УТОПіК, кандидат архітектури Богдан Колосок; президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS) Микола Яковина; помічник ректора Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, доцент, фундатор Національного музею народної архітектури та побуту України (с. Пирогів), заслужений працівник культури України Микола Ходаківський; старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, пам’яткознавець Тетяна Катаргіна; заступник голови правління Чернігівської обласної організації НСКУ, доцент Чернігівського державного технологічного університету, к. і. н. Олександр Крук та члени апарату НСКУ.
Григорій КЛЕПАК зізнався, що народився в цих краях, і лебеді на плесах рідного Старого Бикова йому часто сняться. «Цю красу ми зобов’язані передати наступним поколінням», – дещо пафосно зауважив він, але в голосі «правиці» Голови НСКУ бриніла непідробно-тривожна нотка. Формат науково-краєзнавчих експедицій, започаткований Петром Троньком, – це й вивчення стану пам’яткоохоронної справи, нагадав модератор наради. Збереженість пам’яток національної культурної спадщини передбачає їхній розвиток – аж ніяк не занепад. Григорій Олексійович підкреслив важливість активної просвітницько-пропагандистської роботи щодо таких об’єктів.
Представляючи членів експедиції, пан Клепак згадував і відсутніх, хто не зміг долучитися до «рейду на Качанівку». Серед таких, зокрема, – керівник відділу Представництва Європейського Союзу в Україні Хосе Роман Леон Лора. Із цим єврочиновником, за словами Г. Клепака, у Спілки є спільні задуми, оскільки він опікується давньою архітектурою і може запропонувати цікаві гранти для гідних культурологічних програм. Єврокомісар неодмінно відвідає Качанівку, запевнив заступник П. Тронька.
Він назвав приїзд киян не ревізійною групою, а гуртом симпатиків заповідника. Закликав зізнатися, де Качанівку «лихоманить», у чому може полягати допомога від «центру». Заступник Голови НСКУ, наприклад, бачить покликання заповідника і в його акумулюючій, просвітницькій ролі для інтелігенції різних усюд.
Володимир БУРЕНКО висловив переконання, що будь-яка увага принесе очолюваному ним заповіднику лише користь. Він провів ще й інтерактивну «екскурсію» комплексом, графічно показавши (усе ж таки) позитивну динаміку діяльності «Качанівки». Особливо за останнє десятиліття. Це – стрімке зростання кількості відвідувачів та їхньої «якості» (вже не лише країни СНД, але і Європа та віддаленіші краї). Гендиректор нагадав, що ніде в світі музеї не утримуються виключно державами, і «Качанівка» не виняток. Поодинокі й нечасті фінансові «джерельця» з-за кордону (приватні фонди, індивідуальні внески) суттєво не допомагають. «Виручають» власні кошти, і очолюваний ним заклад старається «підняти гроші з землі». «Рятує оптимізм!», – так пан Буренко сформулював кредо свого колективу. Він висловив переконання, що всі реставраційні роботи тут будуть закінчені протягом найближчих 10 років. «Пророкувати» йому дозволяє те, що вже майже десять років «Качанівка» є єдиним майновим комплексом. Усе це, за словами пана Володимира, дозволить зберегти все, що залишили попередники сьогоднішніх мешканців.
Олександр КРУК самокритично оцінив використання наукового потенціалу членів НСКУ у відновленні чернігівських заповідників. Зізнався, що саме з Качанівкою їхні комунікації доволі слабкі. Тому зупинився на науковій помічі місцевих краєзнавців лише Батурину та Любечу. Лінію ж контактів із Качанівкою назвав просто перспективною. З огляду на ексклюзивність споруд Качанівки («садибних комплексів такої збереженості в Україні більше немає, і в цьому головна принада Качанівки» – цитата з путівника) така неувага обласних краєзнавців до заповідника є принаймні дивною. Тож міркування віце-голови ОО НСКУ про науково-методичні перемоги та проекти на дослідницькому ґрунті Чернігівщини (щодо історичної інформації про тутешніх діячів як краєзнавчої, екскурсії для студентів заповідниками краю та ідеї видати посібник/підручник з історії української культури на місцевому матеріалі тощо) сприймалися як зайва оказія прозвітувати на чужому полі про власну потрібність… «Раціо» у виступі пана Крука вбачалося хіба що в теоретичній можливості для керівника Качанівського заповідника якимось чином адаптувати почуте до своїх реалій.
Микола ЯКОВИНА зізнався, що 15 років тому працював із Качанівкою предметніше, однак за цей час особливих динамічних змін не зауважив. Він назвав Чернігівщину не просто багатою, а надзвичайно багатою – та перебуває в українській трійці лідерів за числом пам’яток нерухомої культурної спадщини під охороною держави. На його переконання, в області немає жодного місця чи топоніму, якимось копилом не пов’язаного з низкою певних історичних подій чи імен. Пан Яковина критично оцінив зусилля краєзнавців регіону щодо подання до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО пам’яток обласного центру: за його словами, попередня номінація була… 20 років тому. Так само жоден зі 170 членів ICOMOS не представляє Чернігівщину. Микола Михайлович висловив надію, що цього року ситуація поліпшиться і за рахунок Качанівки.
Пан Яковина пригадав останнє 10-11-річчя заповідника. На той час заклад залишило, либонь, 7 директорів, атмосфера була нестерпною: коштів на найнеобхідніші реставраційно-консерваційні заходи бракувало. Не було навіть чітких меж «Качанівки»: присадибні ділянки з домоволодіннями окремих громадян дивним чином потрапили до складу заповідника! На початку каденції Л. Кучми пан Яковина звернувся до нього з листом, в якому детально описав унікальність палацово-паркового ансамблю Качанівки. І запропонував – без змін щодо профілю заповідника, його загальної доступності і діяльності музеєфікованих пам’яток створити тут державну резиденцію міжнародного класу. На той час в Україні ще не було аналогів американському Кемп-Девіду чи нинішній «Синьогорі», і аргументи М. Яковини мали бути переконливими: VIP-відпочинок і ділові контакти того ж рівня. Аби лиш інфраструктуру «підтягнути»! «Візитами чина з Кабміну тоді ж і обмежилися. Зосередилися, здається, на реконструкції Палацу «Україна», – гірко констатував автор ідеї «ошляхетнення» Качанівки початку 90-х. Тоді уряд Баварії ще давав грант для Качанівки, а британські ландшафтні архітектори називали заповідник одним із найкращих і найбільших територіально збережених парків світу…
Відтоді керівництво й колектив стабілізувалися. М. Яковина висловив переконання, що Качанівка дочекається внесення до Списку ЮНЕСКО. Вона вже тепер є конкурентоздатним місцем для зібрань якнайрізноманітнішого масштабу.
Сергій ПОПОВИЧ змалював туристичний ресурс Качанівки. На його думку, поширювана інформація про майже 200 тис. місцевих історико-культурних пам’яток реально підтверджується привабливими для туристів лише 5-6 тисячами. Як не крути, меморіальні дошки чи пам’ятники загиблим односельцям переважно не занесені до популярних туристичних маршрутів. А заповідник «Качанівка» – так. Пан Попович, на відміну від попередників, динаміку його розвитку назвав «надзвичайно високою». Тутешнє керівництво й колектив – цього немає в аналогічних місцях – ідуть назустріч навчальним закладам, турагентствам. Так залучається більше відвідувачів, і заповідник отримує стабільніший розвиток. Край славиться «туристичним ареалом» – крім «Качанівки», не бракує приваб і в Тростянці, Сокиринцях, Ічні, Густині. Атмосферу саме «Качанівки» він назвав винятковою. Щиро дякуючи гендиректорові Буренку за постійну самовідданість, запевняв, що з такою політикою тут не бракуватиме туристів.
Микола ХОДАКІВСЬКИЙ «щастям» назвав саму збереженість заповідника в «нормальному стані». Вочевидь, натякав на набагато сумнішу долю іншого Національного заповідника – в Пирогові під Києвом, який він мав честь довгий час очолювати. Порадив активізувати науково-пошукову роботу і наповнити експозиції матеріалами селянського побуту: «на палац» напевно працювала сила спростого люду. Крім того, навколо чимало центрів народних ремесел. Тут здавна мешкали сільські майстри, і в «Качанівці» «аж проситься» Дні ремесел. На думку Миколи Степановича, це б заохочувало відвідувачів і (що вже манірничати) наповнювало касу заповідника. Доречно було б це поєднувати і з фольклором. Зауважив він і певні архітектурні «різнобої» – зокрема, «загубленість» бюсту Т. Шевченка за пам’ятником грецькому філософу…
Онук Великого Каменяра Роланд ФРАНКО «заповнив пробіл»: «Тепер казатимете, що Франко в Качанівці таки був!». Він нагадав, що дід одружувався саме тут – у колегії Галагана, але його приїзд на Східну Україну мав амбітнішу мету. «Дружину він міг знайти й на Галичині, а сюди їхав, щоб об’єднатися!», – як про наукову сенсацію, повідомив «непрофесійний краєзнавець» Р. Франко. Він гірко констатував, що спроби штучного розпалювання ворожнечі між сходом і заходом України є й тепер. На думку пана Роланда, святотатством є розділяти красу Галичини і тієї ж Чернігівщини. А марнувати туристичні можливості було б і взагалі нерозумним. «Туризм – то патріотизм, відчуття вроди й потуги свого краю», – поетично підсумував свій виступ онук І. Франка.
Тетяна КАТАРГІНА теж високо оцінила реставраційні темпи в «Качанівці», порадивши «підключати» громадські організації та фонди задля піар-кампаній на користь приваб оновленого заповідника по всій країні. Явно не жартуючи, вона озвучила ідею у Дні «Качанівки» перераховувати одноденний заробіток українців на користь комплексу. Мило докоряла керівництву закладу пані Катаргіна і з приводу відсутності написів під експонатами іноземними мовами. «Правда, ця біда є й у Софії Київській», – поремствувала пам’яткознавець.
Богдан КОЛОСОК тепло згадав про давню співпрацю з НСКУ в особі її Голови Петра Тронька. А роль організації, яку представляв, пов’язав із конкретною пам’яткоохоронною діяльністю. Високо оцінивши зусилля теперішньої адміністрації «Качанівки», пан Колосок висловив надію і щодо кращої долі України. Це гарантуватиме й ліпше майбуття для самого заповідника.
Руслана МАНЬКОВСЬКА зупинилася на започаткованих НСКУ проектах. У плані пам’яткоохоронної роботи згадала збереження сакральної дерев’яної архітектури, популяризацію музейних скарбів, близький ювілей Олешківської Січі. На її переконання, краєзнавці є надзвичайно активною частиною суспільства, на них «тримається» більшість ініціатив і пошукових заходів. Зокрема, і щодо збереження історико-культурної спадщини. Пані Маньковська підкреслила обов’язковість уваги громадських організацій (значить, і НСКУ) до проблем історико-культурних заповідників. Отже, і «Качанівки» – вона може гідно представляти Україну і в очах іноземців. Р. Маньковська підсумувала озвучені пропозиції та побажання, зазначивши, що їх не варто відкладати «на потім».
Наостанок слово взяв Григорій КЛЕПАК. Зізнався, що НСКУ розробляє краєзнавчий інформаційний модуль для розміщення на популярному інтернет-ресурсі Вікіпедія. В цьому контексті важливою йому бачиться і здобута сьогодні інформація про «Качанівку»: «Така «культурна інтервенція» в Європу буде, вочевидь, більш ніж затребуваною». Ще пан Клепак додав, що «вічний краєзнавець» Тронько дуже хотів відвідати із нами Качанівський заповідник. Просив передати Чернігівщині гарячий привіт, бо не раз тут бував – ще заступником Голови Ради Міністрів УРСР та керівником УТОПіК. Дав наказ розповісти про підтримку НСКУ усіх серйозних починань чернігівців. Від імені Героя України П. Тронька Г. Клепак передав заповіднику книги – його власні та про нього. Серед іншого – спогади про непросте життя, яке для багатьох поколінь було і є взірцем. У пригоді науковцям «Качанівки» стануть, вочевидь, і примірники журналу «Краєзнавство», який видає Спілка, для підготовки своїх публікацій. «Тим паче, що тема національних заповідників у часописі ще жодного разу не звучала», – зауважив Григорій Олексійович.
Володимир БУРЕНКО не приховував емоцій, зазначивши, що дуже радий знайомству з краєзнавцями. Подякував і за доброзичливі зауваження. Він підтвердив реальність озвученої гостями ідеї відпрацювань на користь заповідника. Похвалився, що вже друкується путівник по Качанівці кількома іноземними мовами. А ще в планах – зведення пам’ятника меценатові Василю Тарновському-молодшому…
«Приїжджайте до нас частіше!», – запросив куратор «Качанівки», і було видно, що то – не просто ввічливі слова.
Ми пообіцяли.
Вл. інф.