У Житомирі відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція

24 квітня у Житомирському національному агроекологічному університеті відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Культурний простір Житомирщини-Волині ХІХ–ХХ ст.», приурочена до 75-річчя Житомирської області.

Участь у заході взяли понад 60 науковців, краєзнавців, дослідників і письменників із Санкт-Петербургу, Москви, багатьох міст України та Житомирщини.

До організаційного комітету конференції на чолі з заступником голови облдержадміністрації Віктором Балюрком увійшли начальник управління культури і туризму облдержадміністрації Юрій Градовський, голова обласної організації НСКУ, директор обласного краєзнавчого музею Лариса Грузська, проректор із наукової роботи та інноваційного розвитку Житомирського національного агроекологічного університету Олег Скідан, заступник голови Житомирської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Віталій Косенко, кандидат мистецтвознавства, член Національної спілки краєзнавців України Ірина Копоть, заступник директора з наукової роботи Житомирського обласного краєзнавчого музею Наталія Ланчук, голова обласної громадської організації «Руська співдружність» Євген Тіміряєв.

У своєму виступі голова оргкомітету Віктор Балюрко наголосив на важливості проведення подібних конференцій, які розкривають невідомі або мало знані сторінки історії нашого краю. Від імені голови облдержадміністрації Сергія Рижука та голови облради Йосипа Запаловського він подякував університету, який прийняв у себе учасників конференції, краєзнавчому музею й управлінню культури і туризму за організацію.

В рамках конференції у Житомирському літературно-меморіальному музеї В. Г. Короленка відбудеться презентація житомирського видання книги російського письменника, доктора культурології, професора Олександра Ласкіна «Дом горит, часы идут». Книга вийшла у світ наприкінці минулого року в Санкт-Петербурзі, а до того друкувалася у періодиці. На початку цього року за ініціативи житомирян її випустили в нашому обласному центрі.

Книга присвячена уродженцю Житомира, студенту Миколі Блінову, який 1905 року у 24-річному віці загинув, захищаючи євреїв під час погрому. «Це єдиний випадок, коли православний християнин відкрито діяв, а не просто, як більшість людей, висловлював співчуття. За це Миколі Блінову в ізраїльському місті відкрили пам’ятник – перший пам’ятник уродженцю України. Він має вигляд постаменту, на якому сидить метелик, що символізує чутливу душу юнака-житомирянина», – розповідає автор книги.

«Радісна мисль», осяяна Богом

«Радісна мисль», осяяна Бог...

Національна спілка краєзнавців України вже вкотре організовує експедиції країною. Одинадцята присвячена Житомирщині, а саме Радомишлю та його ролі в культурній спадщині України. Ця експедиція, яка відбулася у межах Всеукраїнської науково-практичної конференції “Культурний простір Житомирщини-Волині XIX—XX ст.”, приурочена до 75-річчя Житомирської області. Метою візиту до Радомишлю було відвідання однієї з туристичних перлин Житомирщини — Музею української домашньої ікони Ольги Богомолець.

Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Фото автора

Радомишлю понад 1500 років. Уперше згадується у писемних джерелах 1150 року як місто, що мало назву Мичеськ, від назви річки Мика, а потім Микгород (до речі, микатись із давньослов’янської означає “жити” або “існувати”). Місто постійно потерпало від набігів кримських татар. 1569 року виникла радісна “мисль” перенести його на правий берег річки Тетерів, тож від радісної мислі й місто було так названо. У джерелах зустрічається з 1569 року назва Радомисль, а з 1936-го й донині — Радомишль. 1612 року архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Платенецький заснував тут першу в Центральній Україні паперову фабрику. Досі папір завозили з Німеччини. Радомишльські папірні виготовляли папір із коноплі, льону, кропиви, додавали туди лушпиння часнику й цибулі. Тому він був грубим, мав жовтувато-сірий колір, а часник і цибуля захищали його від шкідників. 1616 року на радомишльському папері вийшло перше друковане видання Києво-Печерської лаври “Часослов”. Папірня стояла на надійному природному фундаменті — гранітній скелі (15 метрів углиб, пласт граніту тягнеться 7 кілометрів). Вона пропрацювала 80 років і була зруйнована унаслідок козацьких повстань військом Богдана Хмельницького. Ще 100 років після знищення папірні Києво-Печерська лавра друкувала видання на радомишльському папері.
До 1901 року будівля (крім цокольного поверху) стояла зруйнована. 1901 року архітектор Пихоцький збудував на ньому млин у романському стилі. Млин працював на енергії води, а пізніше став електричним і працював до часів незалежності України. 2007 року міська рада виставила будівлю на продаж. Ольга Богомолець шукала приміщення для своєї колекції домашніх образів, тому цей занедбаний район і зруйновану будівлю млина викупила її сім’я. Нині на території папірні унікальний музей домашньої ікони. Навіть не віриться, що п’ять років тут було міське сміттєзвалище… До речі, перед тим, як розпочати реставрацію будівлі, звідси вивезли 60 тонн сміття.
Нас зустріла екскурсовод Оксана Лисак. Вона розповіла, що навколо папірні було засновано поселення, яке мало таку ж назву — Папірня. Спочатку це була окрема територіальна одиниця, а згодом вона увійшла до складу Радомишля.
Перед очима розкинувся насипний острів у формі серця. На ньому стоїть пам’ятник матріархату — скіфська баба (V ст. до нашої ери), яку знайшли на Запоріжжі, коли орали поле. По краю острова розцвітають тюльпани й маки. Тут започаткована нова традиція: молодята, які поєднують долі у замку в обрядовій залі, садять на острові дерева або квіти…
Також на території музею дуже багато оригінальних скульптур Архангела Михаїла, завезених із Західної України (кінець XVIII—початок XIX століття).
Ось ми в музеї. У маленькому куточку під назвою “Соціалістичний реалізм” зібрано знівечені ікони, які постраждали переважно за часів атеїзму. Тут скриня, виготовлена з образів, віконниці, зроблені з ікони Миколи Чудотворця, наскрізь проколотий образ Святої Олександри, образ Богородиці, який побував у вогні, образ Миколи Чудотворця, прострелений кулею. Ці понівечені лики нагадують, що ми втрачаємо свою душу.
Є ікони, на яких один образ накладався на інший. Пані Оксана повідала, чому так відбувалося. Виявляється, є дві версії. Перша — чудесна, коли сильніший і більш намолений образ проступав на слабшому. А інша версія практично-побутова: раніше хімічних реагентів, які б зчищали патину, не пошкоджуючи фарбу, не було. Патину зчищали дрібним піском, тому й зчищалася фарба.
У залі “Душа України” представлено домашні іконостаси Центральної України, написані переважно на початку ХІХ століття і народними, і професійними майстрами. Народні майстри особливо не виписували дрібні деталі, складки одягу й тілобудову святих. Усю свою любов і майстерність вони вкладали у лики святих — надзвичайно добрі й усміхнені. Це свідчення того, що українці Бога не боялися, а любили його. За такими іконостасами можна було дізнатися про українську родину майже все: від імен господарів до дат родинних свят. Такі іконостаси займали майже весь периметр української оселі. Кожна українська родина мала свій іконостас.
Іконостаси, написані професійними майстрами в монастирських школах і монастирях, проходили кілька рівнів написання. Учень прописував лише тло і дрібні деталі, підмайстер малював тіла і одяг, а майстер — лики святих. Таке майстрові дозволялося робити через 10—15 років його навчання.
Тут, у музеї, можна побачити і предмети побуту, зокрема українські амфори, сплетені з лози і соломи. Вони були поширені на Поліссі. У них перевозили не лише зерно, а й воду, молоко, вино, пиво. А ось і вулик, на якому написані образи святих Зосима і Саватія, покровителів пасічників, та борть для диких бджіл.
Зала “Регіони України” відображає шлях завдовжки у три століття (ХІХ, ХХ, ХХІ), який пройшли образи, та цілий пласт регіональних особливостей іконопису, адже кожний регіон України малював свого бога таким, яким він його бачив.
Образи на блакитному тлі — з Полтавського регіону. Тло неба і надзвичайно сяючі німби, а малювали їх на дубові. Сильний образ “Неопалима купина”, який захищав від пожеж. Але українці вважали, що було дві пожежі: зовнішня, яка спопеляла все навкруги, а інша — внутрішня, коли людина мала побороти в собі ненависть, жадобу, пристрасть тощо.
Увагу привертають фото родин української, російської і польської аристократії, які були придбані в антикварних магазинах. Ці фото, як і образи, стали непотрібні нащадкам і тому вони знайшли свою домівку у цьому залі.
Образи Київського регіону на перший погляд дуже суворі. А суворими вони здаються через колір. Це був величезний вплив Києво-Печерської лаври. Для цього регіону характерні темні кольори німбів: темно-зелений, темно-синій, чорний, це давало додаткове враження для лику святого, який наче виходить наперед. За рахунок цього здається, що святі на нас дивляться ніби з космосу. Тут цікавий образ пророка Іллі, який їде на колісниці, а внизу сидить пророк Сансей. Чому майстер назвав його Сансеєм, невідомо. Мабуть, вплив японської культури…
Для Полісся характерний синьо-зелений колір тла. На цих образах надзвичайно багато рослинності: гілки, дерева, кущі, річки, озера. Тобто все те, що оточувало людей на Поліссі, було втілене в образах. А лики святих — натуральні поліщуки.
Чернігівські образи вирізняються статністю, портретністю і сильним флористичним мотивом. Квітки — від однієї до восьми — це певний язичницький код, який художник вкладав у зображення. На жаль, значення коду залишається поки що невідомим, але деякі науковці пов’язують його з ведами. Цікава легенда, пов’язана з образом “Богородиці-троєручиці”. Іоан Дамаський писав трактат з іконопису. Жив він при царстві халіфа, за наказом якого йому відрубали руку. Він настільки перейнявся цією трагедією, що почав молитися Богородиці і просив дати змогу закінчити трактат. Коли він ліг спати і поклав біля себе праву руку, то вона на ранок дивовижним чином приросла. А коли він закінчив свій трактат, то зі срібла відлив руку і приклав її до образу тієї Богородиці, до якої молився. Відтоді народився сюжет “Богородиця-троєручиця”.
Вплив російських канонів на українські ікони можна побачити в образах Сіверщини. Як відомо, канонічні — безтілесні й беземоційні. Та якщо вдивитися у образи Сіверщини, то лики святих усміхнені, а на блідих обличчях іконописці стали прописувати рум’яна, долучаючи святих до тілесності.
Образи Західної України не схожі на ікони жодного іншого регіону. У гуцульських образах відчувається стрімкість, динамізм, яскравість, багатосюжетність, надзвичайно чітка контурність. Тут немає звичних прописаних світлотіней, які ми звикли бачити на інших образах. Роль світлотіней відігравали чіткі контури. Цікаво й те, що народні майстри в Західній Україні переважно писали на сосні. А перед тим як малювати, дошку натирали часниковою масою. Це дозволяло вберегти її від шкідників, тому образи із Західної України зовсім не пошкоджені й досі пахнуть часником, якщо їх потерти.
Барокові образи, написані в різних регіонах України професійними майстрами (кінець ХІХ століття), вирізняє позолота й чеканка. Такі ікони могли дозволити собі лише заможні українці.
Унікальні образи, написані на склі. Ікони ХХ століття Полтавського регіону дуже схожі на вишивку, хоча насправді намальовані на склі олійною фарбою.
Цікавий гуцульський складень, який із розряду подорожніх або домашніх іконостасів. Подорожнім він ставав тоді, коли гуцул ішов на полонину, а іконостасом — коли повертався додому. Складається з трьох частин, центральний образ завжди залишався цілішим, ніж бокові. Бокові образи складалися з однієї-трьох частин, у кожну був вписаний свій святий.
Ще одна експозиція — вдягнені барокові образи. Українці замовляли лики святих у професійних художників, а вдягали образ, використовуючи клаптики тканини, шкіру, намистинки, фольгу, тасьму тощо. Він мав яскравий і святковий вигляд.
Цікаві ікони, написані темперною фарбою, зокрема два образи Архангела Михаїла. Один із Центральної України войовничий, а інший — із Західної України — тримає ваги в руках, ретельно зважуючи кожну душу і його обличчя при цьому надзвичайно іронічне.
Унікальний експонат XVI століття — придорожній кам’яний образ святого Миколи Чудотворця, до якого навіть можна доторкнутися.
Ікони писали не лише до релігійних сюжетів, а й на події. Так, привертає увагу образ, написаний 1888 року, коли на залізничній дорозі “Крим-Харків” Олександр ІІІ з родиною їхав у Санкт-Петербург і сталася аварія. Потяг зійшов із рейок. Олександр ІІІ тримав на своїх плечах дах вагону, доки його родина і прислуга не вийшли. На чудесне спасіння царської родини і був написаний образ.
Маленька Богородична зала завершує експозицію домашніх ікон. Загалом ми побачили 690 образів (а колекція нараховує 5000). Усі вони були куплені на барахолках або просто даровані. До речі, полотна проходять лише музейну реставрацію, зчищається бруд і патина й закріплюється фарба. Тут зібрано цілий пласт української народної духовності, який міг бути втрачений. А почалася колекція Ольги Богомолець із маленького образу “Святого Устиніана” 15 років тому, коли цю першу іконку пані Ольга купила на барахолці, ледве на неї не наступивши…
Насамкінець екскурсії ми за традицією музею піднялися на вежу, де загадали бажання і вдарили у дзвін. Тож усі мрії обов’язково здійсняться!

Джерело: “Слово Просвіти”