Самбірський історико-етнографічний музей «Бойківщина» нині належить до числа найстаріших музейних закладів такого типу в Україні. Адже цього року виповнюється 85 років з часу його заснування групою місцевих інтелігентів-українців.

– Хто ж були ці люди, які з таким ентузіазмом і жертовністю взялися за організацію Товариства «Бойківщина» і музею у Самборі? – розповідає Роксоляна Данчин, відома краєзнавиця та незмінний його директор з часу відродження музею в 1991 році, – Це насамперед: Іван Филипчак – педагог, письменник і музеєзнавець, Володимир Гуркевич – адвокат і громадський діяч, Володимир Кобільник – лікар, етнограф, археолог і публіцист, Антін Княжинський – педагог, музеєзнавець і письменник, Михайло Скорик – педагог, публіцист і науковець, і Володимир Кордуба – інженер, картограф, культурно-громадський діяч. А особливо хочу відзначити колишнього громадського діяча Cамбірщини, що у 20-30-х роках вимушено перебував на Закарпатті (тоді Чехословаччина), адвоката Данила Стахуру, котрийй тоді відступив для експозиції музейних збірок увесь перший поверх свого власного будинку, що знаходився в Самборі.

Загалом же, на думку пані Роксоляни, й до сьогодні в інформаційному полі України такий найчисельніший карпатський субетнос як бойки є найменш присутнім. Між тим походження етноніму «бойко» й досі залишається однією з найбільших загадок української етимології. Виводили його й від російського слова «бойкий», і діалектної частки «бойє», й від форми звертання до Бога «богойку», й від волоського слова «боєм», що означає віл. А найбільш екзотичною є гіпотеза про походження бойків від кельтського племені боїв, які в VІ ст. опанували територію сучасних Австрії, Чехії та Словаччини. Проте, як би там не було, за підрахунками української діаспори в Північній Америці, перед ІІ світовою війною на території

тодішньої Польщі мешкало близько 1 мільйона бойків. А серед дослідників Карпат бойки мають репутацію «найчистішої» щодо українських рис групи, адже вони не мають ні помітних румунських впливів, як гуцули, ані польських та словацьких, як лемки. Поміж найславетніших бойків першим традиційно називають Івана Франка, уродженця с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Бойківську частку мав і Тарас Шевченко, корені матері котрого – Катерини – сягали Сколівщини. Видатний астроном і медик доби Відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич також походив з Бойківщини. Варто згадати й легендарного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного й о. Августина Волошина, президента Карпатської України. А найбагатшим українцем у світі до останнього часу називали громадянина Канади, нині покійного Петра Яцика, народженого в селищі Верхнє Синьовидне на Сколівщині. Проте впродовж всієї історії бойки ніколи не заперечували свого кровного зв’язку зі співвітчизниками на схід від Львова і Перемишля. До ХХ ст. вони ідентифікували себе як русини, а згодом – як українці.

Переломним же етапом у справі досліджень і популяризації своєрідності буття бойків було створення вже згадуваного суспільно-культурного товариства, а згодом і музею у Самборі. Починаючи від 1931 року з ініціативи й за кошти української інтелігенції виходить часопис “Літопис Бойківщини”. В місцеві села вирушають наукові експедиції, які вивчають матеріальну й духовну культуру бойківчан. Поступово поповнювавсяся експонатами й музей. Незабутнім, приміром, був випадок, коли старий газда з-за Турки привіз дерев’яну соху й раваші в дарунок музеєві. А незабаром священик і етнограф Юрій Кміт укладає й Словник бойківської говірки.

На жаль, у зв’язку з повоєнними репресіями на теренах Західної України, які зачепили й сподвижників ″Бойківщини″, доля музею була вирішена в 1954 році жорстоким наказом Міністерства культури УРСР щодо його ліквідації. А багатюща колекція була розпорошена по різним музейним

закладам. Багато раритетів осіли в українських музеях, а деякі речі так і залишилися за кордоном: стародруки – у Санкт-Петербурзі, історичні літописи – у Німеччині. Відродження ж музею співпало з відновленням Незалежної Української держави. Він знов розпочав свою діяльність у 1991 році як філія Львівського Національного музею в колишньому будинку парафіяльної школи, збудованої мешканцями міста ще у 1679 році на старожитніх фундаментах ХVІ ст. Організаційні ж трансформації завершилися в 2001 році, коли музей “Бойківщина” перейшов у підпорядкування управління культури облдержадміністрації як самостійний музей із власним балансом.

Сьогодні тут функціонують три постійно діючі експозиції, серед яких найбільшу увагу привертає виставка «Господарсько-матеріальна культура бойків та бойківської ноші», в якій представлені дерев’яні предмети бойківського хатнього побуту, жіночий і чоловічий бойківський одяг, зразки вишивок Турківщини, куточок бойківської хати (бамбетель, колиска, скриня, стіл, обрус вишиваний, рушники, свічник), предмети ткацтва (терлиці, осікачки, куделі, веретена, прядки, кросна, ткацькі верстати).

Нині музейне життя налагоджується. На сьогодні, загальна кількість фондових збережень, котрі завдяки самовідданості музейних працівників і безкорисливості пересічних самбірчан вдалося зібрати буквально по крупицям, становить понад 22000 одиниць.

Ігор Галущак

Самбір-Львів