Ми анонсували заплановану на 16 грудня ц. р. у Василькові, що на Київщині, науково-краєзнавчу конференцію “Із роду Грушевських”, присвячену 110-річчю від дня народження історика Сергія Шамрая. Форум дійсно відбувся і, либонь, таки виправдав покладені на нього очікування.
Добрий результат можна було спрогнозувати. Ідея вшанувати видатного історика спала на думку представникам одразу двох шанованих інституцій – Київського національного університету імені Тараса Шевченка та київського Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. І втілювати її взялися професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Григорій САВЧЕНКО та завідувач музею Грушевського Світлана ПАНЬКОВА. Пан Савченко долучився і як голова Київської обласної організації НСКУ. Науковцям підставили плече представники УТОПІК та місцевої громадської організації «Василев» і виконком Васильківської міської ради.
У міському будинку культури зібралася різношерста публіка, але було й чимало молоді. Судячи з живої реакції, для переважної більшості почуте було одкровенням.
Міський голова Сергій ІВАЩЕНКО у вітальному слові коротко нагадав більш ніж тисячолітню славну історію Василева (так поселення назвав тоді київський князь Володимир Святославович), його стратегічне значення в давньоруській державі і відродження після знищення ординцями та віднесення до Литовської, а згодом – Польсько-Литовської держави. Голова Васильківської РДА Володимир САБАДАШ доповнив колегу фактами стрімкого розвитку міста вже з середини дев’ятнадцятого століття. Васильків (який дістав цю назву у 12 столітті) став містом обласного підпорядкування вже 1975-го року. І що сучасний Васильків займає гідне місце серед промислових, освітянських та культурних центрів Київщини.
Григорій САВЧЕНКО зачитав вітальний лист організаторам, учасникам та гостям форуму від голови НСКУ, академіка НАН України, Героя України Петра ТРОНЬКА. Головний краєзнавець країни назвав проведення конференції важливою подією в науковому і культурному житті Василькова, Київщини і всієї держави. І підкреслив, що найбільш значимі роботи Сергія Шамрая безпосередньо стосуються Київщини. Дослідження з історії Київської козаччини та Василькова базуються на використанні величезного масиву джерел і далі не втрачають своєї актуальності. Петро Тимофійович зазначив, що вагомий науковий доробок ученого породжує справедливу гордість за достойного сина України.
Логічним і приємним вслід за цим стало вручення Сергієм ІВАЩЕНКОМ цінних подарунків місцевим та приїжджим краєзнавцям. Оригінально за увагу до проблем міста та їхнє вирішення подякувала своєму очільникові громада Василькова – презентувала вишиваний герб Василькова.
Провідною в роботі конференції стала доповідь завідувачки музею Грушевського Світлани ПАНЬКОВОЇ. За наведеним вище посиланням можна познайомитися з її текстом, тут же процитуємо ключові моменти. Пані Світлана називала свого героя переважно на ім’я, але в тім не вчувалося фамільярності вченої дами. У кожному її слові, в інтонаціях схвильованого голосу звучали неприхована любов і захоплення постаттю дослідника.
Котрому, як підкреслила оратор, не судилося прожити довго, але який приречений на незабуття.
Ім’я Сергія Шамрая добре знали в академічних колах України 1920-х – початку 1930-х рр. Сучасні ж дослідники української історичної науки чесно називають його «зіркою першої величини серед Грушевських, яку ще не оцінила гідно українська історіографія». Тож пані Світлана свій виступ назвала ще одним кроком до гідного поцінування непересічного таланту учня і небожа Михайла Грушевського.
Останні слова явно відкрили очі частині присутніх на тему конференції «Із роду Грушевських». 1908 року Михайло Грушевський із дружиною Марією, братом Олександром і сестрою Ганною – матір’ю Сергія Шамрая – придбали в Києві садибу з будинком на вулиці Паньківській, 9. Нині тут Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, освячений талантом кожного представника славного роду. Значить, і Сергія Шамрая. Юнак зростав у дружній, щирій українській родині, під крилом якої формувалися його світогляд, вдача, уподобання. Взірцем невтомної самовідданої праці для нього були старший та молодший брати. Прізвище Грушевських на той час уже набуло символу українства.
Сергій дістав від дядька у подарунок “Ілюстровану історію України” Михайла Грушевського. Чи не з цього почалося його захоплення історією України? Вона стала не просто професією, але і певним родинним культом. Сергій затято купував книги, завершивши середню освіту в новоствореній Українській гімназії. Тоді і згодом він відстоював кредо всього життя – «Тому, що є української національности».
По гімназії Сергій вступає до першої національної вищої школи – Київського державного українського університету. А скоро стає студентом історичного відділу факультету професійної освіти новоствореного Вищого інституту народної освіти. Шамрай голодував, тож підробляв у кількох місцях. За «українські домагання» спудей потерпав – його позбавили звільнення від високої оплати у ВІНО. За вперту проукраїнську наполегливість небожа Михайла Грушевського скоро й узагалі виключили з інституту. Отримав Шамрай диплом Київського археологічного інституту.
Сергій зробив свій вибір на користь науки. 10 літ працював у Комісії для складання історично-географічного словника української землі ВУАН під керівництвом О. С. Грушевського, досліджував архіви, працював над словниковими статтями, вивчав історію міст та селищ Київщини. Реальним науковим доробком історико-географічних досліджень С. Шамрая став ряд розвідок в «Історично-географічному збірнику», зокрема, «До історії Київської сотні Київського полку» (1928) та «Місто Васильків (ІХ–ХVІІІ вв.)» (1929). Сюжети розвідок ґрунтувалися на широкій джерельній базі і не втратили свого наукового значення до наших днів.
Після повернення в Україну М. Грушевського Сергій Шамрай та Катерина Грушевська стали єдиними штатними співробітниками кафедри історії українського народу ВУАН, яку Грушевський очолив. Одним із перших Сергія було зараховано і до числа аспірантів новостворюваної Науково-дослідної кафедри історії України у Києві. Роки аспірантства визначили його наукові інтереси – соціально-економічна історія, селянські рухи, києвознавство. Шамрай всебічно вивчає архівні джерела, особливу увагу приділяючи опрацюванню Рум’янцевського опису Малоросії.
На початку 1928 року Шамрай захищає промоційну (кандидатську) роботу «Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київщині». Внаслідок цього він був затверджений науковим співробітником Науково-дослідної кафедри історії України, де працював до її ліквідації у 1930 р. Правда, але Михайло Грушевський дійсно залучав молодого дослідника до праці в усіх історичних установах, які сам розбудовував і очолював.
Слова «племінник Грушевського» звучатимуть для Сергія як вирок й надалі. Упродовж 1930 р. було ліквідовано всі провідні історичні установи М. Грушевського. Після його «почесного вигнання» до Москви роботою всієї кафедри фактично керував С. Шамрай. Із 1 березня 1931 р. він приступив до виконання обов’язків керівника Комісії Києва та Правобережжя. Щиро прагнучи зберегти традиції цього києвознавчого осередку, вдавався до компромісів – аби продовжити роботу комісії. Однак 1931 рік став останнім, коли були опубліковані наукові розвідки Сергія Шамрая.
У 1930-1931 рр. стають популярними «дискусії» щодо наукової спадщини М. Грушевського та його учнів, «бригади» з обстеження установ вченого, «чистки» апарату ВУАН та звільнення співробітників, яких називали «грушев’янцями і великодержавниками». Прагнули викрити і «ворожі концепції С. В. Шамрая» та його «фашистську ідеологію». Невдовзі з’явилася і формальна підстава для його арешту. Сергій не міг відмовити дядькові у проханні врятувати його книги та архів, а заодно й архів Історичних установ ВУАН. Його звільнили з посади наукового співробітника й арештували в липні 1933 р.
«Звинувачували» в родинних зв’язках та впливі М.Грушевського. Участь в націоналістичній контрреволюційній організації Сергій заперечував, при цьому щиро визнаючи націоналістичні погляди у своїх працях. Михайло Грушевський, попри звертання в Москві до можновладців, не зміг помогти небожу – того на 3 роки заслали на Далекий Схід. 1936-го Шамрай повернувся й оселився в Чернігові, але вже через рік репресивна машина знову спрацювала: арешт. І ті ж надумані звинувачення. Він не зрадив не лише свого вчителя і дядька, але й жодного зі своїх колег. Цього разу присуд суворіший: 8 років виправно-трудових таборів. Про це Сергій дізнався вже на Колимі.
Кожний лист рідним ізвідти – мов останній. Нарікав на нестерпний фізичний і моральний стан. Просив рідню берегти його єдину донечку Віку, а її саму – любити й пам’ятати нещасного батька. Помер Сергій у січні 1939-го. Реабілітація прийшла лише 30 листопада 1992 року, але офіційно донька дізналася про все лише у 1995-му – система вперто берегла сліди своїх злочинів.
«За сім років напруженої наукової праці Сергій Шамрай не встиг розкрити всі грані свого таланту. Але за короткий час блискучої кар’єри залишив вагомий науковий спадок і з честю пройшов обраний шлях, гідно репрезентуючи українську історичну науку та славний рід Грушевських», – підсумувала свою щемну доповідь Світлана ПАНЬКОВА.
Завідувач кафедри історії для гуманітарних факультетів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка професор Григорій КАЗЬМИРЧУК емоційно оповів про стосунки студентів Київського археологічного інституту Сергія Шамрая та Сергія Оппокова, котрий був сином його тітки.
Заввідділом Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України Ігор ГИРИЧ виголосив ґрунтовну доповідь про феномен Історичної школи Михайла Грушевського київського періоду. Він розповів про представників наукового «клану» академіка, підкресливши значний дослідницький талант самого Сергія Шамрая. І неабиякі організаторські здібності – в період вимушеного від’їзду М. Грушевського до Москви весь тягар роботи фактично ліг на плечі його небожа Сергія. Це тим більш значимо, бо фах історика свідчить про його кваліфікацію після 40-річного віку. А збережений Шамраєм архів Історичних установ ВУАН ще чекає на своїх дослідників.
Проблемі «радянізації» історичної науки в Україні у формі «дискусій» на початку 1930-х рр. присвятила свій виступ провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Оксана ЮРКОВА. За її словами, типова радянська історична наука сформувалася з початком 40-х років минулого століття. А в 20-х роках журнали ще були наповнені «дискусіями на «і» – про істориків, інституції та ідеологію. Репресії щодо тих, хто «неправильно» розумів лінію партії і ширив свою «неправильність», провокували шельмування на сторінках преси, а з 30-х років «викривати ворогів» почали вже на зборах.
Шамраю «діставалося» завжди, бо він і сам брав участь у дискусіях – відстоював свої переконання. Вирази «Велика Україна» чи «Нова Україна» в його устах називали «фашизмом в історичній науці». В цих установах звичними стали «чистки», однак навіть спроби Сергія Шамрая в намаганні захищати колег розкаюватися в своїх націоналістичних переконаннях уже не помагали ні йому, ні їм.
Докторант кафедри нової і новітньої історії України Волинського національного університету ім. Лесі Українки Володимир ПРИШЛЯК побудував свій емоційний виступ як нарис про історію зовнішньої торгівлі Гетьманщини 18 століття в науковій спадщині Сергія Шамрая. Він підкреслив, що молодий Шамрай за короткий час повністю заповнив «лакуну» в українській історіографії, обійшовши «рифи теорії торговельного капіталу». Стараннями Сергія Шамрая по кожному українському селу було виписано його соціальну історію. За дослідження одного лише Василькова, на думку пана Пришляка, Шамрай достойний внесення в аннали української і світової історіографії. Він чи не вперше дослідив й описав шляхи через місто, починаючи з Васильківського торгового шляху з Русі до країн Західної Європи.
Виступ асистента кафедри журналістики та видавничої справи Інституту журналістики та міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв Олександра БАБИЧА містив аналіз джерел уже згадуваного вище дослідження Сергія Шамрая «Місто Васильків (ІХ–ХVІІІ вв.)». А заступник Васильківського міського голови Олексій ШЕКЕРА дослідив за цією ж книгою непрості відносини васильківської громади з адміністрацією Києво-Печерського монастиря. Ченці заволоділи Васильковом ще в 15 сторіччі, оскільки той був батьківщиною одного із засновників лаври Феодосія Печерського, і таки відбудували міське господарство. Навіть здобуте міщанами магдебурзьке право було неповноцінним: лаврські ченці постійно втручалися в їхнє життя.
Пан Шекера окремо підкреслив, що вулиця Грушевського існує в місті ще з 1992 року. І висловив переконаність, що з часом васильківці матимуть вулицю імені славного небожа голови ЦР УНР.
Дуже тепло сприйняли присутні й виступ учителя Саливонківської ЗОШ Олександра ГРИЦАЯ, котрий на кількох прикладах проілюстрував методи використання матеріалів досліджень Сергія Шамрая. За його словами, дуже переконливими виявилися для учнів і навіть їхніх батьків організовані свята українського козацтва: за взірцями пирогівського скансену було відтворено українські хати, а хлопці й дівчата придумали й зіграли ролі давніх українців. І поетично зізнавалися в любові до рідного краю: «…Я тебе ніколи не покину, Як би важко не було мені…».
Підводячи риску, Григорій САВЧЕНКО подякував присутнім за щирість і любов до власної історії. У Сергієві Шамраї він угледів першого автора опису генотипу українця: «Заклав цей самовідданий чоловік багато в голови і душі українців, засіяв нам добру ниву», – підкреслив пан професор. І нагадав, що історичний план Василькова викреслив також він.
Учасники й гості конференції, звісно, прийняли й ухвалу форуму. У ній не знайшлося жодного абиякого пункту. Передовсім вирішили підготувати й видати окремим виданням ще до 2012 року повне зібрання наукової спадщини Сергія Шамрая. Одну з вулиць міста слід назвати його іменем – про це заплановано клопотатися перед Васильківською міськрадою вже до початку роботи її січневої сесії. А ще зробити науково-краєзнавчі «Шамраївські читання» з історії Васильківщини щорічними, вважаючи сьогоднішню конференцію першими такими читаннями. Останній пункт ухвали через свою, сказати б, нескору здійсненність викликав пожвавлення: організатори конференції озвучили намір звернутися до Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту археології НАН України з проханням провести археологічні дослідження Васильківського дитинця та міських оборонних валів. Що ж, маючи конкретну мету, легше шукати шляхи її досягнення.
… Екскурсія містом підкинула приїжджим науковцям несподівано потужну міру інформації й позитивних емоцій. Ми сторожко ходили центральними вулицями й завулками, натужно – сніжок «поміг» – дерлися на кручі й балансували слизькими стежками Змієвих Валів, аби читати з уст екскурсоводів Олександра БАБИЧА та Олексія ШЕКЕРИ. Чоловіки не приховували своїх високих почуттів до Василькова і розкладали просто над кущами мапи і креслення, звіряючи умовні позначки з місцевістю. Разом із ними ми щедро милувалися, поки було ясно, пречудовими краєвидами.
А коли стало смеркатися, тримаючись один одного, пішли поклонитися образам до собору Антонія і Феодосія. Було тихо і затишно. Кожен, хто хотів, молився і ставив свічки за сокровенне. Вийшовши, мовби змовившись, багато хто зізнався, що й за упокій праведної душі Сергія Шамрая попросив.
За вічну вдячну пам’ять про нього – не тільки істориків і краєзнавців.
Фоторепортаж про перебування у Василькові авторства Оксани Юркової,Євгена Букета та Ігоря Куценка можна переглянути у рубриці «Фотоальбом» на головній сторінці сайту НСКУ.
Власна інформація