«СОКОЛИНИЙ ХУТІР» КОЗАЦЬКОГО ДУХУ
Розшитою квітами чорною шовковою сорочкою та червоними шароварами господар «Соколиного хутора» Микола Череп приворожив якось одразу. Передовсім приїждже краєзнавче жіноцтво. Хоча й парубки оцінююче обдивлялися показного чолов’ягу в козацькому строї. Оселедець на голеній голові, у вусі – серга, за поясом – булава і, звісно ж, шаблюка… Достоту Іван Миколайчук з івченківської «Пропалої грамоти»! Реєстровець Василь у тому кумедному кіно був майже ровесником сьогоднішньому козацькому отаману Петрушівки. Навряд чи Микола прагнув до прямої схожості, але, демонструючи згодом могуть свого батога, пригадав саме ту «Грамоту».
Я торкнувся беджу на його грудях зі словом «Отаман»… Про вірогідний козацький родовід хазяїн «Соколиного» віджартувався – своє фамільне древо, мовляв, іще не вивчав. А от добрі люди розповіли, якими кручами дерся Череп, перш ніж став тим, ким є.
Ну, попервах, «як у всіх» – школа, ПТУ. Попутно вивчився на парашутиста. Вже у війську командири зробили і снайпером, і мінопідривником, і розвідником. На «гражданці» самотужки вивчав бойові мистецтва та східні єдиноборства. Практикувався й духовно (в українських герцях одне нерозривне від другого)… Запропонували якось у Києві «бодігардство» – спробував і його. Приглянулося не дуже.
Але Господь, видать, таки сподобив кебетою, навернувши «спеца широкого профілю» до малої батьківщини. Попервах Микола охороняв пишноти сусіднього качанівського заповідника. А як одружився, попрохав Ларису стати його спільницею у власній амбітній справі. Розгледіла дівчина в чоловікові хист менеджера – бац-бац, і в кишені благовірного диплом Київського інституту туризму. Учився заочно, збитими кісточками рук на відновленні хат і обійсть доводивши: сільський зелений туризм – абстракція навіть для сучасної України – має право бути й розвиватися. Далекого 2000-го першим зрушив цей справунок не лише на рідній Ічнянщині – прославився на всю Україну. Занехаяний шмат Петрушівки стараннями родини й односельців зробив за десять літ якщо не міні-раєм, то оазою для душі і тіла точно. Хоч дорога до цього раю була вислана не трояндами –шпичаками. Дехто з друзяк не витримав щоденного «мордування» і втік. Бог їм суддя. Тепер напевно жалкують…
Плоди зусиль Миколи Черепа живописати можна конкретно і довго. Експедиція ж Національної спілки краєзнавців України вирушила до «Соколиного хутора» не лише відновленими хатами півторастолітньої давності й вітряками милуватися. Схотілося зрозуміти, як-так оцей чоловічина не обійшовся самим бізнесом. Як спромігся – досягши, либонь, недрібних зисків – не залишитися просто черговим скоробагатьком. Поставивши наглядачем над своїм ділом перевіреного хлопа, осівши десь у «жирному» місці в п’ятиповерховій хижинці й у паузах між Канарами й Веронами наносити контрольні візити до вотчини.
Здається, пелену таємничості нам таки трохи вдалося зняти. Принаймні, спробувати збагнути, де він такий тут узявся.
Чернігівщина і його Ічнянщина переповнені пам’ятками, славна вона й іменами знаних осіб-земляків. Микола радо досліджував роди Вишневецьких, Скоропадських, Галаганів, Тарновських. Пропадав у Качанівському прадавньому парку. Пам’ятає, як той відновили й вибороли статус Національного історико-культурного заповідника. Хтось коли спав із шаблюкою під подушкою? А Микола спав. Уже школярем, до речі. З чого б то? Бо земля тут така, вочевидь. Чарівно-в-сни-проникна. Благоліпна. Незламна. Вічна. Віртуозно товкли місцеві козарлюги заброд-половців, монголів, кримських татар і турків та польських шляхтичів. Микола і про це зачитувався. Чи дивно, що привиджувалися неполохливі предки вразливому юнакові і він брав до ліжка «на поміч» зброю? Маячня, вирішить хтось. Не скажіть… Дев’ятнадцятирічний син Дмитро, мабуть, зовсім не випадково теж рано «захворів» українством, обожнюванням славної минувшини. Микола вважає, що потяг до козацького єства в сина навіть сильніший: уже вправніше за батька джигітує, майже рівня йому в двобоях-герцях та роботі зі зброєю.
А прийшов час – очолив Микола Череп хутірську козацьку «паланку». Довіряють козаки йому мати перше слово вже 7-й рік. Логічно? Ще б пак. І знову – герць.
…Чому герць? Бо життєпис Миколи Черепа – то герць і є. Герць із втомою і лінню. Із байдужістю. Зі зневірою. Із невіглаством. З осудом і наклепами… Не герць – так борня. Не борня, так протиборство. Не протиборство – то пря, трясця б його матері! Словесними перечками Микола ніколи не надуживав, хоч і від розумових дуелей не ухилявся – як інакше доведеш правоту. Двобій так двобій! Друзі й хороші знайомі любовно зовуть його поза очі божевільним. А таке ж «божевілля» має жити в кожному, кому несила бути гвинтиком у чужих нещирих руках! Череп – із таких собі «живчиків». У жадобі зберегти дух рідної землі, мови, віри він не бачить перепон. Не так – бачить, але вперто долає.
… Перш ніж показати київським краєзнавцям предмет своєї особливої гордості – музей, господар попрохав не погребувати пригощанням – традиція. Хто б устояв! Ми куштували зубрівку, закушували сальцем із цибулькою й огірочками прямо посеред головного хутірського майдану і боязко зиркали на спрямовані майже в наш бік жерла гармат. Пронесло. Зате потім як стрельнуло! Вуха не відкладало ще добрих півгодини. Хто їх (вуха) тормосив, не розчув міні-лекції Миколи під тином. Підвісна мапа популярно пояснювала, яким копилом до «Соколиного хутора» можна втрапити звідки б то не було. Не повважав зайвим піаром пан Череп ознайомити нас і з принадами сусідніх туристичних центрів. Ба – навіть викликався «підкинути» кіньми всіх охочих хоч до ближньої Качанівки, хоч до Іржавця чи Сокирниць й Батурина.
А далі настінні «дацзибао» вже зображали тутешні дива, що розкинулися на 5 з половиною гектарах. Це 9 садиб для проживання (дві етнографічні – 150-річні!), конюшня, міні-зоопарк, волейбольний майданчик і козацький тир, вигін для козацьких розваг та кінних виступів. А ще – козацька лазня, зимовий та літній шинки з автентичними стравами, кузня й гончарна піч. Криниці з журавлями, вози й плетені тини з горщиками. Орендована Миколою акваторія петрушівського ставу облаштована водними велосипедами, човнами та козацькою бойовою чайкою з промовистою назвою «Характерник». Тут не лише проводять відпустки й медові місяці. На хуторі відзначають традиційні українських свята, урочистості та етнофестивалі, творчі вечори, влаштовують концерти й лекції для поглиблення історичних духовних знань та відродження козацтва й лицарства, підняття військового духу козаків-оборонців рідної землі. Відвідувачів з року в рік більшає: з’їжджаються сюди справжні поціновувачі старовини й реалу – звісно ж, і з-за кордону, – илітератори й художники, козаки й козачата…
Як вам таке? Ми були злегка ошелешені. Але – приємно. Ось тобі й абстрактна ГО «Петрушівський осередок сільського агроекотуризму»!
… Коли господар розкрив перед нами двері хутірського історико-краєзнавчого музею, перший час було годі оговтатися. Стільки всього – і як густо! Таке гріх звужувати стінами колишнього сільпо! Наразі є як є. Дай Бог, розширяться. «Думаю робити музей двоповерховим, – ділиться мріями. – Дві третини предметів пилиться в запасниках, це ж ненормально». Зізнається, що деякі об’єкти в новому «2D-форматі» будуть чинними: «Млин молотиме зерно, наприклад. І ще плануємо цікавинки».
У майже тисячі нинішніх експонатів – історія, культура, духовність, традиції, усе. Фахівці екскурсійної справи оцінять: Череп розробив і експонує 32 (!) теми. Від Трипілля до Великої Вітчизняної війни. Народний одяг, гончарні витвори, вишивка, бойова зброя, козацькі прапори, рідкісні народні картини. Вкладається в 15 хвилин екскурсії, а може і півтори години розповідати. Легко вірю: Микола відверто «купається» в матеріалі. Захоплено розповідає про Хмельницького, Сагайдачного, Мазепу, Орлика, Дорошенка, Полуботка, Запорозьку Січ. Про місцеву натуру для Рєпіна. Про музи Петрушівки для Марко Вовчок. Діти відкривають ротики, слухаючи, як дядько Микола згадує славних льотчиків Вітчизняної братів Гарамів. Прізвища чотирьох петрушівців-винищувачів внесено навіть до іноземних воєнних енциклопедій. «Асами Сталіна» їх назвали не за що-небудь, а за виняткову мужність – брати служили в одній ланці 34-го винищувального авіаполку під керівництвом Василя Сталіна. Що неймовірно – живими героями по війні повернулися всі четверо до рідного села! Микола Череп аж світиться, розповідаючи, як зміг роздобути для музею погруддя одного з братів. Видно, що цим він живе, йому приємно ділитися з людьми Історією. Бо бачить їхні здивовані й захоплені обличчя.
Власноруч збирав і скуповував для експозиції речі звичайні і раритети. Щось дарували. Причому, не лише меценати – від них музей має щонайбільше одну сильну ікону, античну лавку-бамбетель та 170-річну скриню геометричного різьблення. Віддавали до музею й прості селяни речі зі своїх родинних «криївок». Приємно. Уклін їм від директора! Левова частка часу екскурсії йде на демонстрацію – чимало експонатів у відмінному робочому стані. Хтось просить показати, як-то нормальна людина можна натягнути тятиву лука із зусиллям 32 кіло, – і Череп крекче, але пока-а-азує…
«Соколиний хутір» і його керівника розуміють і підтримують районна та облдержадміністрації. Є відзнаки й Верховної Ради та уряду, фонду «Євразія», численних виставок і фестивалів. Інший, може, й заспокоївся б, а Череп… Рік тому розпочав шкільний проект «Ічнянщина – славна козацька земля». Розповідає отаман про виникнення козацтва, характерництво, лицарство, бойові та військово-прикладні мистецтва, етнографію, музейну та навігаційну справи, народні ремесла і т.д. і т. п. Часто відвідує Ічнянський та Прилуцький центри творчості дітей та юнацтва. Ініціював Череп у середніх школах району і конкурс «Українське козацтво, лицарство та духовність».
… Про дещо із викладеного вище я дізнався від самого Миколи. Під час нашого візиту до хутора ніякої прес-конференції, звісно ж, не було – неформат! Описуючи на моє прохання призначення підвішеної на собі зброї, Микола не приховував: йому приємно не лише про це все знати, а й мати. Менш за все цей роботяга вражений «шароварщиною», на яку – можливо – ще «купуються» заморські туристи. Тим не стільки поясни, скільки дай помацати і сфоткати. У Черепа під черепом – пардон за каламбур – не менеджерська матриця зі схемою «зметикуй, як всучити», а бажання доступно розтлумачити, чому це має бути цікавим не лише для нього. «Що уміти – за плечима не носити», пригадуєте? …Розтовкмачив мені, що то в нього на шкіряному чересі (не просто поясі!) не «якийсь куценький кортик» (мій інтелектуальний максимум), а січовий кинджал. Не просто «якась булава», а пернач – символ полковницької влади! Не «гамани», а поясні сумки часів битви під Берестечком. «Реконструкція професійна!», – виклично додав. Ну і, звісно ж, козацька шабля на січовій же портупеї часів Берестечка. «Відтворена археологами й спрацьована вмілими майстрами – один до одного», – знову не стримався, щоб не похизуватися автентикою петрушівський отаман…

Ora et labora!
«Молися і працюй»… Так перекладають цей вислів. Гадаю, він – девіз Черепа. Погляд у Миколи дещо моторошнуватий. Особливо, коли чує якісь банальні речі. Чи відверті дурниці. Боюся помилитися, але він явно з тих, кому дано. Дано чути і бачити більше того, що здатні – якщо хочуть – чути й бачити пересічні.
Хутір – то не «прикольний готель» (і таке довелося читати в Інтернеті). За великим рахунком, це взагалі не «компактний туристичний рекреаційний комплекс з діючою інфраструктурою».
«Соколиний хутір» – Череп-мікрокосм. Яким бачить макрокосм цей наш із вами нестандартний сучасник, історія наразі мовчить. А взнати кортить. То вже якось згодом.
… Якщо кого часом обсядуть «не ті» думки, життя зарябить «смугою перешкод» і перестрибувати їх буде несила або якщо прийдешній день взагалі слабо вимальовуватиметься – вам сюди. Не просто «завалитися» з гармат попалахкати – приїхати конкретно до Миколи. Посидіти, погомоніти. Він із тих, хто майстерно слухає. І чує.
А що при цьому ще й діє – то вже, шановні, no comment.
Ігор Куценко
Київ-Петрушівка (Чернігівська область)-Київ