Новомосковська влада і геростратова слава… Мова не про «верхівку» влади наших північних сусідів. Вельмож, котрі, мов зладившись, приміряють вогненні лаври грецького пастуха, не бракує й в Україні. Бездіяльністю, за спустошливістю тотожною саботажу, “наші” прискорюють загибель шедевру українського бароко – Свято-Троїцького собору XVIII століття в дніпропетровському Новомосковську. Підпалювати його, слава Богу, нікому в голову не приходить – а от вперто спостерігати, коли ж саме дев’ятикупольне диво завалиться, власті налаштовані історично.

Новомосковськ здавна випускає труби, залізобетон і меблі, просмолює шпали, шиє одяг та займається іншими типовими для райцентру справами. Але багатьом його назва асоціюється передовсім зі Свято-Троїцьким собором і з його загорьованою фортуною. Зведений ще за гроші запорожців, із часу свого освячення – 13 травня 1778 року – він не раз був на межі знищення. Однак уникав цієї долі.
Закладене під храм місце було освячено буквально за кілька днів до знищення Запорозької Січі. Для його будівництва козаки розібрали чинну стару церкву. Може, був якийсь знак, пересторога не зводити собор? Бо як інакше, крім містики, можна пояснити його майже людські митарства?
… Ми писали про «Троньківські читання», присвячені дослідженню життя й діяльності громадського й державного діяча, незмінного Голови НСКУ Петра Тимофійовича ТРОНЬКА. Герой України був категорично проти організації читань на свою пошану. Погодився за єдиної умови – наказав «загачити» 30 кілометрів за Дніпропетровськ і вклонитися новомосковському Собору. І з’ясувати, куди ділися виділені на його ремонт немалі гроші.
Храм цей так трагічно для своєї творчої біографії оспівав у «Соборі» О. Гончар. Олесь Терентійович після написання 1964 року «Тронки» дістав за неї Ленінську премію. Це гарантувало йому подальше тріумфальне життя, якби… через 4 роки він не написав роман «Собор». Із успішного 50-літнього «мазунчика долі» Гончар враз став ізгоєм. Влада не пробачила орденоносцеві, як сказали б нині, «наїзду» на її ідеологічні підвалини, і для Олеся Гончара почалася, за його ж словами, «голгофа». Арештувати не арештували – врятувало «розкручене» ім’я, – але сам роман на 20 років ліг на полицю. Незвичну для більшості сучасників заглибленість «владного» письменника в буденне, непарадне життя з усіма його «незручними» кутами критики назвали недоречною і навіть шкідливою, чужою й нерадянською.. «Під шумок» влада тоді намагалася стерти з лиця землі й сам собор.
Перебудова в СРСР дала «Собору» нове життя, але його головний герой – храм – від того ніяк не виграв.
… Делегація НСКУ прибула до Новомосковська «не зовсім» вдало. Замість оглядин собору та робочої зустрічі з представниками влади нам «дісталася» лише лекція та екскурсія. На сесії міськради саме того дня переобирався депутатський корпус, із «учорашніми» депутатами тож спілкуватися не було сенсу. Як, власне, і з новим міським очільником.
Не «пощастило» і з церковним керівництвом. Раптово захворів настоятель собору протоієрей Володимир Цешковський. Спілкувалися з протоієреєм Романом.
Він нагадав історію собору. Дику логіку мали ті, хто вже сто років по зведенні храму намагався його розібрати! «Модернізатори» пробували звести замість козацької дерев’яної святині камінну церкву. Але люд відстояв унікум – усі знали, що їхній Собор такий один у світі, зведений без жодного цвяшка і дійсно велетенський. Дмитро Яворницький (іменем цього історика, археолога й етнографа, до слова, названа краєзнавча премія, яку НСКУ вручає достойникам щороку) зміг «потрусити» меценатів, і зогнилий дерев’яний фундамент замінили цеглою.
«Спроба номер 2» була вдалішою – згодом собор таки розібрали. Відновлював його земляк первісного майстра, Якима Погребняка теж самоук О. Пахучий. На щастя, будівлі він не зашкодив.
На початку 30-х років люди храм врятували і від намагань войовничих атеїстів влаштувати в ньому спортзал і склад.
Дарувала доля Собору довше життя і в роки Великої Вітчизняної: син полку Т. Морозов проробив у дерев’яній підлозі лаз – шукав підземний хід, – а виявив зо три десятки протитанкових мін. Знешкодили.
Про четверту спробу внести храм до «анналів» уже йшлося вище.
Отець Роман підкреслив, що лише протестами вірян тоді, у середині 60-х, храм було не тільки врятовано від навмисного руйнування, але й розпочато реставрацію. Вона, за словами священика, триває й нині, однак явних ознак ми не виявили. На кошти прихожан проведено оцінку плачевного стану будівлі, але брак справжнього фінансування не рятує собору.
«Храм ще простоїть років 5-7» – втішав себе й нас священнослужитель. Це більш-менш вірогідно, якщо собор зміцнять принаймні іззовні. Реально ж міська влада (тепер уже – колишня) була не в стані «витягти» фінансування навіть таких робіт. «Старий» мер із настоятелем храму попрохали людей допомогти у порятунку пам’ятки. Зібраних кількасот тисяч гривень все одно недосить. «Розраховуємо на внесення нашого собору до переліку туристичних пам’яток до Євро-2012, – ділиться мріями отець Роман. – Тоді спонсори збагнуть, що сусідня з собором туристична зона не може бути впорядкована без впорядкування самого храму».
Зібраних парафіянами грошей бракує навіть на оплату проекту реставрації. Цього року лише змогли пофарбувати дзвіницю собору. До 2009-го Мінгрегіонбуд ще перераховував кошти напряму до міськвиконкому, а відтоді – нуль гривень нуль копійок. Вартість же самих реставраційних робіт оцінена від 27 до 40 мільйонів гривень. Пожертвуваннями мирян таку суму, звісно ж, зібрати несила.
Між тим весь час триває «війна компроматів»: набагато простіше замість дій «поливати» один одного звинуваченнями в непатріотизмі. Місцеві депутати закликали один одного заборонити будь-яке будівництво в охоронних зоні собору, а тим часом мовчки спостерігали за її порушенням бізнесменами. Такою ж теоретичною стала й заборона в’їзду транспорту до соборної площі. Виконком же зауважував самим церковнослужителям на недопустимість земельних робіт в тій-таки охоронній зону храму, хоча вони запосілися зробити боговгодну справу – побудувати недільну школу.
… Обдивилися й ми козацьку дивовижу. Північні вежі дійсно сильно нахилені досередини, буцімто ледь не на 20%. Куди тій Пізанській вежі! Грибком вражені дерев’яні лаги, ендови між куполами. Стіни козацької святині від деформації – ми мовби фізично це відчули – аж бринять. Скільки вони ще витримають – невідомо. Та й поточена шашелем дзвіниця – дарма що свіжо фарбована – потребує виключно капітального ремонту.
Оглянувши собор іззовні, ми увійшли досередини. Зробили фото, хоча це й не дозволено. Але пам’яткоохоронці – не прості цінителі духовності, яких тут не бракує щодня і здалеку. Ми люди меркантильні і про всяк випадок воліємо мати непересічні цінності зафіксованими. Принаймні на електронні носії. Бо зі старовиною ж усяко буває – учора ти ще милувався величним рукотворним дивом, а завтра тебе переконуватимуть, що тобі все те привиділось.
… По оглядинах новомосковського дива ми все ж поспілкувалися з «новоспеченим» керівником Новомосковська Сергієм Морозом. Година була пізня, але під мерією юрмилися люди біля недешевих авто: до нового градоначальника все тягнулися «ходоки» з віншуваннями.
Краєзнавці оповіли про почуте й побачене, поділилися тривогою щодо незавидної долі собору. Сергій Анатолійович бадьоро запевнив, що знає людей, «котрі заінтересовані зберегти козацьку святиню». Що грошей на оплату проекту реставрації вистачає. «Наші люди зможуть це зробити», – підкреслив, як нас переконували, «перспективний мер». За його словами, є й проекти реконструкції майдану перед собором, і спонсори.
Новообраний градоначальник назвав екологічний стан регіону «цілком сприятливим». Це, переконаний він, набагато виграшніше порівняно з «руїнами, якими пишається Європа».
Після спілкування з паном Морозом спало на думку й інше. У вже згадуваних на початку нотатках про «Троньківські читання» цитувався ректор Національного гірничого університету Г. Півняк. Геннадій Григорович тоді нас також запевнив, що добре знає наміри «інтелектуальної й ділової» обласної влади. Вона буцімто, серед іншого, передбачає й фінансування реконструкції Свято-Троїцького собору в Новомосковську.
Вертикаль влади «кузні кадрів» – Дніпропетровщини, – мов змовившись, заспокоювала київських візитерів: не дамо загинути архітектурному диву.
Мусимо вірити. Як інакше? Утім, досвід учить, що виборцям обіцянки їхніх обранців незайве – і навіть слід – контролювати. Робитиме це й НСКУ. Загибель унікального сакрального дерев’яного об’єкта була б непоправною, і краєзнавці б відчували власну вину за це незгірше правителів. Якщо не гостріше.
Одне гріє душу: сумнівна геростратова слава дніпропетровсько-новомосковським можновладцям навряд чи потрібна.
Власна інформація