Нещодавно в селищі Макарів, що на Київщині, в затишній літературній світлиці місцевого ліцею відбулася подія, на яку тутешня громадськість чекала кілька років. За ініціативи члена Національної спілки краєзнавців України Діни Нетреби презентували книжку – «лебедину пісню» члена Національної спілки письменників України Петра Сиченка «Вітер з Холодного Яру».

Діна Свиридівна Нетреба керує клубом «Пошук» районного центру дітей та юнацтва ім. Данила Туптала. Вона повернула із небуття сотні забутих імен партизанів-підпільників –радянських і членів ОУН. Діна Свиридівна є упорядником першої і єдиної в районі антології творів письменників краю «Літературна Макарівщина», невтомно досліджує історії сіл. Наша з нею остання спільна робота – «Нариси з історії Ясногородки». Протягом кількох років Діна Свиридівна допомагала мені збирати матеріал про відомих мешканців і гостей села. До книги увійшли п’ять написаних Д. Нетребою нарисів і понад два десятки унікальних історичних світлин, що вона віднайшла в домашніх архівах ясногородців. Саме тут знаходиться садиба Сиченків – осередок громадського, літературного і краєзнавчого життя другої половини ХХ століття. Діна Нетреба – найпалкіший послідовник ідей Петра Сиченка, котра вважає своїм обов’язком берегти пам’ять про видатного сина і полум’яного патріота рідної Макарівщини.

Історичний роман Петра Сиченка «Вітер з Холодного Яру» був завершений ще 1993 року. Він розповідає про події селянсько-козацького повстання на Правобережній Україні 1768 року, що в історії отримало назву Коліївщини. Головним героєм роману є гайдамацький ватажок Андрій Журба. В архівах відомостей про його діяльність збереглося мало. Це дозволило письменнику пов’язати з його особою багато історичних подій, що відбулися на території сучасної Київщини у середині XVIII століття.

«Вітер з Холодного Яру» – остання і найбільша за обсягом частина трилогії про Коліївщину. Перші дві книжки «Ой гук, мати, гук» (1972) і «Ріки виходять з берегів» (1985) Петро Сиченко написав у співавторстві з істориком Віталієм Кулаковським. Кандидатська дисертація В. Кулаковського була присвячена якраз подіям Коліївщини; тому ця тема глибоко досліджена, автори мали значний фактичний і фольклорний матеріал. Як наслідок – усі чоловіки-герої трилогії є реальними історичними особами. Перша книга присвячена діяльності ватажка Івана Бондаренка, друга – Микиті Швачці, а в заключній частині трилогії автор доповнив і узагальнив інформацію, подану у попередніх двох. Тож слушним є твердження читачів про те, що історичний роман «Вітер з Холодного Яру» є вершиною творчості митця.

Сонячного березневого дня 2004 року письменник Петро Сиченко після тривалої хвороби відійшов у кращі світи, так і не дочекавшись виходу в світ свого останнього роману. В липні того ж року в районній газеті «Макарівські вісті» було оприлюднене спільне звернення районного осередку «Молодої Просвіти» та клубу «Пошук» до громадськості із закликом зібрати кошти на видання книги «Вітер з Холодного Яру». На заклик відгукнулася територіальна громада села Новосілки на чолі з сільським головою Наталією Плотніцькою. Петро Сиченко народився в Новосілках 20 листопада 1922 року, і мешканці села вирішили саме в такий шляхетний спосіб вшанувати пам’ять земляка. Восени 2008 року книжка побачила світ, але через низку обставин її презентація відкладалася протягом двох років.

Літературна світлиця за ініціативи районного осередку НСКУ зібрала стількох шанувальників творчості письменника-земляка, що приміщення було переповнене. Погодьтеся, нечасто зустрінеш художній твір, у якому кожна сторінка присвячена з дитинства знайомим селам, де в кожному рядку зустрічається знайоме прізвище. А найголовніше – читача одразу захоплює динамічний сюжет, який непомітно виплітається з візерунків фактів героїчного минулого цього краю. Ліцеїстів, котрі прочитали роман «Вітер з Холодного Яру», переповнювало непідробне почуття патріотизму. Переконаний: саме такими книжками слід виховувати молодь, у них і є справжня душа народу.

Під час презентації я раптом пригадав, як у восьмому класі прочитав повість Петра Сиченка і Віталія Кулаковського «Ой гук, мати, гук». Тоді й почав записувати перші перекази з історії свого села.

Лише тепер розумію, що то було невипадковим: Петро Сиченко природно виховав ціле покоління закоханих у свій край.

Ми не раз повідомляли про скоре відкриття літературного музею Івана Франка у селі Халеп’я, що в Обухівському районі на Київщині. Селянам у цьому тихому куточку древнього Трипілля не давав спати факт, що до єдиного на всю Україну музею Франка бажаючим треба було їхати аж у Львів. І ось – «власний» музей! День його народження – 27 жовтня 2010 року. В Україні відтепер їх 2 – музеї Великого Каменяра. Усього два чи аж два? Про це говорили багато.

 

Святкову подію погода проігнорувала. Дощило, біля музейного ганку малолюдно. Можливо, халеп’янцям завадив і будень. Але коли заграв баян і під власний акомпанемент хтось солодко завів «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», народ почав підтягуватися.

Як з’ясувалося, то заслужений працівник культури України Василь ЧЕРЕПАХА потішив слух земляків співаною поезією Івана  Яковича. Настрій громади під парасолями пішов угору.

… Навіщо музей Франка Халеп’ю? Таким питанням стурбовані головно ті, хто свою недієздатність пояснює сумнівами. Сьогоднішні виступаючі терпляче пояснювали. Переконували, що всенародний геній заслужив право втілюватися в камені і бронзі та в музейній пам’яті будь-де в Україні, не лише в рідних Нагуєвичах. Значить – і в Халеп’ї.

Заступник начальника управління культури і туризму Київської обласної державної адміністрації Сергій Петрович ДЗЮБЕНКО поінформував, що наказом управління музей І.Франка набув статусу відділення Київського обласного археологічного музею. Серед іншого, це дозволяє вводити додаткові штатні одиниці й збільшувати фінансування. Сергій Петрович запевнив у «всілякій підтримці» музею з боку влади і вручив голові райради А. Шафаренкові як головному творцеві нового музейного дива подяку від Київської ОДА.

Затим слово взяв «живий музейний експонат» – самокритичний онук Івана Яковича Роланд Тарасович ФРАНКО. Намоклій публіці він розкрив родинну таємницю: із цих широт не лише його бабця Ольга Хоружинська. На Обухівщині згодом проживала і теща пана Роланда. Тож околиці Халеп’я нащадку Франка майже рідні.

Жартівливий тон пан Роланд Тарасович утримав недовго. Назвавши народження музею дорогим для себе і навіть святим, він підкреслив, що ця подія стократ важливіша для української державності. Музей у Халеп’ї він назвав новим кроком Каменяра в Україну. У крамольні на той час тости про єднання різних частин України, що звучали на шлюбі його діда й бабусі, гості вклали саме такий зміст.

«Івана Франка в Україні знають, я це бачу, – зізнався він уже як заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара. – Спілкуючись із людьми, відчуваю велику повагу до діда. Українці усвідомлюють, що він піднявся свого часу на такі висоти, які не давалися іншим народам й державам».

На переконання Роланда Тарасовича, Франко «знав усе, що можна було знати живій людині». Тож впливати на сучасників і нащадків він мав би значно ліпше. Однак… «Відчувається не лише втрата духовності, але й віри. Віри в те, що, за словами Франка, народ має бути господарем на своєму полі», – бідкався внук генія.

Він не застав діда живим. Але з дитинства усвідомив принуку сповідувати його ідеали. Тож старається. Ідея голови Обухівської райради А. Шафаренка «наблизити Франка до Шевченка» здалася йому дуже доречною. Як просто – від франкового музею у Халеп’ї до Канева з усипальницею Шевченка – рукою подати. Дід прагнув побувати на могилі Кобзаря, але не судилося. А дорога від Франка до Шевченка Дніпром бачиться Роланду Тарасовичу святою.

Він нині весь у планах. Розраховує на допомогу Львівського меморіального музею, на святкуванні 70-річчя якого не так давно побував разом із паном Шафаренком; у Халеп’ї використовуватиметься й тамтешня експозиція. Патронат Києва і місцевої влади, певен пан Роланд, допоможе відкрити ще кілька музеїв, пов’язаних із Франком і Шевченком. Такими є задуми.

В усякому разі, Роланду Тарасовичу залишається вірити в це. У те, що держава почне прислухатися до пророчих слів українських духовних поводирів – Кобзаря і Каменяра.

Заступник голови Національної спілки краєзнавців України (НСКУ) Григорій Олексійович КЛЕПАК окреслив народження музею першим кроком до виконання указу Президента України, яким ще чотири роки тому було передбачено створення національного музею Каменяра у столиці України. І побажав музею довгої славної долі.

Виконавчий директор Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій Анастасійович ГАЛЬЧЕНКО жартував: нерозторопність влади спричинила ще й дефіцит народжуваності – не лише монументів і музеїв. При цьому заперечив тезу попередника про буцімто перший крок «приходу» І.Франка в центральну Україну. «Це вже другий! – пожвавішав пан Гальченко. – Ще 4 роки тому в Миронівському районі в моєму рідному селі Пустовійти було відкрито пам’ятник Івану Франку!». У Пустовійтах, зрештою, Франко теж ніколи не бував. Сергій Анастасійович зізнався: на місці монумента вождю революції як шевченкознавець він хотів звести обеліск іншому достойнику – Тарасові Шевченку. «Але громада постановила звести пам’ятник саме Франку – бо тут свого часу навіть колгосп його імені був. От і маємо!» – поділився він емоціями з присутніми.

С. Гальченко висловив переконання, що таким чином життєвий і творчий подвиг Каменяра стає ближчим до народу. За його словами, Інститут літератури видав 50 томів класика, хоча його творчість і архіви «просять» усі 100. Подвижництво А.Шафаренка у розвитку музейної справи в районі він назвав героїзмом: «Київська область дала фору деяким західним областям, які досить формально відзначили 150-річчя від дня народження нашого творчого генія».

Згаданий не раз А.Шафаренко узяв з перших же слів свого виступу іронічно-критичний тон. Він висловив сумнів у самій доречності величати тутешніх народом: «Немає тут того духу, який був і є в Західній Україні. Ми убогі духом, не можемо відновити генетичний код, втрачений за останні роки». Як ілюстрацію сказаному пан Шафаренко змалював побачене в селі Устечко на Тернопільщині, яким вертався зі Львова. Не надіючись на владу і скинувшись по 200 грн., тамтешні селяни звели пам’ятник Шевченкові. Без впорядкованих доріг і газу в хатах народ все ж вирішив, що їм сьогодні потрібне саме це.

Не «завдяки, а попри все» – так пан Шафаренко окреслив стиль своєї роботи останніми роками. Голова райради коротко прозвітував про досягнення, перелічивши всі зведені і введені в дію школи, дитсадки, пам’ятні знаки і меморіальні дошки. Підкреслив, що музей Франка – 9-й музейний заклад району, до появи яких причетний і він особисто. Дякував Богу, що в такий час вдалося відкрити музей «не комусь-там», а Франку. Епоху духовного відродження на Обухівщині назвав закінченою, мабуть, маючи на увазі розумний мінімум, який вимагався від влади.

Проголосивши ще кілька промовистих тез, які мали б пробудити національну гідність слухачів, Анатолій Шафаренко щиро подякував долі за честь бути головою райради останніх 4 роки. І – окремо – облдержадміністрації, НСКУ, Інституту літератури, особисто Р.Франкові – за допомогу у створенні музею. «Під завісу» він усе ж знову забідкався: чи ж не сором нам усім, що цей музей – лише другий! Поремствував – і возніс славу всім, почавши від Господа, не забувши попередників, Халеп’я, район – і закінчивши рідною Україною.

…І ось нарешті у чотирьох місцях перерізано червону стрічку при вході до музейного приміщення. Її фрагменти трепетно прийняли директор музею Н. В. КОНОВАЛЮК, Р. Т. ФРАНКО та Ю. К. ДОМОТЕНКО. (Юрій Корнійович Домотенко, весь час до того скромно простоявши з народом назовні, дочекався епітетів «патріарха музейної справи області» та «автора всіх книг, виданих у Обухівському районі». Судячи з теплих поглядів, які люди кидали на третього власника святкового артефакту, були названі далеко не всі цноти цього чоловіка.)

Пану Шафаренкові явно сподобалася самоіронія внука Франка, бо право першим ступити до світлої музейної зали він надав таки «музейному експонату». Перші відвідувачі сторожко, ретельно витираючи ноги, заходили до зали. Піднесення не полишало відчувалося весь час, поки тривало дійство. Намагаючись не торкатися свіжофарбованих стін, люди зблизька роздивлялися численні фото- та документальні репродукції. Очі сяяли непідробною радістю. Та й гордістю – давно в Халеп’ї не переживали такого духовного чину!

Першу екскурсію провів, від хвилювання перебиваючи сам себе, заступник директора обласного археологічного музею Михайло Юрійович ВІДЕЙКО. Він називав знайомі багатьом факти, але дорогого коштувала сама обстановка й атмосфера.

Після побіжного знайомства з експонатами слова ще раз попросили недавні виступаючі – їх явно «розпирало» від побаченого і значущості моменту.

Сергій Гальченко зробив музею «перший скромний дарунок» у вигляді показненької – десятка в півтора примірників – підбірки книг. Заступник директора Інституту літератури НАН України пообіцяв регулярно поставляти музей книжковою продукцією, принагідно помріявши про вручення  якогось дня  музею в дарунок уже стотомного видання творів І.Я.Франка. І ще зичив музею чим скоріше виявитися в путівниках усіх туристичних маршрутів.

Принагідно пан Гальченко прорекламував свою щопонеділкову обідню програму «Музеї України» на радіоканалі «Культура». Сказав, що час для розповіді про новітній музей Івана Франка він там уже «застовпив». Його слухачі вдячно загомоніли і почали розпитувати про деталі…

Роланд Франко пообіцяв передати музею деякі речі, що стосуються діда та його родичів, які він зміг зберегти.

Григорій Клепак поділився конструктивом. Оскільки члени Спілки краєзнавців України є в кожній області, за їхньої допомоги можна було б збирати матеріали, що б показували, як Каменяра уславлено по всій Україні. Оскільки сотні вулиць, шкіл, установ й організацій носять ім’я Івана Яковича, якась із тутешніх експозицій мала б бути і про те, як ідеї Каменяра живуть і підтримуються суспільством. Передовсім – народом, бо влада, на думку пана Клепака, часто лише маніпулює іменем генія. А його постать не може бути забута.

Останнім слово взяв Анатолій Шафаренко. Процитувавши Віктора Женченка і його «Як важко підніматися з колін», він знову не стримався від апокаліптичних прогнозів. Почав із загрози для самої незалежності країни, песимістично змалювавши і майбутнє села і району внаслідок «укрупнення», він все ж закликав відновити літописи кожного населеного пункту. «Балотуватимусь до обласної ради. Може, там вдасться створити лобі для протистояння…», – сказав меценат від влади. Проте сам же й засумнівався: «Яке там лобі – всі ж, як шнурки, голосують однаково…».

«Але ж «нам пора для України жить!», – завершив все тим же Франком.

І ще пригадалось: «Важко встаємо…». Це –   все той же славетний український бас і заразом поет – слава Богу, наш сучасник – Віктор Женченко.

По всім отім зосталася якась печаль. Ніби й свято, а сумно. Мабуть, тому, що франківська поетична  спасенна Істина все ще в дорозі до пересічного українця: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства».

  Власна інформація

Сьогодні за дорученням голови Національної спілки краєзнавців України, голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, академіка НАН України, Героя України Петра ТРОНЬКА заступник директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, виконавчий директор Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій ГАЛЬЧЕНКО разом із членом правління НСКУ, заступником голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, дипломатом, ученим і громадським діячем Роландом ФРАНКОМ та членами апарату Національної спілки краєзнавців України побували в Обухові, що на Київщині.

Ми радо вітали з 62-ою річницею з дня народження Анатолія Миколайовича Шафаренка. Цей достойник є головою Обухівської районної організації НСКУ, головою Обухівської районної ради, а передовсім – дійсним ентузіастом краєзнавчої справи.

Вітали не натужно: Анатолій Миколайович здавна на гарному рахунку. І у високих столичних кабінетах, і серед  земляків. Він – талановитий організатор і невтомний дослідник рідного краю. За це й шанований.

Родом із обухівської Германівки, Анатолій Миколайович Шафаренко не приховує: чітке усвідомлення національної приналежності до нього прийшло не одразу. Молодим довго працював далеко від України. Повернувшись, завідував центральною ремонтною майстернею; згодом став головним інженером місцевого колгоспу. А затим чотирнадцять років ним керував. Історичну пам’ять, соціальний розвиток, охорону здоров’я та освіту молодого покоління голова бачив єдино можливими пріоритетами. У цьому і є нехитрий секрет добробуту прадавньої Германівки.

Не будучи істориком чи археологом, А. Шафаренко сумлінно студіював архіви. Почав із власного родоводу. Історія ж його села відтепер – у 12 чесних книгах, де він співавтор. Та й про інші поселення району Анатолій Миколайович відає чимало. «Не знати подій, які відбувалися до твого народження, – значить, завжди бути дитиною», – говорить краєзнавець. Його стараннями у Германівці на сьогодні діє чотири музеї (освіти, козаччини, ІІ Світової війни, картинна галерея), тут встановлено 26 пам’ятників і 19 меморіальних дощок. Є, між іншим, – єдиний у країні та й світі – і  пам’ятник славетному гетьманові України Іванові Виговському. Анатолій Миколайович – ініціатор створення на базі германівської громади районного товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, Германівської козацької сотні, козацького товариства Київщини, районної організації Конгресу українських націоналістів.

За особистий внесок в соціально-економічний розвиток села та патріотизм Анатолій Миколайович Шафаренко 2006 року був нагороджений орденом «За заслуги» третього ступеня. А звання «Заслужений діяч музейної справи» свого часу додав до членства у Спілці журналістів України та колегії Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Відсьогодні він уже й почесний краєзнавець України.

Зрозуміло: не жага звань та нагород стимулювала Анатолія Миколайовича. Йому вкрай важливо могти чесно дивитися людям у вічі.

Не дивно, що 2006-го А. Шафаренко був обраний очільником Обухівської райради. Без живописань його досягнень – хоча вони є і значущі – відомо інше: на високому посту Анатолій Миколайович не вгамував своїх патріотичних амбіцій. За останні роки в районі з’явилося майже 50 пам’ятних знаків, кожний населений пункт отримав свій літопис, в кожному селі освячено поклонний хрест. Музей славетного українського археолога чеського походження Вікентія Хвойки в селі Халеп’я – вже четвертий музей, заснований в районі протягом останніх чотирьох років.

Загалом в районі функціонує 8 музеїв. А за тиждень в Халеп’ї буде урочисто відкрито ще один – і який! – «Літературний музей Івана Франка на Дніпрі». Анатолій Шафаренко має і до цього найбезпосередніший стосунок. Хто б, як кажуть, сумнівався!

Многая літа Вам, глибокошановний  Анатолію Миколайовичу!

 

 

Власна інформація

Іван Якович Франко – одна із наймасштабніших українських постатей ХХ століття. Він володів усіма слов’янськими мовами, практично вивчив усі європейські, а французьку та німецьку знав досконально. Сфера зацікавлень велета духу й інтелекту воістину неосяжна: філософія, політика, економіка, етнографія, мовознавство, літературознавство, журналістика. У минулі роки в Україні вийшло 50 томів творів І. Я. Франка і вже готується до видання стотомне зібрання його публіцистичної, наукової, перекладацької та літературної спадщини без перебільшення світового значення.  

 

У столиці України зосереджені і вивчаються всі його унікальні рукописи (понад 5 тисяч одиниць зберігання) та величезна бібліотека – 12 тисяч одиниць. Обшири подвижницького життя, активної громадської діяльності та багатогранної творчості Івана Яковича Франка свідчать про неоціненний внесок геніального українця у світову культуру.

Те, що праці І. Я. Франка мають світовий рівень, сьогодні засвідчують авторитетні вчені ХХІ століття з Австрії, Італії, Польщі, Словаччини, Франції та Чехії.

Творчість І.Я.Франка знає сучасна молодь. І це підтвердив, зокрема, Перший всеукраїнський форум агальноосвітніх навчальних закладів, які носять ім’я Франка.

Нині Іван Франко, разом із Тарасом Шевченком та Лесею Українкою, ? нерозривна тріада імен-символів, з якими асоціюється  вся Україна, наша нація і держава.

Та, на жаль, нами, українцями, незбагненна постать Івана Франка і його титанічна справа в ім’я України ще не вивчена і не осягнута сповна, суспільство і держава не оцінили його гідно, нами не помічаються його пророчі заповіді, які сьогодні актуальні для нас як ніколи.

Серед них – Указом Президента від 27 серпня 2006 року Кабінету Міністрів разом з Київською та Харківською міськими державними адміністраціями доручено вирішення питання про спорудження протягом 2006-2008 років пам’ятника Івану Франку у м. Харкові та пам’ятника у вигляді повнофігурної композиції у м. Києві, а також створення у Києві  літературно-меморіального музею Івана Франка.

Зрушити з місця важливу справу взялась громадськість. Ініціативу Національної спілки краєзнавців України та її голови академіка НАН України, Героя України Петра Тронька по створенню Літературного музею Івана Франка на Дніпрі підтримали: родина Франка на чолі з єдиним в Україні онуком Івана Яковича, українським вченим-математиком, громадським діячем Роландом Тарасовичем Франком; талановитий краєзнавець і активний музейник, голова Обухівської районної ради Анатолій Шафаренко; заступник директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України Сергій Гальченко; Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара; літературно-меморіальний музей І. Я. Франка у Львові та Національний музей літератури у Києві; видатні майстри слова, державні і громадські діячі, члени Національної спілки письменників України, Герої України Дмитро Павличко і Юрій Мушкетик; голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан; численні літературознавці та  франкознавці, які багато сил віддають збереженню духовної спадщини українського народу.

Створення експозицій музею І. Я. Франка у селі Халеп’я  на Київщині – це перший крок до створення загальнонаціонального літературно-меморіального музею Каменяра у Києві, який відіграє важливу роль в соборності українських земель, зміцненні духовного і національного єднання.

Адже Іван Якович Франко ніколи не був львівським чи галицьким літератором. Він належав і належить усій Україні. Відомий лірик Микола Вороний згадував, що І. Франко «… швидше належав до типу безпосередньо щирих і простих наддніпрянців, ніж до специфічно рафінованих галичан з їх плиткою, меркантильною вдачею, з застарілими забобонами і пристосованістю до дрібнобуржуазного трибу життя. Франко – це розмах і енергія, поєднана з елементарною простотою …».

Протягом 1885-1886 років він мешкав у Києві, в нині занедбаній триповерховій будівлі по Несторівському провулку, 8. Потім повертався до нього 1909 року.

Він любив це велике місто і вважав його центром всієї України. Своїм гарячим українським серцем і чистою душею Іван Франко линув до наддніпрянської України, неодноразово прагнув відвідати могилу Кобзаря у Каневі, мав тісні творчі зв’язки та листування з видатними представниками літератури, культури та науки наддніпрянської України. Особливе місце у творчості Івана Франка посідають Тарас Шевченко і Дніпро. Саме з киянкою Ольгою Хоружинською у київській церкві Святого Павла тодішньої колегії П. Галагана одружився І. Франко. Сьогодні на Київщині проживають спадкоємці її родини. Є глибоко символічним, що на високих старовинних кручах Дніпра, де кілька тисячоліть тому успішно розвивалась одна з перших світових цивілізацій – трипільська, нарешті заб’є потужним джерелом невичерпний дух геніального сина українського народу, що вгору йде.

Національна спілка краєзнавців України також виступила співзасновником Міжнародного краєзнавчого благодійного фонду імені Івана Франка, представництва якого починають діяти у 15 регіонах України та 3 зарубіжних країнах. Головною метою діяльності Фонду є сприяння соціально-економічному та культурному розвитку, підтримка освіти, культури, науки, відтворення видатних пам’яток історії та культури, відродження історичних традицій і духовності українського народу.