Новомосковська влада і геростратова слава… Мова не про «верхівку» влади наших північних сусідів. Вельмож, котрі, мов зладившись, приміряють вогненні лаври грецького пастуха, не бракує й в Україні. Бездіяльністю, за спустошливістю тотожною саботажу, “наші” прискорюють загибель шедевру українського бароко – Свято-Троїцького собору XVIII століття в дніпропетровському Новомосковську. Підпалювати його, слава Богу, нікому в голову не приходить – а от вперто спостерігати, коли ж саме дев’ятикупольне диво завалиться, власті налаштовані історично.

Новомосковськ здавна випускає труби, залізобетон і меблі, просмолює шпали, шиє одяг та займається іншими типовими для райцентру справами. Але багатьом його назва асоціюється передовсім зі Свято-Троїцьким собором і з його загорьованою фортуною. Зведений ще за гроші запорожців, із часу свого освячення – 13 травня 1778 року – він не раз був на межі знищення. Однак уникав цієї долі.
Закладене під храм місце було освячено буквально за кілька днів до знищення Запорозької Січі. Для його будівництва козаки розібрали чинну стару церкву. Може, був якийсь знак, пересторога не зводити собор? Бо як інакше, крім містики, можна пояснити його майже людські митарства?
… Ми писали про «Троньківські читання», присвячені дослідженню життя й діяльності громадського й державного діяча, незмінного Голови НСКУ Петра Тимофійовича ТРОНЬКА. Герой України був категорично проти організації читань на свою пошану. Погодився за єдиної умови – наказав «загачити» 30 кілометрів за Дніпропетровськ і вклонитися новомосковському Собору. І з’ясувати, куди ділися виділені на його ремонт немалі гроші.
Храм цей так трагічно для своєї творчої біографії оспівав у «Соборі» О. Гончар. Олесь Терентійович після написання 1964 року «Тронки» дістав за неї Ленінську премію. Це гарантувало йому подальше тріумфальне життя, якби… через 4 роки він не написав роман «Собор». Із успішного 50-літнього «мазунчика долі» Гончар враз став ізгоєм. Влада не пробачила орденоносцеві, як сказали б нині, «наїзду» на її ідеологічні підвалини, і для Олеся Гончара почалася, за його ж словами, «голгофа». Арештувати не арештували – врятувало «розкручене» ім’я, – але сам роман на 20 років ліг на полицю. Незвичну для більшості сучасників заглибленість «владного» письменника в буденне, непарадне життя з усіма його «незручними» кутами критики назвали недоречною і навіть шкідливою, чужою й нерадянською.. «Під шумок» влада тоді намагалася стерти з лиця землі й сам собор.
Перебудова в СРСР дала «Собору» нове життя, але його головний герой – храм – від того ніяк не виграв.
… Делегація НСКУ прибула до Новомосковська «не зовсім» вдало. Замість оглядин собору та робочої зустрічі з представниками влади нам «дісталася» лише лекція та екскурсія. На сесії міськради саме того дня переобирався депутатський корпус, із «учорашніми» депутатами тож спілкуватися не було сенсу. Як, власне, і з новим міським очільником.
Не «пощастило» і з церковним керівництвом. Раптово захворів настоятель собору протоієрей Володимир Цешковський. Спілкувалися з протоієреєм Романом.
Він нагадав історію собору. Дику логіку мали ті, хто вже сто років по зведенні храму намагався його розібрати! «Модернізатори» пробували звести замість козацької дерев’яної святині камінну церкву. Але люд відстояв унікум – усі знали, що їхній Собор такий один у світі, зведений без жодного цвяшка і дійсно велетенський. Дмитро Яворницький (іменем цього історика, археолога й етнографа, до слова, названа краєзнавча премія, яку НСКУ вручає достойникам щороку) зміг «потрусити» меценатів, і зогнилий дерев’яний фундамент замінили цеглою.
«Спроба номер 2» була вдалішою – згодом собор таки розібрали. Відновлював його земляк первісного майстра, Якима Погребняка теж самоук О. Пахучий. На щастя, будівлі він не зашкодив.
На початку 30-х років люди храм врятували і від намагань войовничих атеїстів влаштувати в ньому спортзал і склад.
Дарувала доля Собору довше життя і в роки Великої Вітчизняної: син полку Т. Морозов проробив у дерев’яній підлозі лаз – шукав підземний хід, – а виявив зо три десятки протитанкових мін. Знешкодили.
Про четверту спробу внести храм до «анналів» уже йшлося вище.
Отець Роман підкреслив, що лише протестами вірян тоді, у середині 60-х, храм було не тільки врятовано від навмисного руйнування, але й розпочато реставрацію. Вона, за словами священика, триває й нині, однак явних ознак ми не виявили. На кошти прихожан проведено оцінку плачевного стану будівлі, але брак справжнього фінансування не рятує собору.
«Храм ще простоїть років 5-7» – втішав себе й нас священнослужитель. Це більш-менш вірогідно, якщо собор зміцнять принаймні іззовні. Реально ж міська влада (тепер уже – колишня) була не в стані «витягти» фінансування навіть таких робіт. «Старий» мер із настоятелем храму попрохали людей допомогти у порятунку пам’ятки. Зібраних кількасот тисяч гривень все одно недосить. «Розраховуємо на внесення нашого собору до переліку туристичних пам’яток до Євро-2012, – ділиться мріями отець Роман. – Тоді спонсори збагнуть, що сусідня з собором туристична зона не може бути впорядкована без впорядкування самого храму».
Зібраних парафіянами грошей бракує навіть на оплату проекту реставрації. Цього року лише змогли пофарбувати дзвіницю собору. До 2009-го Мінгрегіонбуд ще перераховував кошти напряму до міськвиконкому, а відтоді – нуль гривень нуль копійок. Вартість же самих реставраційних робіт оцінена від 27 до 40 мільйонів гривень. Пожертвуваннями мирян таку суму, звісно ж, зібрати несила.
Між тим весь час триває «війна компроматів»: набагато простіше замість дій «поливати» один одного звинуваченнями в непатріотизмі. Місцеві депутати закликали один одного заборонити будь-яке будівництво в охоронних зоні собору, а тим часом мовчки спостерігали за її порушенням бізнесменами. Такою ж теоретичною стала й заборона в’їзду транспорту до соборної площі. Виконком же зауважував самим церковнослужителям на недопустимість земельних робіт в тій-таки охоронній зону храму, хоча вони запосілися зробити боговгодну справу – побудувати недільну школу.
… Обдивилися й ми козацьку дивовижу. Північні вежі дійсно сильно нахилені досередини, буцімто ледь не на 20%. Куди тій Пізанській вежі! Грибком вражені дерев’яні лаги, ендови між куполами. Стіни козацької святині від деформації – ми мовби фізично це відчули – аж бринять. Скільки вони ще витримають – невідомо. Та й поточена шашелем дзвіниця – дарма що свіжо фарбована – потребує виключно капітального ремонту.
Оглянувши собор іззовні, ми увійшли досередини. Зробили фото, хоча це й не дозволено. Але пам’яткоохоронці – не прості цінителі духовності, яких тут не бракує щодня і здалеку. Ми люди меркантильні і про всяк випадок воліємо мати непересічні цінності зафіксованими. Принаймні на електронні носії. Бо зі старовиною ж усяко буває – учора ти ще милувався величним рукотворним дивом, а завтра тебе переконуватимуть, що тобі все те привиділось.
… По оглядинах новомосковського дива ми все ж поспілкувалися з «новоспеченим» керівником Новомосковська Сергієм Морозом. Година була пізня, але під мерією юрмилися люди біля недешевих авто: до нового градоначальника все тягнулися «ходоки» з віншуваннями.
Краєзнавці оповіли про почуте й побачене, поділилися тривогою щодо незавидної долі собору. Сергій Анатолійович бадьоро запевнив, що знає людей, «котрі заінтересовані зберегти козацьку святиню». Що грошей на оплату проекту реставрації вистачає. «Наші люди зможуть це зробити», – підкреслив, як нас переконували, «перспективний мер». За його словами, є й проекти реконструкції майдану перед собором, і спонсори.
Новообраний градоначальник назвав екологічний стан регіону «цілком сприятливим». Це, переконаний він, набагато виграшніше порівняно з «руїнами, якими пишається Європа».
Після спілкування з паном Морозом спало на думку й інше. У вже згадуваних на початку нотатках про «Троньківські читання» цитувався ректор Національного гірничого університету Г. Півняк. Геннадій Григорович тоді нас також запевнив, що добре знає наміри «інтелектуальної й ділової» обласної влади. Вона буцімто, серед іншого, передбачає й фінансування реконструкції Свято-Троїцького собору в Новомосковську.
Вертикаль влади «кузні кадрів» – Дніпропетровщини, – мов змовившись, заспокоювала київських візитерів: не дамо загинути архітектурному диву.
Мусимо вірити. Як інакше? Утім, досвід учить, що виборцям обіцянки їхніх обранців незайве – і навіть слід – контролювати. Робитиме це й НСКУ. Загибель унікального сакрального дерев’яного об’єкта була б непоправною, і краєзнавці б відчували власну вину за це незгірше правителів. Якщо не гостріше.
Одне гріє душу: сумнівна геростратова слава дніпропетровсько-новомосковським можновладцям навряд чи потрібна.
Власна інформація

Має український народ чимало дивних забобонів, а серед них – пересторогу говорити хорошій людині гарні слова за її життя. Національна спілка краєзнавців України намагається ламати стереотипи, і згаданий – передовсім. Тож наше рішення наблизитися до постаті Петра Тимофійовича ТРОНЬКА і вже нині віддати йому заслужену шану було цілком щирим.
95-у річницю з дня його народження ми відзначили кілька місяців тому, про це багато писалося й говорилося, а життя для головного краєзнавця країни триває! Незмінний керівник Спілки, академік, Герой України і просто мудрий чоловік звично прибуває на Грушевського, 4 і працює. Спілкується з колегами, веде прийом відвідувачів, бере участь у наукових заходах та інших акціях, пов’язаних із колом своєї відповідальності й інтересів. А ще залюбки дає інтерв’ю ЗМІ – йому точно є про що пригадати. Та й сучасним реаліям доктор історичних наук Тронько виставляє чіткі оцінки. Причому, як завше щиро й без озирання на регалії. Він собі це не просто дозволяє – таким він був завжди.
У прагненні донести до людей факти життєпису цього Українця з великої літери та хоча б спробувати збагнути його феномен нас щиро підтримали давні колеги й друзі з Дніпропетровська. Тамтешній Національний гірничий університет ім. О. М. Поля не просто гостинно запросив учасників «Троньківських слухань» до себе – його науковці взяли на себе левову частку підготовчої роботи. І, здається, все вдалося на славу.
«Герой» читань проведення дистанційного вшанування, звісно ж, не схвалював. Сам стоїчно «линув» на Дніпропетровщину. Зрештою благословив краєзнавчий «десант» – лишень за умови обов’язкової поїздки до м. Новомосковська, до тамтешнього козацького собору. Із цією пам’яткою XVIII століття суща біда – єдиний у світі 9-купольний дерев’яний храм всі свої літа існування перебуває в немилості у властей. Українська незалежність і всі її наступні керманичі не стали винятком: на сьогодні 3 куполи собору небезпечно схилилися досередини, а фундамент і геть просів. «Їдьте до Собору і без хороших новин не повертайтеся!», – наказав Петро Тронько. Ми пообіцяли, хоча й знали: саме цього дня місто Новомосковськ мало отримати нового мера, і до приїжджих краєзнавців владі не буде діла. Обіцянку ми виконали наполовину – але про це згодом.
Поважний підрозділ шанованого вузу – Інститут гуманітарних проблем – приєднався до науковців столичного Інституту історії НАН України та краєзнавців НСКУ з її місцевими активістами і підготував змістовні виступи про основні віхи життя й діяльності П. Т. Тронька. Їх і виголошували. Серед слухачів були студенти НГУ та представники інших вузів Дніпропетровська, в яких із гірничим давні ділові стосунки.
(Не обійшлося без деякої містики. Про особливу енергетику й приязну ауру місця читань, ніби змовившись, говорив ледь не кожен виступаючий. Так само майже кожен зізнавався, що мовби відчуває присутність тут головного краєзнавця країни. Виходить, таки побував П. Тронько на читаннях на свою пошану!)
Присутніх тепло привітав ректор НГУ, академік НАН України Геннадій Григорович ПІВНЯК. Він нагадав історію становлення університету, особливо підкресливши цінність та перспективність його гуманітарної складової на тлі інженерної. Стосунки з академічною наукою, представники якої долучилися до «Троньківських читань», він назвав давніми, неформальними, а тому об’єднуючими. Чільне ж місце у зміцненні стосунків він відвів П.Троньку. Його невтомна жага пошуку, за словами академіка Півняка, не тільки тримає в тонусі самого Петра Тимофійовича, але й стимулює на «подвиги» і його колег та учнів. Зрештою, «Троньківські читання» зібрали справжніх симпатиків феномену Тронька. Ректор гірників запропонував розширювати саму аудиторію, розточувати інформацію про Петра Тимофійовича і давати харч для розуму новим поколінням.
Відповідальний секретар НСКУ Руслана Вікторівна МАНЬКОВСЬКА, зупинившись на подвижницькій діяльності академіка Тронька в розрізі розвитку музейної справи в Україні, зачитала вітальний лист директора Інституту історії НАН України В. А. СМОЛІЯ до учасників Троньківських читань.
Заступник П. Т. Тронька по Спілці Григорій Олексійович КЛЕПАК оповів про події «року Тронька-2010», у більшості з яких академік узяв участь особисто. Григорій Олексійович хвилювався, не намагаючись приховати поклоніння перед талановитою постаттю свого шефа, – звісно ж, його феномен є надто масштабним. Пан Клепак мовби вперше озвучував, здавалося б, непідйомні для однієї людини пласти фактів і подій – а говорив все про Тронька. Про пережиті ним дві епохи, кілька державно-політичних устроїв, дві війни й одну революцію, здобуття Україною незалежності… Доповідач підкреслив виняткову послідовність висловлювань і вчинків героя читань: той ніколи не зраджував принципам, діяв, як веліло серце, – тобто, залишався патріотом України попри все.
Це коли П. Тронько вслід за своїм попередником Д. Яворницьким ініціював зведення меморіального комплексу на острові Хортиця і пережив заборону Москвою своєї ініціативи. І коли створив Національний музей народної архітектури й побуту у Пирогові під Києвом та дожив до розкрадання його унікальних ландшафтів сучасними скоробагатьками. Коли у свої 95 повстав проти захланності й покірливості перед зайдами, не дозволяючи тим виселяти на вулицю зі Святої Успенської Києво-Печерської Лаври унікальні музеї. Чи, скажімо, відрядивши експедицію НСКУ на Львівщину дослідити й захищати виняткові сакральні дерев’яні дива. У всьому цьому – невтомний українець Тронько.
Про Петра Тимофійовича написали чимало книг. Є серед них одна, від якої він, втім, жартівливо відхрещується, – «Божий помазаник». «Який я помазаник?» – дивується, хоча й розуміє: обіграно походження його козацького прізвища. (За Далем, «тронь, тронути» – «торкатися, бути впритул до чогось».) Тронько ж вважав і вважає себе більш ніж земним.
Г. Клепак представив і презентував господарям читань книги спогадів про П. Тронька «Що ми залишимо нащадкам?» та «І тобою, Україно, живу», а ще власну книгу Героя України про подвиг молоді в роки Великої вітчизняної війни.
Науковці НГУ подарували репродукцію старовинної фотокартки із зображенням новомосковського козацького собору. Ректор Півняк попрохав повірити йому на слово і запевнити Петра Тимофійовича у реальності обіцянок нового керівництва обласної ради та облдержадміністрації. І то не лише у впорядкуванні області – у захисті пам’яток історії, мистецтва та культури теж.
А далі дивились кіно. На суд присутніх своє дітище представив один із авторів фільму «Знамениті українці. Петро Тронько», головний редактор громадського політичного мовлення ДТРК «Всесвітньої служби «УТР» Олександр Євгенович МАХОНЬКО. Він зізнався, що про кожного з тих, хто висловлювався з приводу героя стрічки П. Тронька, можна знімати окремі фільми.
… Треба було бачити, яким теплом на екрані світилися очі у чоловіків і жінок – не конче колег Петра Тимофійовича, а й простих людей, його земляків, – як вони ретельно добирали слова. Їх не бракувало – вони прагнули найточніше виказати повагу, чуйність і благоговіння до Петра Тронька. Так людей через силу говорити не змусиш – вони дійсно говорили те, що думали.
Читанням одразу задав діловий ритм завідувач кафедри історії та політичної теорії НГУ, директор Інституту гуманітарних проблем, професор Віктор Юхимович ПУШКІН. Він назвав життя П.Тронька суголосним історії нашої держави, перелічивши етапи його «великого шляху». Зробив це професор головно для запрошених на читання студентів – решта ж була якщо не соратниками Тронька в поступі української наукової думки, то напевно його учнями й послідовниками. Петро Тимофійович часто відвідував гірничий університет, а з 1996 року став його почесним професором. Особливий акцент В. Пушкін звернув на збереження П. Троньком пам’яток історії й культури. Державник Тронько якийсь час плідно співпрацював з таким же полум’яним патріотом України, письменником і громадським діячем Олесем Гончаром. Віктор Пушкін не забув згадати теплим словом і гідних учителя учнів, котрі сьогодні вже мають власних послідовників.
Професор Ганна Кирилівна ШВИДЬКО, представлена «уособленням всього дніпропетровського краєзнавства», не за папірцем розповіла про відродження краєзнавчого руху в Україні. Вона безпосередньо пов’язала його зародження й розвиток в регіоні з ініціативою П. Тронька в організації і проведенні Всеукраїнської конференції «Українське краєзнавство на межі тисячоліть». Відтоді регіональні краєзнавчі конференції «прописалися» в ГНУ і проводяться тут щовесни. А спогади пані професор про безпосередні контакти з академіком-істориком аудиторію буквально розчулили.
Учасники читань старалися виголошувати свої доповіді, не повторюючи попередників, але це було майже неможливо. Чи мова заходила про діяльність громадських організацій в Україні у 20-30-ті роки ХХ століття у сучасній екскурсійно-краєзнавчій справі (про що емоційно розповіла доцент Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Олена Миколаївна КОСТЮКОВА), чи коли слово взяв доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка, голова правління Київської ОО НСКУ Григорій Петрович САВЧЕНКО (зупинившись на зв’язках П.Тронька з його вузом), чи коли старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Тетяна Іванівна КАТАРГІНА запально повідала про роль академіка Тронька в започаткуванні 28-томного Зводу пам’яток історії і культури України, мудро «локалізованого» до реалій нашої країни, – висновок напрошувався єдиний: таланту Петра Тимофійовича вистачило на все різнобарв’я історико-краєзнавчої та державно-політичної діяльності.
Це підтвердив і старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Роман Юрійович ПОДКУР. Він не лише розповів про роль П. Тронька в започаткуванні Державної програми «Реабілітовані історією», але й поінформував присутніх про два томи загальноукраїнської серії, присвячених саме Дніпропетровському краю. Його колега по інституту, старший науковий співробітник Галина Григорівна ДЕНИСЕНКО дуже фактологічно оповіла про внесок Петра Тимофійовича в охорону і збереження пам’яток воєнної історії. За її словами, реальна робота П. Тронька втілена в збереженні й появі нових воєнних атрибутів, бо його єдино вірним кредо було і залишається увічнення пам’яті.
Останній виступ породив ідею створення каталогу пам’ятних місць, пов’язаних із перебуванням П. Т. Тронька, яку жваво підтримали учасники читань.
Самі ж «Троньківські читання» було вирішено відтепер практикувати в ширшому форматі, бо, судячи з «пілотного», одного дня для поглиблених виступів та їхнього обговорення замало. Матеріали тих, хто виступив, як і тих, хто не зробив повідомлення за браком часу, буде видано тематичною збіркою. Або ж окремим числом наукового видання «Гуманітарний журнал», головним редактором якого є «хрещений батько» перших «Читань» Віктор Юхимович Пушкін.
На переконання присутніх, це буде ще одним подарунком «краєзнавчому патріарху» Петрові Тимофійовичу Троньку від його сподвижників і учнів.
Власна інформація

Як ми й анонсували, Національна спілка краєзнавців України за сприяння Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка провела прес-конференцію на вказану в заголовку тему в стінах агенції «Укрінформ». Послухати запрошених нами фахівців прийшли чимало представників інтернет- і друкованих видань та телеканалів.
У діалозі з журналістами взяли участь заступник голови НСКУ Григорій Олексійович КЛЕПАК, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України Дмитро Власович СТЕПОВИК, провідний науковий спеціаліст ДП «Укрзахідпроектреставрація» (Львів), цьогорічний лауреат краєзнавчої премії ім. Дмитра Яворницького Василь Михайлович СЛОБОДЯН, заступник голови правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара, онук І. Франка Роланд Тарасович ФРАНКО, перший заступник Голови Державної служби охорони національної культурної спадщини Віктор Васильович ВЕЧЕРСЬКИЙ та дослідник історії унікального дерев’яного Свято-Троїцького собору в м. Новомосковськ Дніпропетровської області, заслужений журналіст України Олександр Семенович ЗАЄЦЬ.
Склад учасників було дібрано пропорційно – крім «зацікавлених», до слова було запрошено й владу, аби почути офіційну думку з приводу озвучених питань.
Григорій КЛЕПАК коротко зупинився на передісторії сьогоднішньої події. Зокрема, він розповів про експедиції НСКУ до Львівської та Дніпропетровської областей, під час яких ми не лише збирали фактографічний та візуальний матеріал, що стосувався сакрального дерев’яного зодчества, але й зустрічалися з громадськістю та місцевими очільниками. Спільно намагалися «зрушити» з місця задавнені проблеми. Григорій Олексійович підкреслив нагальність привернення уваги – причому, не конче влади, а й самої пастви, – до слабких місць довкола перлин українського дерев’яного архітектурного бароко. Ця галузь, як відомо, виникла задовго до офіційного хрещення Русі, за весь час зведено тисячі унікальних за виглядом та технікою виконання артефактів, однак стан більшості з них сьогодні є катастрофічним.
Нині, за словами Василя СЛОБОДЯНА, налічується близько 2,5 тисяч дерев’яних храмів, понад 800 з яких перебуває на території однієї лише Львівської області. Щороку їхня кількість меншає, і не лише через стихійні лиха. Церкви зносять через міжконфесійні суперечки, вони палають (так замітають сліди крадії); іноді за рахунок дерев’яних дивовиж „вивільняють” місця під муровані. Пам’ятки гинуть і від людського невігластва: їх бездумно обшивають бляхою і пластиком, імітуючи ремонт, а дерево внаслідок цього гниє. Василь Михайлович розповів про досвід сусідньої Польщі, де дерев’яних сакральних артефактів відчутно менше, але на їхні утримання та реконструкцію держава не скупиться виділяти значні кошти. «Там дбають і про історію, і про економіку», – додав він, зазначивши, що до архітектурних пам’яток з дерева туристів припрошувати не доводиться.
Дмитро СТЕПОВИК розтлумачив складнощі музеєфікації таких «плинних» об’єктів, як дерев’яна архітектура. «Нічого ненормального немає в руйнуванні навіть мурованих будинків і церков, – «заспокоїв» він аудиторію. – Така ж ситуація навіть у благополучних Штатах». Пан професор пригадав, що там отримав у подарунок книгу про численні зниклі пам’ятки римсько-католицької сакральної архітектури Клівленда. З огляду на відокремленість церкви від держави американці не поспішають шукати кошти на порятунок традиційних церков. «А що вже казати про дерев’яні!», – поспішав підбадьорити себе й аудиторію шановний доктор мистецтвознавства. Побідкався він і з приводу Музею архітектури та побуту в Пирогові, де Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України як куратору доводиться доволі «неакадемічно» турбуватися про згнилі балки, солом’яні стріхи та дерев’яну черепицю тамтешніх пам’яток. У тому числі й сакральних. «Ми не можемо зупинити процесу нищення таких артефактів. Передовсім тому, що культура в Україні завше фінансувалася за залишковим принципом», – вкотре «додав оптимізму» пан Степовик.
Невтішними виявилися і озвучені ним факти свідомого нищення храмів представниками «певної конфесії». За його словами, ті виганяють із храмів спеціалістів та музейників, котрі радять, як берегти пам’ятки. Як приклад навів Андріївську церкву. Там уже точаться розмови, що одразу після передачі храму «одній із конфесій» у ньому буде спиляно католицьку кафедру і замінено іконостас. Вони – шедеври архітектури, але «нікуди не годяться». Резюмував пан Степовик так: всі пам’ятки все одно не буде збережено, тож всі зусилля мають бути скеровані передовсім на заміри й фіксування зображень цих раритетів: «Звісно ж, треба торувати й дороги до адміністрацій усіх рівнів. І працювати з церквами». Це, на його переконання, у майбутньому спростить відтворення втраченого – «коли людство стане багатшим».
Онук І.Я.Франка Роланд ФРАНКО розповів про історію створення Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара за дорученням голови Спілки краєзнавців України, академіка Петра Тимофійовича Тронька. «Як тільки тоталітарний тиск пом’якшився, Олесь Гончар взявся за відродження знищених пам’яток Києва й України – Михайлівського собору та лаврівської церкви», – пригадав пан Франко. Після відродження згаданих церков робота фонду поширилася на решту пам’яток, у тому числі на Галичині. Ролі П.Тронька у цих здобутках онук Великого Каменяра не недооцінює – адже майбутній Герой України довгий час там працював. Пан Франко згадав і про краєзнавчі розвідки свого діда, котрий дослідив той регіон якнайкраще: «Крім занять літературою і критикою, Іван Франко пішки обійшов там усі закутки».
Збереженість на довгий час сакральної архітектури – у тому числі й дерев’яної – пан Франко пов’язав із міцністю духовної віри тодішніх українців. Сьогоднішніх вірян і передовсім їхніх духовників Роланд Тарасович назвав «занадто політизованими» і «неправомірно бізнесовими». Жителів Західної України він охарактеризував як реальних носіїв недоторканості, автентичності, яка була в їхніх пращурів. Недарма ж одразу чотири церкви того регіону України віднесено до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Такими ж трепетними охоронцями своєї історичної – отже, й архітектурної – спадщини він також вважає англійців, серед яких прожив як дипломат понад 4 роки. В усякому разі, держава там не втручається в сакральні речі. Такими ж в ідеалі бачаться екс-дипломату й українські стосунки по лінії «держава-церква».
Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ визначив роботу свого відомства такою, що протистоїть дії другого закону термодинаміки. Попри постійну дію цього закону Україна все ще має 130 тисяч нерухомих пам’яток культурної спадщини. І Віктор Васильович – услід за паном Степовиком – висловив впевненість, що навіть найбагатша країна не спроможна утримувати всі свої архітектурні раритети в належному стані виключно державним коштом. Тому, нагадав він, обов’язок утримання пам’ятки лежить на її власникові. Тим не менше, 4 роки тому були опрацьовані концепції 2-х державних цільових програм – охорони замків та охорони й реставрації пам’яток дерев’яної архітектури. Кабмін їх затвердив і… все закінчилося, «як завжди в нас усе закінчується»: Мінфін сказав, що грошей нема й не буде. Думають скасувати навіть згадані програми. За нереальністю. З огляду ж на номінування 8 дерев’яних церков до згаданого вище Списку ЮНЕСКО наразі змогли «пробити» лише опрацювання плану заходів із наступним його затвердженням урядом. Уже й розроблено номінаційні досьє на ці церкви, уже й передано їх до паризького Центру всесвітньої спадщини, уже їх там і прийнято.
Тепер Україна має привести ці пам’ятки до такого стану, щоби будь-який незалежний – себто, ніяк із нами не пов’язаний – експерт повірив, що держава піклується про ці раритети. Наразі безплатно, як підкреслив пан Вечерський, «на голому ентузіазмі» спрацювали ДП «Укрзахідпроектреставрація» та НДІ пам’яткоохоронних досліджень – визначено території та охоронні зони цих пам’яток. Їхній титанічний труд буквально найближчої п’ятниці має затвердити Мінкульттуризму. Решту ж речей на ентузіазмі вирішити неможливо. Як-от дороги, вказівники до пам’яток та їхню охорону. Хоч фінансисти й переконані в несвоєчасності пам’яткоохоронних видатків, за словами В.Вечерського, «нагорі» є люди з протилежною думкою. На них і надія.
Олександр ЗАЄЦЬ, на жаль, мав найкоротший виступ – виправдався тим, що до нього важливо було висловитися громадськості і владі. Як давній дослідник одного з найбільших див дерев’яного сакрального зодчества – 9-купольного козацького храму XVIII століття в Новомосковську Дніпропетровської області, єдиного такого у світі! – він щиросердно подивувався, що «його» пам’ятка вціліла. «Собор звели козаки на останній хвилі – імператриця Катерина вже добила Запорозьку Січ. Цей красень було видно далеко в степи», – нагадав він присутнім історію. За часів свого становлення як журналіста пан Заєць пригадує, як у Соборі зберігали комбікорми та збіжжя, а він рука об руку з місцевими краєзнавцями і громадою добивався відкриття там хоча б музею.
Пан Заєць показав пожовклі від часу газетні шпальти з фото Олеся Гончара з дружиною, котрий у своєму «крамольному» романі зобразив ерозію української моралі й духовності. «Головна причина подальшої руйнації нашої святині все та ж, гончарівська, – констатував О. Заєць. – Храм цей у реальній небезпеці – похилилися 3 з 9 його куполів, а в тому амбітному списку ЮНЕСКО його немає. У ньому взагалі немає жодного храму Східної України!». Дослідник не стримував обурення й образи на декотрих своїх сусідів по президії, хоча й висловив припущення, що ті все ж розуміють вагомість Собору для нашої історії й історії світового українства. Журналіст щиро побажав повернення козацького церковного дива Київському патріархату. «Наразі громада вдовольняється зведеною неподалік Собору Свято-Троїцькою церквою КП – непоганою, 5-купольною, – зазначив він. – Зібрали необхідні гроші, то, мабуть, змогли б відновити й Собор. Вочевидь, бракує одного – волі місцевої влади». Олександр Семенович висловив припущення, що акції, подібні експедиції НСКУ до Новомосковська та сьогоднішній прес-конференції, привернуть більшу увагу можновладців до цієї давньої біди. Він пристрасно зарікся бути свідком загибелі новомосковського дива: «Цього нам не простять ні Господь, ні наші діти, ні їхні нащадки».
Г. О. Клепак, підсумовуючи, запропонував вважати відновлення козацького собору в Новомосковську справою всієї, а значить, і краєзнавчої громади. «НСКУ ініціюватиме медіа-марафони для збирання коштів на цю святу справу», – запевнив він.
Наприкінці зустрічі її учасники відповіли на запитання ЗМІ.
Власна інформація

Урочистості, присвячені вшануванню пам’яті видатного історика, археолога, етнографа, фольклориста і письменника Дмитра Івановича Яворницького та лауреата цьогорічної премії імені Д. Яворницького, пройшли 8 листопада 2010 року у Київському будинку вчителя.
До початку дійства присутніх потішив своїм майстерним виступом квартет бандуристів Київського національного університету культури та мистецтв під орудою завідуючого кафедри Андрія ІВАНИШИНА.
Ведучий нинішнього «чину» – як він дозволив собі висловитися – диктор Українського радіо, заслужений артист України, протоієрей УАПЦ Петро БОЙКО розповів про життя Дмитра Івановича Яворницького, особливо наголосивши не лише на його цнотах історика-дослідника, але й на таланті популяризатора своєї роботи.
Петро Тодосійович нагадав присутнім, що сьогодні Національна спілка краєзнавців України відзначає не лише роковини славного українця, але й 20-річний ювілей самої премії імені Д. Яворницького.
Форум краєзнавців та їхніх симпатиків привітав духовним співом і хор хлопчиків Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського (керівник та диригент – лауреат міжнародних конкурсів Алла ШЕЙКО).
Вітаючи шановане зібрання, Голова Національної спілки краєзнавців України, академік НАН України, Герой України ПетроТимофійович ТРОНЬКО, зокрема, підкреслив значимість студій Д. Яворницького у вивченні та популяризації козаччини й інших славетних сторінок української історії. На його переконання, щорічні лауреати премії теж є самовідданими вченими-дослідниками, справжніми патріотами України. Й учасників сьогоднішнього зібрання він назвав людьми, небайдужими до історії власного народу, котрі не задля премій та відзнак її вивчають і зберігають. «Наш літопис складається з історії вулиць сіл і міст, життєписів їхніх жителів, – зазначив головний краєзнавець держави. – Історія ж України починається з особистого внеску кожного».
«За героєм – герой». Так ведучий надав слово Герою України, голові правління Українського фонду культури, голові Комітету з національної премії ім. Т. Шевченка, академіку НАН України, поету Борису Іллічу ОЛІЙНИКУ.
Шановний академік не втримав інтриги. Більшість присутніх, імовірно, не одразу збагнули, до кого саме пан Олійник адресував свої теплі слова. Але ж претендентів на премію виявилося всього кілька, і Василем Михайловичем серед них був лише добродій Слободян! Той, хто «менше говорить, а більше працює» (цитуємо Б. Олійника). Голова правління Українського фонду культури зізнався, що по-доброму заздрить лауреатові. Тим, що премію пан Слободян отримає з рук сподвижника геніального краєзнавця – академіка Тронька. Останньому, як тонко підмітив оратор, не доводилося перебудовуватися, «бо він за всіх режимів працював на Україну».
Наступні оратори говорили, по суті, одне: нагорода знайшла свого героя справедливо.
Перший заступник Голови Державної служби охорони національної культурної спадщини Віктор Васильович ВЕЧЕРСЬКИЙ, зокрема, підкреслив, що офіційні органи збереження культурної спадщини не були б варті чогось поважного без громадського активу, а значить – краєзнавців. Віце-директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського Олександр Олександрович МАВРИН доповів про стан видання повної творчої спадщини Д. Яворницького, зокрема, порадував і новиною про видання диску із аудіоспогадами сучасників Д. Яворницького.
Відповідальний секретар НСКУ Руслана Вікторівна МАНЬКОВСЬКА ознайомила аудиторію з життєписами претендентів на здобуття премії, підкресливши, що від обласних організацій НСКУ на розгляд комісії Спілки з присудження премії ім. Д. Яворницького надійшло 4 подання.
Рішення президії НСКУ про присудження премії саме пану Слободяну зачитав П. Т. ТРОНЬКО.
Щиро зворушений – вочевидь, не лише самим фактом отримання такої премії, але й почутим на свою адресу з уст високодостойників – пан Слободян якийсь час не міг розпочати промову лауреата. Аж ось хвилювання відступило, і львівський пошуковець та захисник старовини повідав аудиторії, як «дійшов» до такої сходинки свого життєпису. Чимало в його виступі слухачів відверто дивувало – пан Слободян не надто добирав «округлі» вирази, говорив, як думав.
Звісно ж, ми почули про першовитоки його інтересу до історичної та краєзнавчо-пошукової діяльності. А ще лауреат зізнався, як і завдяки чиїй допомозі зміг систематизувати десятки й десятки архітектурних артефактів не лише по Україні, але й далеко за її межами.
Член правління НСКУ, народний депутат України, голова ВО «За помісну Україну!» та автор мистецького проекту «Українці у світі» Петро Андрійович ЮЩЕНКО зупинився, головно, на діяльності очолюваного ним об’єднання та надідеї згаданого проекту. Запросив він товариство і на парламентські слухання «Українці у світі» на 8 грудня ц. р.
Голова Львівської обласної організації НСКУ, в.о. директора Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України Микола Романович ЛИТВИН був конкретно-ліричним. Формат сьогоднішнього чину він визначив як заклик до оборони державності та духовності, а свого земляка, сьогоднішнього лауреата назвав «бійцем революції, яка ще не закінчилася». На його думку, пан Слободян боронить етнофонд і своєю подвижницькою діяльністю повертає українцям їхню історичну пам’ять. «Приклад пана Василя доводить, що Європі є чому вчитися і в українців», – також зовсім не пафосно підсумував Микола Романович.
Коротко і виразно виступив також виконавчий директор Всеукраїнської асоціації музеїв, заступник директора Інституту літератури НАН України Сергій Анастасійович ГАЛЬЧЕНКО. Він парафразував Т. Шевченка: до отримання премії імені Д. Яворницького Василь Слободян прийшов «не з порожніми торбами». На його переконання, таких шукачів, як пан Слободян, мало, але буде більше. І це, на думку С. Гальченка, ніяк не залежатиме від циркулярів влади та її ласки. Він процитував і О. Довженка, котрий в листі до товариша закликав того «записувати все, що бачить», аби згодом не довелося писати історію України за чужими хроніками…
Хор хлопчиків та ведучий сьогоднішнього «священнодійства» Петро БОЙКО на честь організаторів, героя дня пана Слободяна та всіх присутніх заспівали «Многая літа».
Заступник Голови НСКУ Григорій Олексійович КЛЕПАК щиросердно, за його ж словами, «без патетики» подякував товариству за допомогу, а надто – молодим артистам. «Ми всі робимо справу потрібну. Потрібну нам і майбутнім поколінням українців, – зазначив він. І додав: – Національна спілка краєзнавців України підтримує проект П. Ющенка «Українці у світі», бо він дійсно важливий і потрібен нам усім. Спілка й надалі долучатиметься до всього, що так чи інакше дозволить українцям знати ще більше про свою тисячолітню історію».
Затим усі присутні були запрошені на урочистий прийом з нагоди вручення премії, партнером якого виступив Винний дім “Масандра”.
Власна інформація