Останнім часом у зв’язку з безпрецедентною агресією Росії з’являється все більше повідомлень про ліквідацію в Україні слідів присутності «русского міра».

Так, наприклад, повідомляють про перейменування вулиць і станцій метро, демонтаж пам’ятників і меморіальних дощок російським діячам тощо.

Називають ці акти очищення від російської скверни узагальнюючим терміном «дерусифікація». Але, придивившись уважніше до терміну «дерусифікація», побачимо, що і сам він є одним зі слідів «русского міра», залишеного нам російською ідеологією. А отже, і він підлягає заміні в українській літературі та засобах масової інформації.

Обґрунтую.

Термін «русифікація» і антонім до нього «дерусифікація» суперечать тотожності історичних назв «Україна» і «Русь».

Після викрадення Московією у XVIII столітті однієї з цих тотожних назв видатний український історик Михайло Грушевський намагався повернути вкрадене, об’єднавши ці дві назви в єдину «Україна-Русь».

Але ж від цього об’єднання тотожність похідних понять «русифікація» (від назви «Русь») і «українізація» (від назви «Україна») не зникла, а навпаки, їхня тотожність стала ще переконливішою.

Так само, як і тотожність альтернативних понять «дерусифікація» і «деукраїнізація». Зі сказаного витікає, що вживання терміну «дерусифікація» стосовно України стає абсурдним, бо це означає її деукраїнізацію.

Щоб уникнути цього безглуздя, треба говорити не про дерусифікацію українських реалій, а про їх деросіїзацію, дерашизацію (від англійського раше — росія) або ж про демосквизацію. Відповідно замість терміну «русифікація» логічно і потрібно вживати терміни «зросійщення», «рашизація» або «змосковщення».
Але ж видатний український мислитель Іван Дзюба назвав свій твір, відомий всьому світу, саме так: «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Чому він ужив тут термін «русифікація»?

Нагадаємо, що Іван Дзюба найперше надіслав свій твір у грудні 1965 року найвищому керівництву УРСР, сподіваючись, що його докази, базовані на працях теоретиків марксизму-ленінізму, вплинуть на зміну політичної орієнтації керівництва держави в питаннях національної політики.

Зрозуміло, що в тогочасних умовах російської окупації не міг він відверто назвати свій твір «Інтернаціоналізм чи змосковщення?», навіть м’якше — «Інтернаціоналізм чи росіїзація?», хоча, по суті, саме про суцільне змосковщення, про повсюдне зросійщення України і йдеться в його творі.

Іван Михайлович зупинився на компромісному, розхожому терміні, який був звичним для освічених людей іще з часів царської Росії — «русификация» або «обрусение».

Хоча, напевно ж, усвідомлював, що слово «Русь», належить історично українцям, а не росіянам. Апологети ж російської ідеології царської Росії були іншої думки.

У них не було сумнівів, що назва «Русь» належить тільки їм, росіянам, і більше нікому. Тому і ввели вони термін «русификация», що відповідав їхній ідеології «обрусения» підкорених народів.

Сьогодні, звільняючись від ознак присутності «русского міра» в Україні, потрібно відмовитись і від помилкового вживання терміну «дерусифікація», замінивши його історично правильними термінами, такими, як «деросіїзація», «дерашизація» або «демосквизація».

Георгій ЧОРНИЙ, член Київської МО НСКУ, Заслужений діяч науки і техніки України, кандидат технічних наук

Джерело: Україна молода, №11, 26 травня 2022 року